Культура України ХХ ст.

Зельман Ваксман лауреат Нобелівської премії з фізіології й медицини 1952 р. Зельман Абрахам Ваксман - видатний вчений виходець з українського села Нова Прилука, що на Вінниччині. У 1911 році емігрував до США, вивчав мікробіологію грунту. У 1932 році Американська національна асоціація боротьби з туберкульозом звернулася до нього з пропозицією вивчити процес розкладупалички туберкульозу, а вже у 1940 р. вчений разом з однодумцями відкрив стрептоміцин - високоефективний у протидії збудникам туберкульозу. Було виділено назку антибіотиків. Такі препарати, як стрептоміцин, неоміцин, актиноміцин та кандинецин широко використовують у сучасній лікувальній практиці та ветеринарії.

Ігор Сікорський всесвітньо відомий авіаконструктор, творець гелікоптерів. Увійшов у всітову історію авіації як автор перших у світовій практиці авіабудування багатомоторних літаків та гелікоптерів. Розробив і побудував свій перший вертоліт у 1908 році, будучи студентом КПІ. Однак тоді вертоліт у повітря не піднявся. Тоді він почав будувати літаки. 12 грудня 1912 року його літак С-6 побивсвітовий рекорд швидкості - 111 км/год. У 1923 році створив у США компанію Sikorsky Aeroengineering Corporation. У 30-х рр. Сікорський почав знову розробляти вертольоти, а у 1942 році його гвинтокрил XR-4 було прийнято на озброєння армією США. Після війни фірма Сікорського стала визнаним лідером не лише у США, а у світі.

Любомир Романків український винахідник завдяки якому з`явилися персональні комп`ютери і диски. Одим із найвідоміших винаходів Романківа - тонкоплівні магнітні голівки для запису інформації, що уможливило появу жорстких дисків та персональних комп`ютерів, зокрема і комп`ютерів Apple. В 70-х рр. він хотів збудувати невеличкий комп`ютер, який буде носити в кишені і який буде сполучений з мозком електронічним сигналом.

Олег Антонов конструктор авіаційної техніки. Впродовж 1960-1965 рр. створюється перший у світі широкофюзеляжний надважкий транспортний літак Ан-22 «Антей», на якому в подальшому було встановлено 41 світовий авіаційний рекорд. Одним з основних принципів творчої діяльності ДКБ О.К.Антонова стала спадкоємність авіаційних конструкцій. Так, на базі Ан-14 були створені літаки Ан-14М та Ан-28 (1973), на базі Ан-24 розроблені аерофотознімальний Ан-30 (1967), транспортні Ан-24Т (1965) і Ан-26 (1969), а також транспортний літак для умов високогір’я Ан-32 (1976). Останнім літаком, розробленим під керівництвом О.К.Антонова, став найбільший у світі серійний військово-транспортний літак Ан-124 «Руслан» (1982), розрахований на перевезення вантажу 150 т. Науково-конструкторську діяльність О.К.Антонов поєднував з активною культурно-громадською, суспільно-економічною і викладацькою діяльністю. О.К.Антонову належать 72 свідоцтва на винаходи та 10 міжнародних патентів. Він є автором трьох книг та більш ніж 200 наукових та науково-популярних публікацій, присвячених проблемам конструювання, ергономіки, екології, технічної естетики, економіки, культури й мистецтва.

Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний. Готуючи в 1901 р. альманах "З-над хмар і долин" (вийшов у 1903 р.), М.Вороний опублікував у "Літературно-науковому віснику" відкритий лист до українських письменників, в якому закликав надсилати твори, в яких були б "усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі", де було б "хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би … блакитного неба". М.Вороний вважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово-етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Основна думка виступу М.Вороного виділялася чітко: він закликав писати інакше, "по-сучасному", оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.

1925-го Миколу Куліша перевели до Харкова працювати шкільним інспектором Наркомосвіти УРСР. Там він і поринув у літературну творчість. Спочатку був членом «Гарту», а у 1926 році президентом ВАПЛІТЕ. Редагував журнали «Червоний шлях» і «Літературний ярмарок». Також був членом «Політфронту» та очолював УТОДІК (Українське товариство драматургів і композиторів). Його найвідоміші драми - «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Так загинув Гуска», «Маклена Ґраса».

