Гештальтпсихологія
Гешта́льтпсихологія (нім. Gestalt — цілісна форма чи структура) — напрям (школа) у західній психології першої третини XX століття. Заснована Максом Вертгеймером в 1912 році.
Історія розвитку гештальтпсихології
17 грудня 1924 р. один із засновників гештальтпсихології, берлінський професор Макс Вертгеймервиступив на зборах Наукового товариства І. Канта з лекцією про основні положення своєї теорії. У цій лекції їм був гранично ясно і точно сформульовано тезу, що є наріжним каменем у будівлі гештальтпсихології. Вертгеймер заявив: «Є складні утворення, в яких властивості цілого не можуть бути виведені з властивостей окремих частин і їх з'єднань, а де, навпаки, те, що відбувається з якою-небудь частиною складного цілого, визначається внутрішніми законами структури всього цілого». Ця ідея сама по собі не нова, навіть стародавня, лягла в основу наукового напряму, вельми впливового у світовій, особливо європейської, психології першої третини нашого століття.
Також ознайомитись з історією гештальтпсихології можна за посиланням : http://psychologis.com.ua/geshtalt-psihologiya_dvoe_zn__istoriya_i_issledovaniya.htm
Принципи гештальтпсихології
Близькість. Стимули розташовані поряд, мають тенденцію сприйматись разом.
Схожість. Стимули, схожі за розміром, формою, тощо мають тенденцію сприйматись разом.
Цілісність Сприйняття має тенденцію до спрощення і цілісності.
Суміжність. Близькість стимулів в часі і просторі. Суміжність може обумовлювати сприйняття, коли одна подія викликає іншу.
Основні теоретичні положення
Гешта́льт — це цілісна структура, яка формується у свідомості людини при сприйнятті об'єктів або їхніх образів. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що перебуває згідно з фізіологічними процесами мозку і зовнішнім світом.
Гешта́льт-фа́ктор — це будь-яка стимульна ситуація, яка має тенденцію викликати перцептивні образи цілісності або єдності.
Гешта́льт — це просторово-наочна форма предметів, що сприймаються, чиї властивості неможливо зрозуміти шляхом сумування властивостей їх частин. Яскравим прикладом, за Келлером, є мелодія, що впізнавана навіть у випадку транспортування на інші елементи. Коли ми чуємо мелодію вдруге, то завдяки пам'яті впізнаємо її. Але якщо склад її елементів змінився, ми все одно впізнаємо мелодію як ту саму.