von Пономаренко Олеся Vor 5 Jahren
684
Mehr dazu
Настають найкоротші літні ночі — свято Купайла, і звідусіль: лісів, гаїв, берегів річок линуть купальські співи. Через християнський вплив їх подекуди стали називати «петрівочними піснями». Купальські пісні — це переважно мрії дівчат про заміжжя, прощання з вільним життям, бо восени настає пора весіль. Зміст цих пісень язичницький, купальський.
Ой коли ми Петрівочки (Купайлочки) діждали,
То ми її русу косу заплітали.
Тепер же ми Петрівочку (Купайлочку) проведемо,
Ми ж її русу косу розплетемо.
Або:
Ой мала нічка-петрівочка (Купайлочка) —
Не виспалася наша Наталочка.
Не виспалася, не нагулялася
І з козаченьком не настоялася.
Купайло, за язичницькими віруваннями, — Бог шлюбу і земних плодів. У цей день земля має найбільшу силу, яку віддає цілющим травам. До схід сонця треба було збирати трави. Перед початком збирання приносили жертву землі — клали
або монету як плату за щедрість і цілюще зілля.
Руса́льні пісні́ — окремий рід української народно
з частими згадками про
, зустрічі з ними і їх «проводи», подекуди з мотивами
: про
з голосу
, звивання
, про милих і нелюбів тощо.
Русальні пісні виконуються під час Зелених свят на початку або в середині травня за старим стилем, в час найбільшого замаювання землі зелами, квітами й травами (впродовж
). У
це свято відоме як
і відбувається із значним запізненням через відставання
(зміщується від початку до кінця червня, 50-й день після
.
Наші предки вірили в Русалок, або Мавок (нявок), тобто духовних істот, які поселяються серед рослин у лісах, полях, водах. Вважалося, що ці духовні сили можуть або сприяти, або шкодити людям. Тому від них потрібно було мати
—
або
, подекуди —
, лепеху,
тощо. Не можна в ці дні ходити в
, купатися в річці, щоб русалки не залоскотали.
У русальських піснях помітні сліди культу русалок і «приносів» на полі, влаштовуваних для приєднання
.
Жниварські пісні — музично-поетичні твори, що оспівують початок, хід та завершення
.
Жниварські пісні співали переважно жіночі гурти або окремі виконавці одноголосно без інструментного супроводу. Нині виходять навіть із пасив репертуару співаків старшого покоління і незабаром стануть реліктовим календар. жанром.
За обставинами виконання поділяються на три групи:
Жнива — підсумок усієї праці хлібороба, справдження його мрій та сподівань. До початку жнив готувалися як до великого урочистого свята і водночас до тяжкої відповідальної роботи, коли доводилося працювати від зорі до зорі, незважаючи на спеку й спрагу. У перший день жнив селяни, вдягнені в чисту одежу, урочисто вирушали до схід сонця на поле. Починала жати найкраща робітниця, сніп з першого ужинку — «воєвода» — встановлювався на покуті. Пісні, виконувані під час жнив, відбивали основні періоди праці й обрядів, з нею пов’язаних. Їх можна поділити на три групи.
Перша — зажинкові пісні — ті, що величають вправних жниць, перший сніп, бажають почати роботу в добрий час, пророкують добрий урожай, аби кіп було стільки, що «сивий соколойко», ставши на поміч при складанні кіп, не спроможний був їх усі зложити, «зозулька ж кує — копойки рахує — не злічить».
У власне жниварських піснях величальні мотиви дещо відступають і звучать скарги на важку працю, на жадібність господарів, які до ночі тримають голодних наймитів-женців на полі. Такі пісні мають пізніше походження.
Третя група — пісні обжинкові, у яких переважають нотки бадьорості, оптимізму, задоволення з того приводу, що вдалося завершити найтяжчий етап хліборобського року. Останній сніп прикрашають червоною стрічкою і з піснями несуть його додому.
На вижатому полі женці залишали кілька стеблин — «бороду», зерно з них витрушували у розпушену серпами землю — на майбутній врожай. Біля «бороди», начебто дякуючи ниві, клали хлібину й ставили воду, лягали й качались по ниві, щоб повернути собі вироблену силу (відгомін стародавніх вірувань про живодайну силу землі). З останнього вижатого збіжжя, прикрашеного калиною.
І волошками, робили ще й вінок, його несла в село найкраща жниця як символ завершення праці. У піснях величалися роботящі руки, звучали урочисті, сповнені високої поезії порівняння: віночок, як сонце, як золото, звитий з перлів, він світить, як зірка; женці нагадують господарям про частування — вони заробили його своєю сумлінною працею.
