par Kate Tatarinova Il y a 4 années
464
Plus de détails
Актуальність Найпривабливішою для мене рисою цього твору є його багатогранність. Булгаков описує різноманітні сфери життя людини, використовуючи хронотопи та цікавих персонажів. Також дуже цікаво те, що істини, які автор прагне донести до читача у своєму творі, Булгаков не подає у готовому вигляді, а показує на прикладах з життя або вводить за допомогою афоризмів, якими рясніє весь твір.Але найголовнішими у романі є проблеми, які автор намагається вирішити. Проблематика твору вражає шириною спектру порушених проблем. Автор поєднує в романі проблеми вічні (наприклад, "добро і зло", "вічне кохання") з проблемами його часу, тобто Москви 20-х рр.
Мета Дослідити моральну проблематику та символи в романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита».
Завдання
- Показати художні можливості М. Булгакова як талановитого самобутнього письменника, поетику і містику його творчої спадщини.
-Описати і моральні проблеми, які зачіпає в романі, а саме: добра і зла, життя і смерті. Пояснити, як ламалася сама людська природа 20-ого століття.
- Дати опис образу-символу в літературному, історичному або філософському контексті, виявити функції окремого символу в романі.
Об’єктом дослідження даної курсової роботи є роман «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова.
Предмет Вивчення моральної проблематики та символів в романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита».
"...так кто же ты, наконец? - Я - часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо." И.В. Гете "Фауст
Так починається найвідоміший, містичний твір «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова.
«У пору спекотливого весняного заходу сонця на Патріарших ставках з’явилося двоє громадян.». Це лише початок незвичайного роману. Адже кожен роман повинен з чогось починатися і нічого в цьому не має містичного чи загадкового. «Так, можна сказати, що людина смертна, але ще краще сказати, що людина може раптово померти- ось в чому фокус.» «Тому, — відповів чужоземець і прискаленими очима глянув угору, де, прочуваючи вечірню прохолоду, безгучно черкали небо чорні птахи, — що Аннушка вже купила олію, і не лише купила, а навіть і розлила. Отож засідання не відбудеться.» «— Але благаю вас на прощання, повірте хоч у те, що диявол існує!» Так дійсно починається роман, який більшість літераторів називають найважливішим романом 20-го століття. І цей роман про диявола. Чому Булгакову, щоб описати всю несправедливість Радянського Союзу довелося використовувати містичні образи? Чому йому потрібен був саме диявол? Але це вже інші питання, як кажуть «як відчував- так і писав».
Але можливо, щоб зрозуміти істину цього роману та осягнути його символи, нам потрібно зазирнути в саме життя письменника, проникнутися його переживаннями, уявити ту епоху, коли він існував.
Буйство акторської фантазії приєднав до фантазії авторської Є.Чистоклєтов (Донецьк) у своїй моновиставі. Перевтілюючись із незбагненною переконливістю в різних героїв роману, актор зміг виявити іронію Булгакова, дати відчути смак літературного стилю, зробити сценографічні акценти на ключових ситуаціях роману — трамвайній колії, відрізаній голові, мітлі, колонаді палацу Ірода. Вдала композиція спектаклю дає відчуття завершеності роману. А ніби авторський погляд збоку, коментуючи події, посилював пронизливість спокою, коли заклубилися «таємничі тумани над болотами», і прийшло усвідомлення: «Яка сумна вечірня земля!» Два польських театри з Лодзі — Nowy та Dziewiecsil — показали різних «Майстрів». Актори театру Nowy розіграли сюжет в естетиці 50-х років — традиційно і, здавалося, без особливого власного ставлення до тексту. У виставі театру Dziewiecsil було несподівано багато музики, лейтмотивом любові звучав романс на слова Блока. Незримо був присутній дух часу. Хоча поляки вирішили зробити наголос на фарсовості, і Булгаков став схожий на Зощенка. Добре працювала ідея перевтілення Воланда та Бегемота (до речі, у виконанні акторки) у різних дійових осіб — натяк на присутність у кожному з нас трохи Воланда, трохи Азазелло, трохи й Бегемота...