На початку 1930-х твори Миколи Куліша почали піддаватися гострій критиці. У грудні 1934 р. драматурга було заарештовано, звинувачено у приналежності до терористичної організації і зв'язках з ОУН. Під час судового процесу по «Справі боротьбистів» у березні 1935 р. Куліш був засуджений до 10 років таборів. На Соловках утримувався у суворій ізоляції.

Іван Багряний під час німецько-радянської війни переїхав у Галичину, приєднується до українського підпілля. Працював у референтурі пропаганди, брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради, розробляв програмові документи. Написав романи «Тигролови» («Звіролови»), «Люба», поему «Гуляй-Поле».

В 1945-му емігрував до Німеччини. Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946) набув великого розголосу і став одним із тих документів, що змінили на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Редагував газету «Українські вісті», заснував Українську революційно-демократичну партію (1948), був головою виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Виступав за консолідацію українського патріотичного руху.

Ольга Кобилянська активно пише повісті та оповідання: «Він і вона»(1895), «Що я любив»(1896), «Ніоба», «Некультурна», «Природа», (1898), «Земля»(1902), «У неділю рано зілля копала»(1909), «Через кладку», «За ситуаціями», «Апостол черні»та багато ін. творів.
Протягом 1915-1923 pp. О. Кобилянська пише низку оповідань, новел, нарисів, у яких розкриває трагічну безвихідь, страждання, розпуку і біль, викликані драматизмом ситуації, породженої Першою світовою війною: «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда»(усі — 1917р.), «Сниться»(1922), «Зійшов з розуму»(1923), які увійшли до збірки «Але Господь мовчить…»(1927). У1926-1929 pp. у Харкові вийшло дев’ятитомне зібрання творів письменниці. У 1941 р. румунська воєнна жандармерія встановила нагляд за О. Кобилянською, готуючи судову розправу над нею.

У 1926 р. Юрій Яновський стає художнім керівником Одеської кінофабрики й долучається до роботи над багатьма фільмами. Митець займається відбором і редагуванням сценаріїв, монтажем і створенням написів до кінострічок. Загалом, у листі до президента ВАПЛІТЕ Миколи Куліша, написаному в справі звільнення з Одеської кінофабрики 28 серпня 1927 р., Яновський зазначає, що  протягом 2,5 років його праці у ВУФКУ (із них – 13 місяців на посаді художнього керівника), на фабриці вийшло 24 повнометражні картини, і в роботі над кожною з них він брав участь. Яновський особливо відзначає стрічки «Гамбург», «Тарас Трясило» (1926), «Черевички» (1928), «Сорочинський ярмарок» (1927), «Сумка дипкур’єра» (1927), «Борислав сміється» (1927), «Микола Джеря» (1926), вважаючи їх найкращим із того, що виходило на кінофабриці. Офіційна причина звільнення Яновського з посади абсурдна: «за абсолютне незнання кінематографії і за порчу картин своїм монтажем, а також за складання юмористичних написів, чужих радянському духу». Таке формулювання в наказі про звільнення подає голова Правління ВУФКУ Олександр Шуб, статтю якого «За лікування, за оздоровлення кіно», опубліковану в травні 1927 році у журналі «Кіно», розкритикував Яновський.

Робота на кінофабриці наклала величезний відбиток на всю подальшу творчість митця. Кінематографічний досвід лежить в основі його першого роману «Майстер корабля» (1928 р.), перенесений в есей «Голлівуд на березі Чорного моря». Романи «Чотири шаблі» (1931) та «Вершники» (1935) – дуже кінематографічні, за «Вершниками» у 1939 навіть виходить однойменний фільм; також письменник створює кілька кіноповістей.

У 1913 р. виходить перша збірка поезій Михайля Семенка – «Prelude». За «символістські» вірші її позитивно оцінюють Георгій Чупринка та Микола Вороний. А в 1914 р. Михайло разом із братом Василем Семенком та Павлом Ковжуном засновує друкарню «Кверо», у якій випускає збірки «Дерзання» (із маніфестом-передмовою «Сам», де йдеться про резонансне спалення «Кобзаря») і «Кверо-футуризм».

