par Ауріка Кожухарь Il y a 4 années
932
Plus de détails
«Товстопикий був, товстоногий. I рудий – матiнко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього – перепiлочка».
Карпо має дуже негарну зовнішність, у творі про нього сказано лише, що він «сопе над галушками». Марфа з чоловіком, проживши два роки, «нажилася на сто».
Спільне – здатність на велике кохання; душевна чистота; вміння відчувати чужий біль,вміння прислухатися і розуміти іншого; співчуття, переживання. Ця новела схожа на притчу , і автор нас підводить до висновку: любов — почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби дається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом чи запереченням, має право на існування.
Григо́рій Миха́йлович Тютю́нник (23 квітня 1920 — 29 серпня
1961)
Народився 23 квітня 1920 року в селі Шилівка Зіньківського району а Полтавщині. З 1938 р. — студент Харківського університету, навчання в якому перервала війна. Воєнне лихоліття назавжди вкарбувалося в пам'яті і свідомості письменника, до останніх днів життя нагадувало про себе осколком біля серця. Після воєнні роки був на педагогічній роботі, працював співробітником львівського журналу «Жовтень», вів активну і напружену літературну діяльність. Творчий доробок митця складають збірку оповідань «Зоряні межі» (1950), повість «Хмарка сонця не заступить» (1957). Вже після смерті письменника; світ побачив його збірку поезій воєнного часу «Журавлині ключі» який був написаний 1963. Роман Григорія Тютюнника «Вир» посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського письменства. Його поява стала справжньою подією в літературному житті, засвідчила поступове, але неухильне одужання і відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору. Тютюнникові вдалося створити широке епічне полотно, густо населене різноманітними персонажами, в межах якого порушувались як гостроактуальні, так і вічні проблеми людського буття. Автор відмовився від утверджуваної десятиліттями практики схематизованого, одноплощинного зображення людини, натомість представив своїх героїв насамперед індивідуально неповторними особистостями. Помер Григорій Тютюнник 29 серпня 1961 у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі. Український письменник — Тютюнник Григір Михайлович (1931—1980) доводиться йому молодшим братом по батькові. Брати Григорій і Григір Тютюнники отримали одне й те саме ім'я Григорій через випадковий збіг обставин. Григорія насправді хотіли назвати Георгієм (Їгорем)[3]. Записувати дитину відрядили діда по матері, який по дорозі до сільради добряче випив за здоров'я новонародженого. Коли ж потрапив до сільради, то переплутав ім'я і записав онука Григорієм. Про дідову витівку дізналися, коли Їгору-Григорію було вже років п'ятнадцять — на той час у Михайла Тютюнника у новій сім'ї уже підростав другий син, за іронією долі, теж Григорій. Згодом, щоб відрізняли братів, молодшого стали звати Григором.
https://www.youtube.com/watch?v=m_VnALmc9SE
ТРИ ЗОЗУЛІ 3 ПОКЛОНОМ
Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу—хату Карпа Яркового. А перед нею— молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина...
Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну;
— Здрастуйте, тітко.
Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну "велику" (у нас її називають ще: "та, що твій тато садив").
Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.
— Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
— Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...
Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали "маленькою Марфою" — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в'язала, або з лук, де сіно скиртують.
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: "Є — нема, є — нема, є..."
Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:
— Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
— Нема,— одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки.
— Не брешіть, дядечку. Є...
— Ну — є! Є..."так не тобі, а Софії.
— Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу...
— Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.
— Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші.
Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:
— На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене.
— Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!
Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться Їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу...
—Чорнила слізьми не розмаж,—каже Левко і одвертається: жде.
Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче...
— Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате вам осьо, вип'єте за його здоров'я.
Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.
— Хіба що за його здоров'я,— бурмотить Левко,— а так зроду не взяв би...
І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).
А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шість кіп — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах.
— А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
— І ви на неї не сердилися?
— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків... сокіл був" ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було—просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили— такі сумні. Дивиться ними — як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. "Я,— каже,— картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки". Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього—перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата... Я ж бачу. А він затулить надбрів'я ' долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.
— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він:
— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?
Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам'яніли.
Останній лист від тата "Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею – ні, не іній... Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої... Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна – а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?... Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. ("Сибір неісходиму" було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: "Сибір неісходиму".) Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму... " Коли се було... А я й досі думаю: "Як вони чули одне одного – Марфа і тато? Як?..." А ще думаю: "Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?" "Тоді не було б тебе – шумить велика "татова" сосна".
Михайло марно сподівався на щастя. Він мав роботу, яка приносила задоволення і радість людям, бо робив вікна, двері, столи, ослони. А в один день став ворогом народу, за що – не знав. Далеко він був від своєї рідної землі, від своєї єдиної у світі Соні, від синочка. Михайло за тисячі верств чув Марфу, проте не зрадив ні дружину, ні сина, бо відчував відповідальність за всіх . Передав сину у спадок силу любові невгасиму. Отак і катувався у снігах та морозах між любов’ю та обов’язком, затемав право сказати «моя єдина в світі Соню». Михайло ставився до дружини – з любов’ю і ніжністю, а до Марфи – із розумінням і співчуттям.
Марфа Яркова – дружина Карипа, але чоловіка вона не кохала. Вона кохала Михайла, хоча той був далеко і мав дружину з сином. Незрадлива, порядна, вміє відчувати душею, тужить, переживає, страждає, мучиться, знаходить втіху у синові коханої людини. Біль Марфиної душі переходить в тугу і страждання, але витримати можна все, коли серце переповнене світлим почуттям, перед силою якого схиляємо голови.
Добра мати, мудра, розважлива, сильна духом, терпляча, горе нерозділеного кохання Марфи болем відгукується в її душі. Так, Софія мудра у своїй любові, тому спогади її вже не щемлять, не болять – вони закам’яніли…Михайло писав дружині про своє почуття до іншої, бо був певний, що зрозуміє. І не помилився.
«Височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро пiдняте вгору плече».
Цей персонаж відіграє другорядну роль, але саме він приносить листи від Михайла до родини, які відіграють у творі важливу роль.
Він дає нещасній Марфі потримати листа від Михайла, що дуже тішить дівчину. Він робить це, незважаючи на те, що це є порушенням, за яке його можуть вигнати з роботи.