Однак... «Аннушка вже купила олію, і не тільки купила, а й навіть розлила». І хоча хуліганистий напис в арці всередині Гостиного двору, оформленої характерним посудом і предметами часу написання роману, стверджував, що «Аннушка — дурепа», свою чорну справу вона зробила. Заварилася каша! І нісся Подолом булгаковський марафон. У цілому глави роману читали 12 годин. У вервечці Воландів, Майстрів, Маргарит, Азазелло, Пілатів, Ієшуа, Бегемотів, Бездомних, Берліозів змінювали один одного актори — О.Биструшкін, І.Дмитрієв, О.Філіппенко, Б.Хмельницький (перший виконавець ролі Воланда в Театрі на Таганці), І.Славинський, А.Пархоменко, А.Ігнатуша, С.Бойко, І.Волков, В.Задніпровський, З.М.Зараді (Ірак), С.Сипливий та інші. На винахідливі міні-вистави перетворилися глави, поставлені спеціально для фестивалю Ю.Одиноким, А.Кочнєвим, А.Крижановським, В.Малаховим з участю акторів київських театрів — на Подолі, на Печерську, Драми та комедії на Лівому березі, Російської драми, Львівського театру ім. М.Заньковецької.
Вразити глядачів було чим. І величезний бутафорський трамвай гуркотів, виїжджаючи на сцену й ставлячи крапку на житті бідолашного Миші Берліоза, і гримів дружній хор відмінників Міністерства внутрішніх справ — «Славное море священный Байкал…», підхоплюючи нестрункий спів «наличного состава служащих варьете». І побували глядачі на неймовірному балу у Воланда, що завершився грандіозним каскадним феєрверком.
«Маестро! Вріжте марш!» Це «кіт вискочив до рампи і раптом рявкнув на весь театр людським голосом». Хоча вимагати цього від маестро Івана Небесного не було потреби. Весь час композитор І.Небесний, який написав музику до цього дійства, був на сцені і грав. Грали, супроводжуючи шумовими ефектами й створюючи відповідний музичний настрій, також ансамбль «АРС-нова» і квартет саксофоністів.
Таємний місіонер неба, «частина тієї сили, що вічно бажаючи зла, вічно творить добро», дві літні ночі провів у Києві і зробив висновок: «Городяни дуже змінилися, зовні, я кажу, як і саме місто, втім». Повеселилися тут і його помічники. Упокоїлася душа Пілата, відпустив його Майстер. І сам Майстер отримав свободу, а Маргарита ще раніше стала «невидима й вільна». «Туди, туди. Там чекає вже вас дім і старий слуга, свічі вже горять, а невдовзі вони погаснуть, тому що ви негайно зустрінете світанок. Цією дорогою, Майстре, цією. Прощавайте!»
Закриваючи фестиваль, його художній керівник Віталій Малахов сказав, що спеціально зупинилися на главі 32 і не прочитали епілог. Що ж, прекрасні три крапки, далі буде. Фестиваль хотів повернути місту Майстра, а Майстру — його місто. Це вдалося! Браво, Булгаков, браво, Майстер!
У романі М. О. Булгакова “Майстер і Маргарита” складна доля. Добуток, закінчений наприкінці тридцятих років, не було опубліковано при житті автора й уперше побачило світло в середині шістдесятих років. Сам Михайло Булгаков уважав цей роман головною книгою свого життя, підсумковим добутком, і, як згадувала його дружина, перед смертю говорив: “Що я міг написати після “Майстра”?”
