par Диана Кирилюк Il y a 6 années
300
Plus de détails
Колективізація породила таке явище як "розкуркулення" селянства. У ході колективізації постало питання про долю заможних селян. Офіційна ідеологія зображувала їх як куркулів, лютих ворогів радянської влади, жорстоких експлуататорів. Насправді лише невелика їх частина використовувала найманих селян. У грудні 1929 року на конференції істориків-марксистів Йосип Сталін поставив завдання "ліквідації куркульства як класу". Особливо інтенсивно терор проти заможних селян провадився в перші місяці 1930 року.
Обліку таких нещасних „твердозаданців” ніхто не вів, а їх, як свідчать факти з різних місцевостей, були десятки, а по Україні с отні тисяч селян. Підрахувати точну кількість розкуркулених селян неможливо.
В Україні, за даними, які навів 20 січня 1934 р. у політичному звіті ЦК КП(б)У тодішній секретар ЦК КП(б)У Постишев, за роки колективізації було ліквідовано близько 200 тис. куркульських господарств. Це становило приблизно 1,1 – 1,2 млн. чол. сільського населення. Із них понад половину – до 100 тис. сімей, або 600 тис. чол., було виселено у віддалені місця країни, де вони називалися «спецпереселенцями», зазнавали нелюдських страждань і голодування, внаслідок чого багато з них, у першу чергу дітей, літніх людей і жінок, загинуло. До того ж вважається, що названі цифри значно применшені. До вказаної кількості включені тільки ті селяни, які були оголошені куркулями і розкуркулені, але сюди не ввійшли так звані „твердозаданці”, тобто селяни, які мусили здавати державі певні обсяги хліба, м’яса або інших сільськогосподарських продуктів і які не могли виконати ці „завдання”, за що органи влади розпродували все їхнє майно, включаючи хати, з торгів, тобто повністю позбавляли господарства будь-яких засобів життя, перетворювали їх на люмпенів.
1928 року почалась колективізація – об’єднання людей у колгоспи. 27 грудня 1929 р. Сталін заявив, що «від політики обмеження експлуататорських тенденцій куркульства ми перейшли до політики ліквідації куркульства як класу». Це означало пряму експропріацію заможних селянських господарств. А 30 січня 1930 року вийшла постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Фактично «заходи» виглядали наступним чином – у селянина забирали все і висилали у далекі краї, або ж у табори. Це була ціленаправлена ліквідація класу багатих селян з одної сторони та з іншої – масштабний грабіж земель та запасів продукції, здійснюваний кровожерливим Левіафаном.
Проблематика дитячої безпритульності й бездоглядності є важливою складовою вивчення державної політики в умовах становлення тоталітарного режиму. Основні заходи, проведені державними органами та громадськими організаціями для порятунку молодого покоління, неодноразово привертали увагу істориків, соціологів, педагогів та юристів. Отже, проблематика історіографії боротьби з безпритульністю в Україні в період становлення радянської тоталітарної системи вельми різноманітна. Доцільно поділити вказану історіографію на два самостійні періоди: радянська та модерна українська історіографія. Перший період охоплює час від початку 1950-х до кінця 1980-х років, а другий період – з початку 1990-х до сьогодення. Історію дитячої безпритульності в Україні розпочали досліджувати від початку 1950-х років. Так, Параска Середа [34] та Семен Чех [41] проаналізували педагогічні форми роботи з безпритульними дітьми в перші роки радянської влади на матеріалах РСФРР та СРСР. У цей же період Сара Коваленко [20] підготувала перше дисертаційне дослідження на архівних матеріалах, що висвітлюють діяльність структур соціального захисту та реабілітації дітей у 1920-х роках в УСРР: дослідниця розглянула досвід виховної роботи в дитячих будинках у контексті історичного досвіду боротьби з дитячою безпритульністю. Надалі дослідження теми продовжили Анатолій Гусак [11], Марк Черняк [40] та Валентин Чуб [42]. У їхніх працях проаналізовано форми та методи боротьби державних та громадських організацій з цим соціальним явищем та висвітлено еволюцію формування законодавчої бази з питань державної опіки над безпритульними дітьми.
