Другий Гетьмат: держава, яка майже вдалася.

На з'їзді Петлюра був обраний до Українського генерального військового комітету (ГВК), з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до Центральної Ради. 28 червня обраний до Генерального секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів Центральної Ради, зокрема, украй пацифістську позицію займав Винниченко. Утім, рішенням Тимчасового уряду посада генсека з військових справ не була затверджена.

Зорганізував сердюцькі дивізії, очолив роззброєння українськими військами прихильних до більшовиків підрозділів та червоної гвардії в столиці. Під час революційних подій кінця 1917 — початку 1918 року, безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 та січні 1918 року, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість Володимир Винниченко назвав Симона Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою Народних Комісарів у Росії й приклався до його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку.Полишивши ГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький кіш Слобідської України (ГКСУ). У Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Леоніда Пятакова. Бойове хрещення формації відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ взяв активну участь у придушенні січневого повстання проти Центральної Ради. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими ввійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, улаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Соціалісти, які домінували в уряді, зважили на вплив і популярність отамана в армії та знову приписали Симонові Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Як наслідок, 12 березня 1918 року його усунуто від командування Гайдамацьким кошем.Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин, а вояки та організатори частини, з котрими Симон пліч-о-пліч у баталіях відстоював Україну — Олександр Удовиченко, Микола Чеботарів, Сергій Дельвіг та Омелян Волох надалі залишались сподвижниками та довіреними особами Петлюри, хоч, як засвідчив приклад останнього, не всі вони виправдали його довіру.Наприкінці березня 1918 очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнський союз земств.

Не позбавлений особистих амбіцій Петлюра після квітневого перевороту в період Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 року) посідав скромну, на перший погляд, посаду голови Всеукраїнського союзу земств, ставши не лише політичним суперником Павла Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом. Відразу по зміні режиму почав працю задля повалення гетьманства, встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої мережі радикального підпілля, виявив самовідданість та організаторський хист. Вів культурно-просвітницькі справи — організував упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори в Каневі.Саме через земські установи Петлюра поширював свої ідеї на дрібне та середнє селянство, користуючись своєю посадою забезпечив матеріальні та фінансові ресурси посередництвом спілок «Централ», «Українбанк» та «Дніпросоюз», дії яких він координував через Союз земств. Того часу Скоропадський, попри гучні заяви, залишався в колі здебільшого москвофільськи налаштованих великих землевласників та космополітичного «ПРОТОФІСу».27 липня, за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований, разом з Миколою Поршем, Юрієм Капканом та іншими. Останніх незабаром випустили, Винниченка тримали на допиті лише добу, Петлюру утримували в Лук'янівській в'язниці майже чотири місяці (27 липня — 12 листопада 1918 року). Зрештою, за допомоги Микити Шаповала, встановлено контакти з німецькими соціалістичними колами в Рейхстазі, котрих змогли переконати посприяти звільненню політв'язняЦей факт погрози німців підтверджував і колишній міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко. 12 листопада 1918 року, напередодні антигетьманського виступу Директорії до котрої, через тиск на нараді представників війська, був обраний заочно, Петлюра був звільнений з-під арешту міністром юстиції Української Держави Андрієм В'язловим. Відразу по тому виїхав до Білої Церкви — місця дислокації загону Січових Стрільців Євгена Коновальця.Остаточним ідеологічним приводом до повстання стало підписання 14 листопада Скоропадським «Грамоти про федерацію з Росією». 15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ Олександра Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, у якому закликав до боротьби за волю України. За добу він разом з Директорією переїхав із Білої Церкви до Фастова, де наступного дня приймав звіт Андрія Мельника про результати Мотовилівського бою. 11 грудня — на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію кайзерівських військ з території УНР. 14 грудня 1918 року Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. 19 числа Директорія тріумфально прибула до столиці.

У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва й народного здоров'я. З 28 січня, після проголошення Акту Злуки, п'ятірку членів Директорату доповнили представником від Західноукраїнської Народної республіки — Євгеном Петрушевичем. Від 11 лютого Головний отаман вийшов з лав УСДРП. Наприкінці лютого відвідав Бережани та Стрий. 27 лютого в Ходорові зустрівся з представниками дипломатичної місії, котра прибула на переговори про лінію розмежування Української Галицької Армії й польської армії. Під час зустрічі поставив умову визнання УНР та ЗУНР, надання підтримки в боротьбі проти більшовиків

Кри́мська опера́ція 1918 ро́ку — військовий похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Петром Болбочаном у квітні 1918 року на Крим проти більшовиків з метою встановлення на території півострова української влади та взяття під контроль Чорноморського флоту.22 квітня 1918 року в ході Кримської операції під проводом полковника Петра Болбочана армія УНР форсувала Сиваш і звільнила від більшовиків Джанкой, першу вузлову станцію в Криму. Завдяки цьому українська армія отримала можливість для розгортання подальшого наступу та раніше за німців дісталася Сімферополя. Перемоги було досягнуто з мінімальними втратами.Однак далі, через політичний конфлікт між керівництвом УНР і союзниками Німецької імперії, війська УНР були змушені полишити Крим, не дійшовши до Севастополя, як це було передбачено первісним планом

український учений-історик, громадський та політичний діяч. Член Товариства українських поступовців (ТУП). 1917 року — член Української Центральної Ради, куратор Київського шкільного округу, член Київського товариства старожитностей і мистецтв. За Гетьманату 1918 року — виконувач обов'язків отамана Ради міністрів, міністр освіти, голова Державного Сенату. Взяв участь у відкритті українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському. Від 1920 року — співробітник Української академії наук (УАН). У 1921–1922 роках — голова-президент Української академії наук.

Скоропа́дський Павло́ Петро́вич (3  травня 1873, Вісбаден — 26 квітня 1945, Меттен, Баварія) — гетьман України, український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Походив із козацько-старшинського роду Скоропадських. Офіцер Російської імператорської армії. Учасник російсько-японської та Першої світової війни. Гетьман Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918). Один з лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху.

Лизогу́б Фе́дір Андрі́йович (6 жовтня 1851, Седнів, Чернігівська губернія, Російська імперія — 1928, Белград, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців) — український громадський і політичний діяч. У 1901–1915 роках — голова Полтавської губернської земської управи. У 1918 р. був міністром внутрішніх справ і з 24 жовтня 1918 — головою Ради міністрів Української держави. Помер у еміграції.