“Майстер і Маргарита” – подвійний роман. Він складається з роману Майстри про Понтія Пілатові й роману про долю самого Майстра. Легендарний
бурлака Ієшуа, прокуратор Іудеї Понтій Пілат і ще більш фантастичний Воланд зі своєї свитою, а поруч – місцеві обивателі тридцятих років нинішнього сторіччя. Обидва сюжети формально з’єднує лише фігура Майстра, однак, як мені представляється, зміст співвідношення набагато глибше.Роман Булгакова про споконвічну боротьбу добра й зла. Це добуток, присвячений не долі певної людини, сім’ї або навіть групи людей, якось між собою зв’язаних, – він розглядає долі всього людства в його історичному розвитку. Тимчасовий інтервал майже у два тисячоріччя, що розділяє дію роману про Ісуса і Пілата й роману
про Майстра, лише підкреслює, що проблеми добра й зла, волі і духу людини, відносини його із суспільством – це вічні, неминущі проблеми, актуальні для людини будь-якої епохи.От чому чимало загального є, на мій погляд, у самих долях Ієшуа й Майстра. У часи кесарів Августа й Тиберія в світ прийшла людина, що відкрила людям якусь духовну істину. Сучасники ж залишилися здебільшого глухі до його навчання.
Його учень Левій Матвій говорив: “…звалиться старий храм і зійде новий…” – у буквальному значенні, хоча Ієшуа говорив у переносному. Він був страчений, і в страті його були безпосередньо винні духовні й цивільні влади імперії. Така, коротенько, історія Ієшуа.
А от доля Майстра. Він задається метою написати роман, “відновити правду про навчання, життя й смерть Ієшуа”, він хоче “заново нагадати людям про ту проповідь добра й любові, з якої прийшов у світ великий проповідник”. Але люди відтоді не змінилися.
Михайло Булгаков — видатний російський письменник, драматург, автор відомого на увесь світ роману «Майстер і Маргарита». Роману, у суть якого кожен читач проникає по-різному, відкриваючи для себе нові грані прекрасного.
Сам роман є дещо складним для сприйняття, адже події в ньому розгортаються одразу в трьох сюжетних лініях: реальне сьогодення, де автор показує Москву 1920-1930-х років, пише про Майстра й Маргариту; фантастичний план, де Михайло Булгаков розповідає про пригоду Воланда в Москві; у третьому, історичному плані, містяться біблійні історії.
У той же час у романі «Майстер і Маргарита» порушується ціла низка проблем, які починаються від банальних негараздів у коханні й закінчуються підняттям Михайлом Булгаковим теми ролі мистецтва у тогочасному суспільстві.
Однією з основних проблем, закладених автором у сюжет роману, є проблема творчості й долі письменника, адже в образі Майстра автор відображає своє ставлення до творчості та власні думки про неї. Майстер був повністю зацикленим на своєму романі і тому не бачив світу навколо себе, хоча його творіння і не обіцяло йому успіху та визнання: «летять за вікнами квартирки дні і тижні, змінюють один одного пори року — а Майстер не піднімає голови над рукописом». На прикладі Майстра автор хотів показати, що головними рисами справжнього письменника є відданість своїй справі, презирство до гордості та марнославства.
Другою і не менш важливою проблемою, розкритою в романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита», є відплата за добро та зло. У цьому образі автор показує Воланда — силу, «що вічно хоче зла, а творить добро». У романі він карає шахраїв, донощиків, встановлює справедливість, коли повертає Майстрові згорілий рукопис.
Піднімається в романі й проблема злочинної слабкості, що, за великим рахунком, приводить до смертей невинних людей. Михайло Булгаков вважає, що така поведінка — це один з найбільших гріхів людини. Таку характеристику можна легко прослідкувати в образі Понтія Пілата — прокуратора Іудеї.
Отже, у романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» і справді піднімається велика кількість насущних проблем, висновки з яких мають повчальний характер. Саме тому цей витвір російського письменника буде завжди актуальним серед читачів. І за великим рахунком, проблеми, порушені автором у творі, існують і в нинішньому суспільстві.
Оскільки в мові Ієшуа немає слів про покарання, Булгаков виводить ідею відплати за рамки образу Ієшуа, включає в образ Воланда. Ієшуа ж, беззахисний в земному житті, сильний як провісник людських ідеалів. В історії Ієшуа і Пілата втілена філософська ідея провини і відплати. Пилат покараний безсмертям. Його ім’я буде прославлене не подвигом; воно стало символом малодушності, фарисейства. Безсмертя такого роду страшніше смерті. Фантастичні пригоди Воланда і його свити, духовний поєдинок Ієшуа з Понтієм Пілатом, доля Майстра і Маргарити об’єднані мотивом віри в справедливість. Справедливість зрештою торжествує, але досягається вона за допомогою диявольської сили. Булгаков в сучасній йому дійсності не бачив реальної сили, що може відновити справедливість.
