Герої твору "Мартин Боруля"

Мартин Боруля — головний персонаж комедії. Це людина із заможної верхівки села, не засліплений жадобою збагачення, не позбавлений рис гуманності. Однак це натура, скалічена духовно нездоланним прагненням вийти «на дворянську лінію». Коли б його спитали, навіщо йому те дворянство, він, певно, не зміг би належно пояснити своє дивне бажання. Мартин — гарний сім'янин, у домі порядок і достаток; i авторитет, i гроші — все це в нього є. Виявляється, герою треба дворянського титулу, який, на думку Мартина, зробить його паном.

«Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє». Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш. Вона не дурна, в ній батькова кров, розбере, не бійсь, де пан, а де мужик!Так от яке зуспіло мене горе! Дворянина батькові в зяті схотілось. О боже мій! Та де ж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мій Микола? І я? Кого так щиро полюблю, щоб промінять його, забуть? О, нікого, нікого! Краще смерть, ніж заміж за другого!..

Вічний шибеник та трутень, мріє про чиновничу долю, та не хоче нічого робити. Слухає батьківські поради, про то, як вижити в цій гнилій і недосконалій системі. Несе службу в місцевій канцелярії, витрачає батьківські кошти на гулянки, багато п’є. Служба в місті повністю змінила уяву хлопця, що він втратив будь-який зв’язок з ріднею та друзями. Під кінець твору, Микола приїздить до рідного села, де знаходить батька хворим в майже розореному маєтку. У батька почали з’являтися ознаки здорового глузду, де він починав розуміти абсурдність своїх намірів стати дворянином і відхреститись від села

Слова Палажки :“Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!.. Ти побалакала зо мною—і в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам біду робе. А почну батькові казать, щоб не видумував нічого, щоб жив по-старовині, — то закричить, затопа ногами, почне читать мені якісь бумаги про дворянство, затуркає мене, чагиркає, зіб’є з пантелику, і я думаю: може, ми й справді вже дворяне, — і починаю по-панськи привчаться, і самій тоді хочеться тебе за благородного віддать заміж!.. Тепер не знаю, шд й казаті, що і робить, вимучилась зовсім і одуріла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо він сьогодня і приїде.”

” А хіба я птиця? Літать не можу, поки встанеш, поки прийдеш.”“Не прибіжу. Год п’ять тому назад, може б, і прибіг разом, а тепер не прибіжу. Та й на що ж я буду бігти разом з ним? Він буде їхать, а я буду бігти біля натачанки, на сміх людям, як собака! Та Трохим на зло мені запустить так коней, що й чорт з ним не збіжить.”

“… Націєвський, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей ужчі,. а біля руки ширші. Штани широкі, трубою, коло чобота зовсім узенькі. Жилетка червона, двобортна, без манишки, з мідними пугвицями, шия пов’язана чорним шовковим платком”