af Тамара Мельник 9 år siden
406
Mere som dette
Держава є складним, ієрархічним людським угрупуванням, в якому на чітко визначеній території проживає населення, яким керує відокремлена від нього влада, що має податкову систему і важелі примусу для дотримання певного порядку у суспільстві.
Демократичний режим передбачає дотримання основних прав людини, врахування інтересів усіх соціальних груп населення, шляхом застосування демократичних інститутів (вибори, референдуми, засоби масової інформації). Такі режими поділяють на демократично-ліберальні, демократично-консервативні, демократично радикальні /рис. 9/. Вони схожі між собою і різняться лише ступінню демократичних свобод.
За
авторитарного режиму основні права людини порушуються або обмежуються. Особливо від такого режиму страждають свобода, честь і гідність особи. Тут, як правило, влада зосереджується в руках невеликої групи людей або однієї особи. Можна виділити декілька різновидів авторитарних режимів: деспотичні, військово-диктаторські, тоталітарні, фашистські, расистські .
Для
деспотичного режиму характерним є свавілля, жорстоке придушення прав, свобод і самостійності особи. Класичні деспотичні режими були в державах Давнього Сходу (Ассирія, Вавилон тощо).
За
тоталітарних режимів існує повний контроль за діяльністю громадян в усіх сферах життя суспільства. А це теж означає певне обмеження їх прав і свобод.
Під
фашистським режимом розуміють відкрито терористичну диктатуру з застосуванням крайніх форм насильства проти інакомислячих осіб.
За
расистського режиму порушення свобод і прав людини відбувається в основному за расовою належністю особистостей. Тут діє положення про фізичну, психічну нерівноцінність людських рас, зверхність представників однієї раси над іншою.
Військово-диктаторські режими, як правило, означають панування, диктатуру певної групи військових людей так званої воєнної хунти, яка, спираючись на військо, диктує суспільству свої правила поведінки, часто порушуючи права і свободи громадян.
Насильницькі методи привласнення додаткового продукту були поширені у давньому світі, а для цього було потрібне сильне, дієздатне військо, що і вело до виникнення так званої воєнної демократії, коли на чолі утворених держав стояв військовий ватажок. Аристократичний шлях відрізнявся від попереднього тим, що на чолі державного утворення ставала людина аристократичного походження, тобто представник родо-племінної верхівки. А плутократичний шлях мав на увазі випадки, коли до влади приходили багаті впливові люди. Якщо перші два шляхи вважають універсальними, то третій не є таким бо має вузьке поширення (таким шляхом виникали держави в Новій Гвінеї, Меланезії).
Конфедерація уявляє собою добровільний союз суверенних держав, які у цьому союзі зберігають свою незалежність, а об’єднані централізовані органи утворюються лише для координації їх дій з певною метою у політичній, економічній чи військовій сфері. Ця форма державного устрою у сучасному світі практично відсутня. (США на початку свого існування, Німеччина ХІХ ст. тощо).
Федерація теж уявляє собою союзну державу, але її суверенні складові мають за мету збереження цілісності держави, для чого утворюють єдині союзні (федеральні) органи влади, які встановлюють єдине громадянство, грошові одиниці тощо (США, Росія, Індія, Німеччина, Мексика тощо). Тут окремі суверенні держави на добровільній основі передають частину свого суверенітету центральним федеральним органам. Для федерацій характерні: наявність двох рівнів державного апарату, що складають органи федерації та її суб’єктів; двопалатний парламент, дворівнева правова система та єдине громадянство.
І, нарешті,
імперія - це таке складне державне утворення, в якому існують залучені силою залежні від одного центру (колоніальні) території інших держав або народів, які використовуються в основному як засіб існування цього центру. Імперії виникають внаслідок підкорення населення нових територій з метою екстенсивного розширення зони постачання життєво необхідного продукту. Тому в імперіях завжди існують конфлікти між центром і периферією, що приводить до закономірного їх краху. Крім того, імперії, як правило, сприяють розбалансуванню відносин підкореного населення з оточуючим природним середовищем. Вони з різноманітно - зберігаючих перетворюються у одноманітно – хижацькі, бо часто використовуються як сировинний придаток до метрополії. І це теж є фактором приреченості імперій. Усі відомі імперії у світі рано чи пізно зникли з карти світу (Римська, Австро-Угорська, Російська).
Патріархальна теорія (Арістотель, Р. Фільмер, М.К. Михайловський) розглядає походження держави як природний процес розвитку суспільства починаючи від сім’ї, роду, племені. Але вона не пояснює причин виникнення держави.
Теологічна (Августин Блаженний, Х. Аквінський, Ж. Маритен), навпаки, пояснює появу держави як здійснення Божого задуму. Тобто за цією теорією творцем держави виступає Бог. Прибічники
органічної теорії (Г. Спенсер) ототожнювали державу з живим організмом, тобто шукали закономірності розвитку соціального у біологічному. Інші (Д. Локк, Ж..Ж. Руссо, О.М. Радіщев), навпаки, вважали державу результатом
суспільного договору, тобто головну причину появи держави бачили у вільній згоді народу. Люди утворюють нове соціальне угрупування для того, щоб краще розподіляти суспільний продукт і таким чином покращувати своє життя. Дехто (Д. Мечніков, Є. Хантингтон) вважав, що головними чинниками виникнення держав були географічні умови: клімат, ландшафт, природні ресурси. Ця теорія отримала назву теорії
географічного детермінізму. Військової або теорії насильства дотримувались Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський. Вони вважали основною причиною появи держави завоювання однією людською спільнотою іншої. Коли одна спільнота підкорює іншу, виникає потреба у певному апараті управління підкореними. За
соціально-економічною теорією (К. Маркс, Ф. Енгельс) основна причина виникнення держави полягала у закономірному розвитку соціально-економічних відносин у певному суспільстві, що вимагало зміни суспільного устрою. Тобто матеріальний базис був основою відповідної соціальної надбудови, якою і стала держава. Тут провідна роль надавалась внутрішньому розвитку суспільства, а зовнішні причини не мали великого значення. Та, треба зазначити, що самі внутрішні причини без впливу зовнішніх навряд чи привели б до утворення держави. Існує, навіть,
психологічна теорія (Л. Петражицький, Г. Тард), яка стверджує, що головним у процесі виникнення держави була психологічна потреба людей жити в організованому суспільстві.
Перші держави виникають там, де людина переходить до відтворюючих форм господарства: землеробства і скотарства. І це сталося у долинах річок субтропічної зони Азії і Африки (Єгипет, Месопотамія, Індія, Китай). Саме у цих місцевостях дикі пшениця і ячмінь давали врожайність 500 – 800 кг з одного гектару. Для порівняння – населення Мезоамерики лише у ІІІ тисячолітті до н.е. змогло добувати 200 – 300 кг з одного гектару. Отже, сама природа сприяла більш ранньому розвитку землеробства у згаданих вище районах. А це вело до можливості забезпечення все більшої кількості людей життєво необхідними продуктами, а значить і зростанню кількості населення. От і вступає у силу демографічний чинник. Збільшення населення вимагало видобування все більшої кількості їжі, а це стимулювало удосконалення праці, отже вступає у силу техніко-економічний чинник. Чим чисельнішими і складнішими стають людські спільноти, тим більше уваги потрібно приділяти регулюванню відносин між усіма суб’єктами суспільства, що вело до появи певної системи управління, розвитку влади і збільшенню питомої ваги соціологічного і релігійного чинників.