Протягом 1918 – 1919 рр. Семенко випускає дев’ять поетичних книг. А в 1919 році засновує літературно-мистецьке об’єднання «Фламінґо», на базі якого в 1921 році створює угруповання панфутуристів «Аспанфут». Маніфест «Аспанфуту» за авторством Семенка підписують Ґео Шкурупій, Юліан Шпол, Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан, Марк Терещенко. Його друкують в альманаху «Семафор у майбутнє» (1922), журналі «Катафалк искусства» (1922) та «Жовтневому збірнику панфутуристів» (1923). Із часом до угруповання вступають Микола Бажан, Юрій Яновський, Володимир Ярошенко та інші. А після розпаду організації в 1924 р., Семенко переїжджає в Одесу, де разом із багатьма колишніми «аспанфутівцями» починає роботу на кінофабриці.
Семенко працює редактором сценаріїв багатьох фільмів, зокрема «Тарас Шевченко» (1926). Також створює сценарії за «Чорною радою» П. Куліша та «Небожом Рамо» Оноре де Бальзака, однак фільми за ними так і не знімають.

Після одеського періоду Семенко їде до Харкова, де обіймає посаду головного редактора правління ВУФКУ, відповідає за відбір нових сценаріїв. У 1927 р. засновує футуристичне угруповання «Нова ґенерація». В однойменному журналі під редакцією Семенка виходить багато статей, присвячених кіномистецтву. Михайль і сам виступає як кінокритик: його статті «Ще раз про кіно» та «Ми і кіно» друкуються в журналі «Шквал» за 1929 р.
Source: https://vufku.org/names/mykhajl-semenko

Марія Приймаченко художниця в жанрі "наївного мистецтва". Стиль Приймаченко, синтезуючи досвід поколінь, генеалогічно сягає найдавнішого мистецтва: палеолітичне «двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, язичницькі образи фантастичних чудовиськ і птахів, що знайшли відображення у слов'янській міфології. Традиційні символи народного мистецтва вона розвиває і наповнює новим змістом. Приймаченко об'єднала малюнок і живопис: це живописна графіка і графічний живопис водночас. Майстерно розуміючи композицію, горизонтальний формат використовувала для оповідальних композицій, послідовного розвитку руху, вертикальний — для репрезентативних, величних. Бездоганно відчувала ритм, її форми завжди добре узгоджені і водночас не статичні: рослини, пелюстки квітів подані у взаємодії. Всі елементи утворюють ансамбль з власним ритмом і формами.

Колір — основний компонент композицій Приймаченко. Він організовує площину, є елементом ритму, створює настрій «кольороносного» простору, ніби сам обирає форму. Рожево-малиновий у Приймаченко перетворюється на палаючий цвіт папороті, колір зимового сонця і дорогоцінного турмаліну. У 1970-ті усе менше працювала на білому тлі. На виставці 1973 року із 142 робіт лише одна композиція на білому («Сидить баба на печі, пряде куделицю»). Інтенсивне, глибоке, ніби підсвічене зсередини тло надає її творам колірної та композиційної міцності, монументальності. Процес її творчості сплавляв конкретне мислення, інтуїцію, фантазію і підсвідоме. Нерідко композиція народжувалася уві сні чи асоціативно: «Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні».

Український скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно. Скульптурна спадщина Івана Ковалерідзе. Творчий скульптурний доробок Івана Кавалерідзе є надзвичайно значущим в українському образотворчому мистецтві. Твори художника прикрашають площі й вулиці наших міст донині. За роки життя І. Кавалерідзе створив велику кількість монументальних і станкових творів, меморіальних дошок та барельєфів. Він є автором пам’ятників княгині Ользі у Києві, Т.Г. Шевченку в Ромнах, Полтаві, Г. Сковороді в Лохвиці та ін. Останнім твором І. Кавалерідзе став пам’ятник Ярославу Мудрому, встановлений уже за часів незалежності нашої Батьківщини поблизу Золотих Воріт у Києві. При його створенні за основу було взято модель, виконану І. Кавалерідзе в 1958 році.

Скульптурна спадщина Василя Бородая — це ціла епоха в українському образотворчому мистецтві. Основне місце у його творчості посідає монументальна пластика. Одним із основних монументальних творів В. Бородая є монумент Батьківщини-матері в меморіальному комплексі «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 —1945 років» у Києві. У своїй творчості В. Бородай звертався і до станкової пластики. Найбільше його цікавили портрети, в яких митець намагався розкрити внутрішній світ людини. До творів скульптора належать портрети П. Панча, П. Тичини, Л. Ревуцького, Т. Яблонської та ін. Значною віхою у творчості митця став пам’ятник Лесі Українці в Києві. Образ цієї мужньої, надзвичайно талановитої жінки полонив увагу скульптора на багато років. Майстер намагався передати у творі не тільки вольовий характер, а насамперед жіночність поетеси.

