af Vellichor Ремінний 3 år siden
494
Mere som dette
«Чекаючи на Ґодо» (фр. En attendant Godot) — п'єса-абсурд ірландця Семюеля Бекета, написана французькою мовою. У ній два головних персонажі — Володимир і Естраґон, які безкінечно й даремно чекають когось на ім'я Ґодо. Відсутність Ґодо, так само як і неясність багато інших аспектів сюжету, призвели до появи різних інтерпретацій від часу прем'єри.
Оригінальний текст французькою мовою було створено в період з 9 жовтня 1948 року по 29 січня 1949. Прем'єра відбулася 5 січня 1953 року в «Théâtre de Babylone», Париж. Режисером був Роже Блен, який також виконав роль Поззо.
«Waiting for Godot» — англомовний авторизований переклад Бекетом своєї п'єси, було визнано «найвизначнішою англомовною п'єсою 20-го століття». Англомовна версія має підзаголовок «трагікомедія у двох діях».
This mind map can help you visualize all the information regarding a decision, by providing you with a clear overview that will support you in the process of making the choice.
У п’єсі «Носороги», яку Е. Йонеско сам визначив як трагіфарс, розкрито проблему колективної мутації, переродження людської свідомості під впливом ідеології чи явища, здатного змінити саму сутність людської свідомості. П’єса, в основу якої покладено абсурдно-фантастичний сюжет масового перетворення людей на носорогів, проникнута критикою деіндивідуалізації, автоматизму та людської бездушності.
Ежен Йонеско (1909–1994) – французький драматург румунського походження, один із засновників естетичної течії «театру абсурду», що набув світової слави. Драматург активно використовував фантастичні елементи, пародію, гротеск, сатиру, відображаючи гуманне, духовне, вічне через буденне, банальне, абсурдне, змальовуючи дивовижний і водночас жорстокий світ.
Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, юридичних ,історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням
Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їхній полеміці з католицькими богословами. Це мистецтво проникнення одної свідомості в іншу, шляхом відтворення творчого процесу, за допомогою зовнішніх проявів. Тут зовнішні прояви — це тексти, складанні зі слів, які є відображенням нейронних зв'язків автора, тобто його свідомості.
Add here all the resources, information, pros, and cons of your potential solution.
By gathering all this information in one place, it becomes easier to identify the best possible solution that will help you reach your goals.
Коли намагаєшся дістатися до центру проблеми чи якогось твердження, завжди необхідно дізнатись якомога більше про цю тему. Зазвичай це допомагає з теорією, але зрозуміти драму Абсурду не допоможе, лише те , з якою ціллю це створено і що малось на увазі.
After considering all the options and balancing out the advantages and disadvantages, write down your final decision here.
Театр абсурду, або драма абсурду — абсурдистський напрямок у західноєвропейській драматургії й театрі, який виник у середині XX століття. В абсурдистських п'єсах світ зображений як безглузді, позбавлені логіки накопичення фактів, вчинків, слів і доль. Найбільш повно принципи абсурдизму були втілені в драмах «Голомоза співачка» (The Bald Soprano, 1950) французького драматурга Ежена Йонеско і «Чекаючи Годо» (Waiting for Godot, 1953) ірландського письменника Семюеля Беккета, чи п'єса "Святкування у садочку" написана Вацлавом Гавелем, чеським драматургом, у 1963 році.
Театр абсурду заперечує реалістичні персонажі, ситуації й всі інші відповідні театральні прийоми. Час і місце невизначені й мінливі, навіть найпростіші причинні зв'язки руйнуються. Безглузді інтриги, діалоги, що повторюються, й безцільна балаканина, драматична непослідовність дій, все має одну мету — створення казкового, а, можливо, й жахливого настрою.
Термін «театр абсурду» веде свій родовід із монографії англійського літературознавця Мартіна Ессліна «Театр абсурду» (1961). Під цим терміном М. Есслін об’єднав драматургів різних генерацій і літературних традицій, твори яких, на думку вченого, відзначались цілою низкою типологічних ознак (відсутність часу й місця дії, руйнування класичної схеми сюжету і композиції, ірраціоналізм, екзистенційні персонажі, абсурдні сюжетні ситуації, переважання засобів умовної образності, словесний нонсенс).
Починаючи з фундаментальної Есслінової монографії, під загальною вивіскою «театр абсурду» розглядають творчість французьких драматургів А. Адамова, С. Беккета, Б. Віана, Ж. Жене, Е. Йонеско, Р. Пенже, Ж. Тардьє, англійців Г. Пінтера і Н. Ф. Сімпсона, американських митців Дж. Гелбера, А. Копіта й Е. Олбі, іспанців Ф. Аррабаля і М. де Педроло, італійських письменників Д. Буццаті і Е. д’Ерріко, представників ФРН Г. Грасса і В. Хільдесхеймера, швейцарця М. Фріша, польських драматургів С. Мрожека і Т. Ружевича та чеха, відомого політика та дисидента В. Гавела. Слід зауважити, що есслінівський список ні в якому разі не повинен претендувати на повноту й канонічність (до цього, до речі, застерігав і сам Есслін у передмові до своєї книги).