Існують досить численні та надійні джерела, що можуть бути використані для оцінки примусової міграції. Віктор Земсков (1990, 1991 – а і б) зібрав відповідні дані для тери торії всього СРСР та зробив оцінки для України. На основі всіх доступних даних зроблені наступні оцінки: приблизно 400 000 осіб були примусово переміщені, а 530 000 – вислані до таборів. Загальна чисельність примусових мігрантів (930 000 осіб) була розділена на 563 000 чоловіків та 367 000 жінок, відповідно до розподілу за статтю з даних архівів для деяких груп примусових мігрантів
З метою оцінки смертності за умови відсутності кризи, ми інтерполювали повікові рівні смертності за статтю для періодів 1926–1927 та 1938–1939 років, припустивши, що в нормальні часи смертність протягом даного періоду рівномірно б зменшувалась. Для 1926–1927 років ми використали таблиці смертності, розраховані С.Новосельським та В.Паєвським (1930) і виправлені Сергієм Адамцом та Володимиром Школьниковим (1995) з метою підрахунку неповної реєстрації смертей у старших та молодших вікових групах. Для 1938–1939 років жодні таблиці смертності не були доступні. Тому повікові рівні смерт ності було розраховано за даними переписів населення та зареєстрованих смертей у 1938–1939 роках. З метою врахування неповної реєстрації смертельних випадків, рівні дитячої смертності та смертності у старших вікових групах були скориговані. Показники дитячої смертності були підвищені на 5 відсотків для того, щоб врахувати систематичні упущення смертей новонароджених внаслідок визначення “живонародження”, яке було поширене на той час, і неповноту охоплення реєстраційною системою. Ці проблеми не є специфічними для 1930х років, і вирішувалися всюди (Mesle and Vallin forthcoming, розділ 3). Для старших вікових груп було застосовано процедуру коригування згідно з модельними таблицям смертності, аналогічну до тієї, що використовувалась Адамцом та Школьниковим (1995) для періоду 1926–1927 років. Результати показали, що українська очікувана тривалість життя при народженні збільшилась з 42,9 років для чоловіків і 46,3 років для жінок у 1926–1927 рр. до 47,8 і 52,6 років у 1938–1939 рр. На основі інтерполяції повікових рівнів смертності до населення 1926–1927 років за статтю та віком ми отримали очікувану чисельність населення, яке дожило до 1939 р. Потім відповідні рівні смертності були застосовані до чисельності дітей,
Діти репресованих обов’язково обліковувалися в АГУ НКВД СРСР та підлягали політичному контролю (настрої, поведінка тощо)[16]. Спочатку оперативне обслуговування підлітків та персоналу дитячих закладів оперативним наказом НКВД СРСР N 00284 від 4 серпня 1935 р. покладалося на апарат Особливо- уповноваженного. З 11 лютого 1938 р. згідно наказу наркома внутрішніх справ СРСР N 0058 «Про агентурно-оперативне обслуговування трудових колоній НКВД для неповнолітніх та приймальників-розподільників» робота покладалася на районні та міські апарати УГБ НКВД. В штаті колонії вводилася нова посада заступника начальника по оперативній частині. Він підпорядкувався відповідному місцевому апарату УГБ НКВД. При необхідності слідчі справи на підлітків через районні та міські апарати УГБ НКВД направлялися на «трійку» УНКВД або через відділ трудових колоній на особливу нараду НКВД СРСР[17]. Чекісти намагалися виявити настрої підлітків, спроби втеч, запобігти встановленню контактів з родичами чи спробам прояснити долю батьків та вияснити власне походження.
Наслідки масових політичних репресій. Наймасовіша за всю радянську епоху "чистка" проти "ворогів народу", яку теоретично обґрунтував нарком НКВС Ніколай Єжов та особисто схвалив Сталін, розпочалася за наказом НКВС СРСР (№00447) 5 серпня 1937 року і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона тривала понад 15 місяців і була припинена постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року. За оцінкою політичних оглядачів, які досліджували цю проблему, саме цей наказ документально оформив найкривавіший виток сталінського терору.
За підрахунками, органами НКВС на території України в зазначений період було заарештовано 279 тис. 126 осіб. Під дію наказу №00447 підпадали куркулі, інші антирадянські елементи, кримінальні злочинці. Протягом 1937 року особливо великих репресій зазнали селяни (71 тис. 452 осіб), інтелігенція та службовці (68 тис. 087 осіб) і меншою мірою робітники (2 тис. 519 особи). Водночас почали посилюватися репресії проти військовослужбовців, зокрема стосовно червоноармійців, молодшого та керівного складу РСЧА, прикордонних загонів (загалом 1 тис. 873 особи), співробітників НКВС (237 осіб). До так званої "вищої міри соціального захисту" (розстрілу) було засуджено 67 тис. 777 осіб.