Перше фахове дослідження петриківського розпису було здійснене художницею Є. Евенбах у 1911-1913 роках під час експедиції до Катеринославщини. Вже у 1935 році у с. Петриківка була організована дворічна школа з декоративного розпису. Також у цей час багато майстрів переїхали до Києва, де продовжили свою мистецьку діяльність.

У 1958 році було створено цех петриківського розпису на базі швейної фабрики, який почав спеціалізуватися на підлаковому розписі. Довгі роки головним художником цеху, а згодом і фабрики «Дружба» був Федір Панко. Фабрика згодом отримала назву «Петриківський розпис» і проіснувала до 2006 року.

Вже в першій чверті ХХ століття стали відомими широкому загалу імена народних малярів – майстрів петриківського розпису Надії Білокінь, Тетяни Пати, Ярини Пилипенко. Наступне покоління славилося зокрема іменами Федора Панка, Василя Соколенка, Василя Вовка, Віри Павленко, Ніни Турчин. Серед сучасних майстрів відомі Олена Ярмолюк, Наталія Малярчук, Вікторія Тимошенко.

Лесь Курбас став працювати у Наддніпрянській Україні, в театрі Садовського (Київ). Організував студію молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр.

Був також відповідальним секретарем тижневика «Театральні Вісті» (1917).

В 1919 працював режисером Київського оперного театру «Музична драма».

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас змальовує всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. В листопаді 1922 у Києві в державному народному театрі відбулася прем’єра вистави Тараса Шевченко «Гайдамаки» (режисер Л. Курбас).

Творчі тандеми з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962) були для нього дуже успішні.

Але – не в розумінні радянських критиків. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Він, у свою чергу, вбачав свою творчу місію ще й у боротьбі зі спрощенням та вульгаризацією мистецтва.

Один з найталановитіших акторів, метр українського кіно, який підкорив серця мільйонів теле- та театральних глядачів, Богдан Ступка заявив світу про український кінематограф та за життя отримав чимало міжнародних нагород.

Він зіграв у ста фільмах. У кіно дебютував у фільмі Юрія Іллєнко "Білий птах з чорною відзнакою" (1970). У списку ролей Богдана Ступки багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький "Чорна рада" (2000), Іван Мазепа "Молитва за гетьмана Мазепу" (2002), Богдан Хмельницький "Вогнем і мечем" (1999), а також Чингісхан "Таємниця Чингісхана" (2002) та багато інших.

На його рахунку понад 100 театральних ролей. Богдан Сильвестрович завжди викладався на повну, люди йшли в театр спеціально для того, щоб подивитися на гру цього видатного актора. Наприклад, вистава “Тев’є-Тевель”, у якій Ступка грав головну роль, була понад 20 років візитівкою театру Франка.

Богдан Ступка займав пост міністра культури і мистецтв України в 1999-2001 роках, а з 2001-го був художнім керівником Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.

Леонід Биков студентом-дипломантом був запрошений особисто режисером М. Крушельницьким до Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка на роль кочегара Паллади в "Загибелі ескадри" О. Корнійчука. 1951–1960 блискуче зіграв в театрі ролі П. Корчагіна в інсценізації "Як гартувалася сталь" М. Островського, Жанека у п'єсі В. Минка "Не називаючи прізвищ", Володі в п'єсі А. Школьника "Людина шукає щастя" та ін. Паралельно від 1952 почав зніматися у режисера Ф.Ермлера в кінофільмі "Переможці" (не вийшов на екран). Протягом 1954–1960 зіграв ролі конюха Сашка ("Доля Марини", 1954), Максима Перепелиці в однойменній стрічці (1956), Богатирьова ("Дорогой мой человек", 1958), Акішина ("Добровольці", 1958) та ін. 1960–1969 працював на кіностудії "Ленфільм": знявся у кінофільмах "Алешкіна любов", "Коли разводять мости" (обидва – 1961), "На семи ветрах" (1962), поставив кінокомедію "Зайчик" (1965), в якій зіграв головну роль, знімав сюжети для кіножурналу "Фитиль" ("Гніт"). Від 1969 – на кіностудії ім. О. Довженка. 1971 поставив телефільм "Де ви, лицарі?". Всенародне визнання й любов принесли Бикову кінофільми про Велику вітчизняну війну Радянського Союзу 1941–1945 – "В бій ідуть лише“старики”" (1974) і "Ати-бати, йшли солдати" (1977), за які він отримав Державну премію СРСР як режисер і актор (ролі капітана Титаренка і старшини Святкіна). Кінофільм "В бой идут..." отримав також премії Всесоюзного кінофестивалю в Москві і Міжнародного кінофестивалю в Карлових Варах. Всього Биков зіграв у кіно близько 20 ролей, написав кілька сценаріїв. Мистецтво Бикова відзначалося ліризмом, м'яким гумором, гуманізмом та добротою; його героями були люди душевно тонкі, інтелігентні, мужні й принципові. Лауреат Державної премії імені Т. Шевченка (1977), Народний артист УРСР (1974). Загинув в автокатастрофі на 40-му км траси Іванків–Київ. Кінорежисер Л. Осика відмовився закінчити фільм "Прибулець", над яким почав працювати Биков за власним сценарієм (1979), і натомість зняв кінофільм про славетного актора, "...якого любили всі" (1982). 1994 ім'я Бикова отримала мала планета, відкрита 1973 астрономом Л. Черних у Кримській астрофізичній обсерваторії. 1996 опубліковано книгу спогадів про Бикова під назвою "Будемо жити!".

