Війна в Афганістані (1979—1989)

Місце: Афганістан

28 липня 1986 року Горбачов у промові оголосив про рішення радянського керівництва: починаючи з 15 жовтня і до кінця 1986 року з Афганістану вивести 6 полків Повертатися ці частини мали в райони їх постійної дислокації в СРСР

14 квітня 1988 року Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримку моджахедів.

Відповідно до угод виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведено радянські війська. Виведенням військ 40‑ї армії керував останній командувач контингентом генерал‑лейтенант Громов.

Втрати

За уточненими даними, всього у війні радянська армія втратила 14 427 осіб, КДБ — 576 осіб, МВС — 28 осіб загиблими і зниклими безвісти. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч осіб. Медична допомога була надана 463 тисячам військовослужбовців.

За оцінками незалежних дослідників втрати радянської армії склали до 140 тисяч убитими та до 350 тисяч пораненими

Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців — близько 25 % від загального числа радянських військовослужбовців. Із них понад 3 тисячі загинули[6], десятки вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.

Поранення отримали більше 8 000 українців

Попри те, що Україна визнала цю війну Радянського Союзу агресією проти Афганістану, вояки-українці, котрі брали в ній участь, все одно прирівняні до учасників бойових дій

Результат: Перемога афганського народного руху опору.
Військова та політична поразка СРСР.

Афганістан завжди був однією з найбідніших країн світу. Це зумовлено насамперед географічним положенням країни, рельєфом місцевості (80 % території — гори та безводні пустелі), а також особливостями релігійної свідомості афганських племен. Афганці здавна сповідували іслам ханіфістського напрямку, особливістю якого є аскетизм і консерватизм повсякденного життя. Традиційно панівною елітою в афганському суспільстві були вожді пуштунських племен, верхівка духовенства, багаті землевласники, купці та нечисленний офіцерський корпус. Значна роль військових в Афганістані була звичною для азійської країни.

Хоча Хафізула Амін був ще більш лівим та прорадянським, але його лівацький курс порушував стабільність та контрольованість процесів в країні. В різних районах країни спалахнули локальні антиурядові повстання. У цих умовах Амін кілька разів офіційно просив СРСР надіслати в Афганістан радянські війська для підтримки його режиму. Керівництво КПРС вважали заколот Аміна «контрреволюцією». «Кремлівських старців» на чолі з Брежнєвим також сильно дратувало те, що Амін скинув Таракі, не порадившись з ними і не отримавши на це їх дозволу. В грудні 1979 голова КДБ і член Політбюро Ю. В. Андропов надіслав Л. Брежнєву листа, в якому запропонував увести радянські війська в Афганістан, а Аміна ліквідувати та замінити на більш лояльного Бабрака Кармаля. 12 грудня 1979 року «комісія» Політбюро ЦК КПРС натиснула на Брежнєва і той підписав наказ про введення радянських військ, тобто почати збройну агресію проти суверенної сусідньої країни.

Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала винятково Обмеженим контингентом радянських військ (рос. ОКСВ), опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгорялася в Афганістані, і стало її активним учасником та головним збудником.

До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення й деякі інші частини й установи.

Афганська війна тривала з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 3340 днів.