Традиційно різниця між
, щедрівками та
суттєва. Колядки виконують на
—
-
, щедрують — напередодні
,
, а от
вже в перший день Нового року (старого Нового року), тобто
. В окремих регіонах існує традиція щедрувати і напередодні свята Хрещення Господнього (Водохреща) 18 січня[3]
.
В колядках здебільшого прославляють народження
, а щедрівками бажають добробуту родині, багатого урожаю тощо[1]
. Засівалки за змістом схожі на щедрівки. Однак їх співають вранці 14 січня, на свято
. Це чітко відображається в текстах: якщо у щедрівках є постійне повторення слів про «добрий вечір» або «щедрий вечір», то в схожих за змістом та побажаннями засівалках повторюється «Сію-вію, посіваю» та подібні слова, адже саме вранці на Новий рік традиційно хлопці засівають зерном
сусідів та родичів, приспівуючи відповідні обрядові пісні. Окрім того, у деяких засівалках згадується Святий Василь.
Також більш традиційним вважається колядування у виконанні чоловіків та хлопців, тоді як щедрувати за звичаєм мають жінки та дівчата[3]
.
У щедрівках висловлюється побажання багатого врожаю, добробуту, приплоду худоби, доброго роїння бджіл. Поетичне слово в щедрівках і колядках виконує
функцію.
У давніх щедрівках і колядках відбилися часи
й збереглися образи князівсько-дружинного побуту. Проте у щедрівках і колядках
циклу переважають мотиви
і
та
оповідань: картини народження Христа, поклоніння волхвів і пастухів. У багатьох щедрівках і колядках християнські мотиви і євангельські оповідання сполучені з життям і побутом українського селянина («Господь
гонить,
їсточки носить, а
за
ходить»). Образи святих вводяться, щоб надати ще більшої магічної сили поетичній формулі.
До
Новий Рік на Русі святкувався у
, і щедрівки виконували функції
, тобто, розпочинали
цикл, тому в них і залишились згадки про
,
… («прилетіла ластівочка», … «ой, сивая зозуленька»), і горобцеподібна пташка
також прилітає на терени України лише в кінці березня.
Навіть із запровадженням християнства на Русі
року «нехристиянські обряди довгий час могли не тільки зберігатися, а навіть розвиватися і збагачуватися, обрядові пісні й їх мелодії могли створюватися і змінюватися».
, з одного боку, боролася з
піснями, переслідуючи народних співців, забороняючи нехристиянські обряди, а з іншого, — намагалася прилучити обрядовий спів до християнських свят — Різдва і
.
Багатством змісту і поетичною формою щедрівок захоплювалися українські
і
, зокрема
,
(відомий
),
,
,
та інші.
Колядки в розумінні різдвяних пісень поширені в християн різних обрядів. У Західній традиції вони переважно описують різні
епізоди, що передують
. Хоча такі колядки виникли на основі язичницьких, які співалися впродовж свят усього року, за утвердження християнства збереглися тільки зимові. Найдавніші задокументовані колядки відомі з часів
. Язичницьких складових у сучасних
і
колядок практично не лишилося[5]
.
Серед східних слов'ян колядки найбільш поширені в українців. У порівнянні з російськими і білоруськими колядками, українські мають відчутні християнські мотиви. Українська релігійна духовність перетворила свято Коляди у різдвяне таїнство, у свято морального та тілесного оновлення[2]
.
Слід розрізняти колядки (народні пісні світського, величального характеру) та коляди (пісні релігійного змісту) — приурочені до одного з найголовніших християнських свят — Різдва Христового. В колядках, що дійшли до наших днів, архаїчні мотиви й образи перепліталися з біблійними: народження, життя, муки, смерть і воскресіння
. Окреме місце посідають церковні коляди авторського, книжного походження (
;
; та інші).
Колядники
Херсона
За словами Г. Лужницького, «з колядками історія українського театру входить у фазу так званої магії слова. Дух уяви примітивної людини був мітичний і магічний, а колядки за своєю генезою — це первісні магічні формули, де заклинач є актором, бо під час заклинання він грає роль майбутнього „я“, або вищої сили».
Із запровадженням на Русі християнської релігії як державної (
) обряд колядування був пристосований до святкування Різдва Христового. Священики й ченці створили нові релігійні колядки з біблійними образами, які також набули великої популярності серед народу. У колядках, за традицією, вшановували всіх членів родини: господаря, господиню, хлопця, дівчину. Колядування поєднувалось із відповідною театралізованою виставою, танцями, музикою. Колядували групами, попередньо розподіливши обов'язки: отаман «береза», «звіздар», «міхоноша» та «ряджені».