Олександр Довженко працював художником-карикатуристом у кількох періодичних виданнях в Україні ("Вісті" ВУЦВК, "Комуніст"), був членом спілки "Гарт" (1923–1925). У кінематографії од 1926. Перші фільми: "Вася-реформатор", "Ягідка кохання", "Сумка дипкур'єра" (1926–1927). Шедеврами світового кінематографа визнано його картини "Звенигора" (1927), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930; 1958 на міжнародному кінофестивалі у м. Брюссель названий серед 12 найкращих фільмів всіх часів і народів). Перший звуковий фільм – "Іван" (1932). 1933 переїхав до Москви. Впродовж 2-ї половини 1930-х рр. поставив кінокартини "Аероград" (1935), "Щорс" (1939). 1940–1941 – художній керівник Київської кіностудії. 1941–1945 – фронтовий кореспондент, публіцист, кінорежисер; полковник запасу. Зняв кіноепопею "Битва за нашу Радянську Україну" (1-ша ч. – 1943, 2-га – 1944). 26 листопада 1943 Й. Сталін заборонив друк кіноповісті "Україна в огні", а 30 січня. 1944, після наради членів політбюро ЦК ВКП(б) за присутності Довженка, її було визначено як "антирадянську, антиленінську, антинаціональну, антиколгоспну". Новий фільм зміг поставити лише через 5 років ("Мічурін", 1949). Працював над кіносценаріями "Прощай, Америко!", "Поема про море", "Золоті ворота", "Зачарована Десна", "Потомки запорожців", "Тарас Бульба", "Україна в огні".

Володимир Івасюк 1964 – Пише свою першу пісню «Колискова» на вірші батька. У рідній школі створює вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка».
1965 – Ансамбль «Буковинка» за перемогу в республіканському конкурсі нагороджено поїздкою Дніпром.
Влаштовується працювати на завод «Легмаш», де керує заводським хором. Під псевдонімом Весняний надсилає на обласний конкурс пісні «Відлітали журавлі» на вірш поета Віктора Миколайчука та «Колискова для Оксаночки» на власний вірш. За пісню «Відлітали журавлі» удостоєний першої премії.

1970 – Пише пісні «Червона рута» й «Водограй», які вперше виконує 13 вересня з Оленою Кузнєцовою у прямому етері у передачі Українського телебачення «Камертон доброго настрою».

1971 – Режисер Роман Олексів знімає в селищі Яремча перший український музичний фільм «Червона рута», в якому головні ролі виконують Софія Ротару і Василь Зінкевич. У фільмі звучить багато пісень Івасюка. «Червона рута» перемагає на першому всесоюзному конкурсі «Пісня-71». На заключному концерті в Останкіно виконує цю пісню разом із Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Юрія Силантьєва. «Червону руту» друкує тижневик «Україна».

1972 – На чернівецькому телебаченні відбувається прем’єра пісні «Балада про дві скрипки», яку виконує Софія Ротару. Пісня «Водограй» перемагає в телевізійних конкурсах «Алло, ми шукаємо таланти!» та «Пісня-72». Переїжджає до Львова. Там навчається в медичному інституті й починає студії у консерваторії на підготовчому відділенні. У листопаді на запрошення Володимира Івасюка у театрі ім. М. Заньковецької його пісні виконує ансамбль «Смерічка». Початок співпраці з Ростиславом Братунем, що є етапним у творчості композитора.