М. Есслін підкреслював, що центральне для нової драматургії поняття абсурду не вміщується в його словникове значення «нісенітний», «недоладний», «безглуздий». Воно має глибокий морально-філософський сенс. Англійський вчений зауважував, що театр абсурду потрібно розглядати як відображення найбільш суттєвих духовних тенденцій нашого часу, відтворення стану сучасної людини, що знаходиться в розладі з природою, світом, іншими людьми, самою собою. Очевидно, що категорія абсурду приходить насамперед із філософії екзистенціалізму.
«Епічний театр» (нім. episches Theater) — театральна теорія драматурга і режисера Бертольда Брехта, що зробила значний вплив на розвиток світового драматичного театру. Теоретично розроблені Брехтом методи побудови п'єс і спектаклів: поєднання драматичної дії з епічною розповідною, включення в спектакль самого автора, «ефект відчуження» як спосіб представити явище з несподіваного боку, а також принцип «дистанціювання», що дозволяє акторові висловити своє ставлення до персонажа, руйнування так званої «четвертої стіни», що відокремлює сцену від залу для глядачів, і можливість безпосереднього спілкування актора з глядачем — міцно увійшли в європейську театральну культуру.
Свою теорію, що спирається на традиції західноєвропейського «театру вистави», Брехт протиставляв «психологічному» театру («театру переживання»), який пов'язують зазвичай з ім'ям К. С. Станіславського, саме для цього театру розробив систему роботи актора над роллю. При цьому сам Брехт, як режисер, в процесі роботи охоче користувався і методами Станіславського і корінну відмінність бачив у принципах взаємин між сценою і залом для глядачів, в тому «надзавданні», заради якого ставиться
спектакль. В останні роки Брехт готовий був відмовитися від терміну «епічний театр», як занадто розпливчастого, але більш точної назви для свого театру не знайшов. Ідеї Брехта захопили найбільших театральних режисерів другої половини XX століття,
Жан Люк Годар переніс їх і в кінематограф; але сформульовані драматургом принципи були розраховані на тих, хто, за його словами, «заслуговує звання художника», і найменш продуктивним виявилося буквальне слідування його теоретичним есе.
Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX століття, що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.
Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX — XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.
Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція(існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.
Семюел Бекет (англ.Samuel Beckett; 13 квітня1906, Дублін — 22 грудня1989, Париж) — ірландський, англо- та франкомовний письменник. Поет, автор романів та оповідань,перекладач Джойса, драматург, він стає відомим після постановки Роже Бленом у 1953році «Чекаючи на Ґодо». Один з основоположників (нарівні з Еженом Йонеско) театру абсурду. Його творчий доробок — театральні п'єси та проза — відзначений у 1969 році Нобелівською премією в галузі літератури. Семюель Бекет є одним із найбільш досліджуваних сучасних драматургів. Більшість творів Бекета пройнята песимізмом, відображає духовну кризу в культурі.
У 1969 році Беккету присуджена Нобелівська премія з такими словами : "За його новаторські драматичні й прозові твори, в яких трагізм сучасної людини стає її тріумфом".
Абсурд існував і поза межами драматургії. Величезна кількість авторів, вважали що новий засіб досягнення швидкої передачі образів - кінематограф. Один із найбільш скандальних в свій час та відомих фільмів - "Андалузький Пес".
Add your goals here. Having the goals on the same page as your solution makes it easier to oversee the whole process and choose the best solution.
Песня стекольщика
Жак Превер
Как это прекрасно,
что всё так прозрачно и ясно, что всё так светло,
что можно вот так поглядеть
сквозь крупицы песка,
сквозь большое стекло,
туда, например:
как это прекрасно -
вон тот лесоруб
вдалеке,
который огромное дерево рубит,
чтобы на доски его распилить
для столяра,
который готовится сделать кровать
для крошки-цветочницы,
которая замуж идёт
за фонарщика,
который идёт что ни вечер огни зажигать,
чтобы сапожнику было светлее латать
обувь чистильщика сапог,
который бы смог
почистить ботинки точильщика,
которого ждёт парикмахер,
чтобы острыми ножницами постричь
птицелова,
который идёт
и направо-налево всех птиц раздаёт,
чтобы в мире хватило на всех
настроенья весёлого.