Протягом 1938 року кількість репресованих вищезазначених категорій дещо зменшилась (але значно зросла питома вага вироків до вищої міри покарання): було заарештовано 41 тис. 344 селянина, інтелігенції та службовців – 23 тис. 251 особу. Однак зросли репресії проти військових - 2 тис. 424 особи. Кількість засуджених співробітників НКВС УРСР становила 970 осіб. Загалом до вищої міри покарання було засуджено 55 тис. 646 осіб. У цей час країну охопила хвиля "шпигуноманії", а також розкриття різного виду "троцькістського підпілля", сіоністів тощо.
Кількісні показники арештованих, обвинувачених та засуджених у статистичних звітах 1937-1938 рр. подано за "політичним забарвленням" та за "характером злочину": належністю до контрреволюційних націоналістичних організацій, антирадянських партій, фашистських, церковних, сектантських та білогвардійських організацій, національних ліній (німецьких, польських, румунських та інших), куркулів, кримінальних злочинців, іншого контрреволюційного елементу.
Операція «Захід» (в оригіналі
«Запад») розпочалася
, о другій годині ночі.[1]
Командував нею заступник міністра внутрішніх справ УРСР
. Протягом доби виселили 26 644 родини, загалом 76 192 осіб: 18 866 чоловіків, 35 152 жінки та 22 174 дитини.
На всіх них чекали каторжні роботи в копальнях і колгоспах
. Протягом довгої дороги на Північ 875 виселенців намагалися втекти з ешелонів, але 515 із них було схоплено. Такими були дані офіційних звітів МДБ. А в документах українського підпілля фігурувала цифра понад 150 тисяч вивезених осіб.[2]
Під час транспортування, яке відбувалося в
, сотні дітей та літніх людей померли.[1]
Свої вчинки карателі прикривали ще й гаслами боротьби з
. Майно виселенців передали
. Проте навіть радянська статистика свідчить, що виселені, приміром із
, мали по одній (зрідка дві) корови на подвір'я, 22 % із цих господарств — по двоє коней, лише третина — по свині й тільки чверть — плуги та борони. «Ворогами трудящого люду» зробили звичайних селян.
Колективіза́ція — створення великих
на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва
сільськогосподарської продукції
на 150 %. Колективізація мала охопити майже всі
, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив»
.
Фактичною метою було перетворення всієї
села, а також міста, на
державних підприємств. Це давало змогу встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього
, тобто на практиці реалізувати ідею диктатури влади над усією країною, де селяни складали більш ніж 85 % населення. Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».
Голод 1932-33 років охопив ті ж регіони України, але цього разу його спричинили, насамперед, політичні чинники. Голодомор був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого більшовицькою владою терору голодом, тобто геноцидом.
Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.
Згідно з дослідженнями Месле та Валліна демографічні втрати від Голодомору 1932—1933 років в Україні становлять 3,2 мільйони осіб.
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стали масові розстріли «контрреволюціонерів», вчинені напередодні 20-річчя жовтневого перевороту. Так, 3 листопада 1937 року в урочищі
(Карелія) за рішенням
було страчено велику групу в'язнів Соловецької тюрми. У списку
«українських буржуазних націоналістів»
, розстріляних 3 листопада, були
,
,
,
,
,
,
,
,
,
,
,
,
та інші. Загалом в один день за рішенням несудових органів було страчено десятки представників української інтелігенції — цвіту української нації.
Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.
Політична боротьба між націонал-демократами та прихильниками комуністичної ідеї у незалежній Україні сприяла розгортанню досліджень політичних репресій. Особливу зацікавленість виявила українська націонал-демократична еліта. Вони сподівалися, що широке оприлюднення фактів причетності членів Комуністичної партії до масових злочинів проти населення України (Голодомор, політичні репресії тощо) спричинить масову обструкцію комуністичних лідерів. У такому випадку партійна номенклатура під керівництвом Л. Кравчука буде неспроможна протистояти громадській думці. В цій ситуації колишні партійні функціонери не зможуть посісти керівні посади у місцевих державних адміністраціях.
За розпорядженнями Москви, заборонялась будь-яка торгівля у сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув’язнення і розстріл будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій.
