Північне наріччя

Територія поширення

Об'єднує групу українських говірок у північних районах Київської, Чернігівської та Сумської областей, в південно-західній частині Брянської області Росії (Стародубщина), в окремих районах Курської, Білгородської, Воронізької областей Росії

Фонетичні особливості східнополіського говору

- розрізнення наголошеного і ненаголошеного вокалізму – в - ненаголошеній позиції кількість голосних у різних говірках - коливається від 4 до 6, а в наголошеній доходить до 8 -фонем.
-для значної частини східнополіського говору характерне акання (галавá, пабіегла, вадá);
-у більшості говірок диференціація фонем /е/ та /и/ не залежить від наголосу;
-втрата «j» на стику префіксальної й кореневої морфем (ви́шла, зан'али́);
-релікти давньої м'якості губних приголосних та /ч’/ в частині східнополіського говору (нуч’, п'іеч’);
-ослаблення фонеми /ф/ і заступлення її [х] чи [хв] (худбóл, хвáра);
-збереження дзвінкості кінцевих приголосних (зуб, кров);
-наявність аферези (до’днóйі).

Граматичні особливості

-закінчення -у в дав. в. іменників чоловічого та середньогороду однини (д’áд'ку, селý);
-паралелізм іменних форм в ор. в. (рукóйу – рукóй, шóстойу – шóстой, мнóйу – мнóй);
-займенник 3-ї ос. одн. в непрямих відмінках виступає без початкового «н» (до йійі, з йем);
-наявність усічених форм прикметників та дієприкметників чоловічого роду (си́н'і, дóбри, стари́, годóвани) та членних нестягнених форм жіночого і середнього родів (дóўгайа, жóўтейе, хоч під наголосом на корені – жóўта, бóса);
- інфінітивний суфікс -т’ при дієслівній основі на голосний (гаманіет’, бит’);
- перевага складеної форми майбутнього часу (буду робит’, буду слухат’);
- поширення синтакс. структур помеж + род. в. у значенні ’поряд’, ’коло’ (пóмеж шкóли живé); к(ік)+дав. в. ’до’ (к брáту, ік сталý); л'а (л'е)+ род. в. ’біля’ (л'а хáти, л'е ріечки); заза + ор. в. (заза мнóйу); наў + род. в. мн. (наў карт, наў мýрки).
- уживання сполучників да, дак у єднальній і протиставній функціях.

Територія поширення

Поширений на півночі Київської, Житомирської та Рівненської областей. Історична територія поширення говору охоплює у тому числі регіони, які постраждали від Чорнобильської катастрофи («Зона відчуження») і тепер безлюдні.

Головні ознаки

відповідно до загальноукраїнського голосного звука и після м'яких приголосних вимовляється і, а після твердих приголосних звук, середній між и та і;
приголосні звуки перед голосними переднього ряду вимовляються м'яко (зелє́ни, ні́ва, ті́хо, сі́ни);
м'яка вимова приголосного з в іменнику зєзю́ля;
м'яка вимова приголосного р перед голосним і, що походить з давніх ы та і (ріба, трі);
наявність збірних форм іменників типу сєля́ннє;
форма 1-ї особи множини теперішнього часу дієслів І дієвідміни на -ом (ми несом).
У крайніх північно-східних середньополіських говірках (у межах Київської області) виділяються такі особливості:

приставний звук й в займеннику йон, юн (він);
форма давального відмінка множини іменників II відміни чоловічого роду на -ом (волом, братом);
форма місцевого відмінка множини цих же іменників на -ох (на волох, баранох);
Взаємодією з сусідніми говірками білоруської мови зумовлена своєрідність говірок у північно-західній частині середньополіського говору на північ від Олевська і Рокитна, які мають такі особливості:

вимова голосного у на місці давнього ы (бук, муш, ву, вусота, путає), зокрема в префіксі ви- (вутратить, вуйти);
вимова м'якого приголосного звука з можливим сполученням із звуком й на місці м'якого в у словах сято, сяти, сьято, сьяти;
Крайні північні говірки середньополіського говору окремими рисами споріднюються з усіма говірками східнополіського говору. Серед таких ознак:

вставний приголосний звук р в іменнику дорщ (дощ);
форма вказівного займенника се (у решті середньополіських говірок – (о) це).
За «Атласом української мови» в середньополіському говорі виділяється ще група східних говірок приблизно в межах Київської області, які характеризуються такими ознаками:

на місці давнього о в закритому складі вимовляється голосний звук у (вуз, тук, молодуй, глибукий);
вживання звукосполучення рй замість м'якого р (порйадок, гарйачий, зорйа, рйасни);
вживання конструкції типу у мене болить голова (у решті східнополіських говірок вживається вислів мені болить голова);

Територія поширення

Охоплює територію майже всієї Волинської і північнозахідних районів Рівненської областей, а також Берестейщини в Білорусі.

Найхарактерніші фонетичні ознаки говору

відповідно до етимологічного [о] в новозакритих складах під наголосом виступають здебільшого монофтонги [у], [и], [і], [іи] (кун’, вул, кин’, вил, кіин’, віил, кін’, віл та ін.), хоч у пн. говірках цієї групи, а також у надбузько-поліських зустрічаються ще й дифтонги [уо], [уе], [уі], (вуол, муой, вуел, муей, вуіл, куін’ та ін.), які помітно витісняються монофтонгами, зокрема й [ÿ] (вÿл, мÿй та ін.);
на місці етимологічного [е] в новозакритих складах під наголосом також виступають звичайні монофтонги [у], [ÿ], [и], а частіше [і] (прин’ýс, прин’ÿс, прин’íс, жíнка, піч, шіст’, с'ім та ін.), хоч у надбузько-поліських говірках фіксується ще дифтонг [іе] (хміел’ та ін.);
давній [ѣ] як у наголошеній, так і в ненаголошеній позиції заступається тепер монофтонгом [і] (сн'іг, с'іно, л'іс, л'ісá та ін.), хоч у ненаголош. позиції може бути й [и] (мишóк, писóк та ін.), проте в ряді говірок, зокрема в деяких північніших і в надбузько-поліських, під наголосом трапляється ще й дифтонг [іе] чи [ие] (с'и́ено, л'іес, т'и́есто та ін.);
у ненаголошеній позиції [е], [и] зближуються (сеилó, теипéр, пос’íйиш та ін.);
ненаголошене [о] зближується з [у] (гуолýбка, куожýх та ін.);
поширені звукосполуки [гі], [кі], [xi], поряд з [ги], [ки], [хи], зокрема в північній частині цих говірок (рокí, мурахí, нóчі та ін.);
дзвінкі приголосні в середині слів перед глухими і в кінці слова втрачають повністю або частково свою дзвінкість (сóлотко, сóлодко, д’íжка, моурóс, сат та ін.);
поширеність приставних приголосних [в], [г] (гоувéс, гóко, вýлиц'а, вýсил'ниц'а та ін.);
у більшій частині говору наголошений звук [а], який після м'яких і шиплячих приголосних переходить в [е] (вз'еў, д’éкувати, т’éжко, душ'е);
у північній частині говору в е переходить наголошений а після й (йéма, йéгода, йéблуко).

Граматичні ознаки

поширеність закінчення -ови, -еви в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (си́нови, брáтови, дýбови, конéви та ін.);
наявність закінчення -и в давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду як м'якої, так і твердої групи (ви́шни – на ви́шни, ли́пи – на ли́пи та ін.);
уживання паралельних закінчень -ам, -ах і -ом, -ох у дав. і місц. відм. мн. іменників чоловічого роду (волáм – волóм, столáм – столóм та ін.);
наявність інфінітивних форм на -ти і -чи, як у південно-західних діалектах (ходи́ти, носи́ти, могчи́, пеи(к)чи́ та ін.);
наявність складених форм майбутнього часу недоконаного виду (буду ходи́ти і му ходити);
у деяких говірках, зокрема, у надбузько-поліських, поширені складені форми минулого часу типу ходи́лис'мо (ми ходили), ходи́лис'те (ви ходили), а також ходи́лихмо (ми ходили), бýл'іхмо (ми були);
поширеність, як і у південно-західних діалектах, іменникових утворень із суфіксом -иско, відповідно до утворень із суфіксом -ище, які поширені в інших поліських та південно-східних діалектах;
наявність ряду синтаксичних конструкцій, спільних з південно-західними діалектами. Наприклад: нас булó двох (нас було двоє), мен’í боли́т’ головá (у мене болить голова) і т.д.