Друга проблема – відплата за добро і зло. Оскільки в реальному житті чекати справедливості не доводиться, то Булгаков як знаряддя відплати висуває Воланда. Воланд – та сила, що «вічно хоче зла, але творить добро». Воланд у Булгакова непротиставлені Ієшуа. Він об’єктивно творить добро, караючи донощиків, як шпигунів, шахраїв. Воланд відновлює справедливість, повертаючи Майстру згорілу рукопис, даючи йому спокій як нагороду за творчість. Філософський аспект роману пов’язаний і з біблійними главами – зображенням поєдинку Ієшуа і Понтія Пілата, які є антагоністами. Ієшуа – внутрішньо вільна людина, хоча зовні слабкий, немічний. Понтій Пилат особисто хоробрий, він прекрасний полководець, але перед владою він відчуває страх. Він духовно не вільний, і це визначає його вчинок. Історія Ієшуа і Пілата представлена Булгаковим як драма ідей. По-людськи Пилат симпатизує Ієшуа, він навіть готовий його помилувати. Але це тільки до тих пір, поки мова не заходить про владу кесаря. Коли Ієшуа заявляє, що настане час, коли не буде влади кесарів, його доля вирішена. Страх перед кесарем виявляється більше самого Пилата. Він кричить, щоб заглушити цей страх: «Я твоїх думок не поділяю! Ніколи не настане царство істини! »Пилат кричить, щоб заглушити і власні сумніви. Образ Пілата трагічний, так як в ньому потенційні можливості виявляються перекритими рабською легкодухістю. Ієшуа виступає як втілення чистої ідеї віри і добра. Ідея добра опиняється слабкою в життєвій практиці, але вона здатна підтримувати дух людини. Булгаков не поділяв утопічних надій досягти торжества справедливості тільки словом.
Філософський пласт «Майстра і Маргарити» включає кілька проблем. Одна з основних – проблема творчості і долі письменника. В Майстрі Булгаков втілив своє ставлення до творчості, свої думки про творчість. Майстер – весь у владі уяви, він не від світу цього. Він подвижник: «летять за вікнами квартирки дні і тижні, змінюють один одного пори року – а Майстер не піднімає голови над рукописом». Роман не обіцяє йому успіху і визнання. Йому судилося лише пережити найкоротшу хвилину торжества: «О, як я вгадав! О, як я все вгадав! »- Восторжествує він, почувши розповідь Бездомного про Понтія Пілата. Долею Майстра розкривається філософська сутність творчості – презирство до жалюгідної суєті, марнославства, гордості, безперервність духовного зв’язку сьогодення й минулого, безкорисність. Булгаков не випадково називає свого героя Майстром, а не письменником. Майстер навіть ображений, коли Іван Бездомний вигукує: «О, та ви письменник!» – Майстер «потемнів обличчям, погрозив Івану кулаком, потім сказав:« Я – майстер ». Майстер – це більше, ніж письменник. Тут кілька відтінків сенсу: повага до досконалого володіння майстерністю, посвячення, служіння вищому духовному завданню на відміну від соціального замовлення ремісників-письменників 20-30-х років. Припускають, що тут і натяк на близькість до ордена масонів, на що вказує і шапочка Майстра з буквою «М». У важких умовах Майстра підтримує любов. Силою любові намагається вилікувати Маргарита страх, що важко зробити, так як це не індивідуальне психічне захворювання, а хвороба часу – дія відбувається в 30-ті роки – роки страшних репресій.
Кот Бегемот – персонаж свити Сатани, жартівливий і неспокійний дух, котрий постає то в образі гігантського кота, що ходить на задніх лапах, то у вигляді повного громадянина, фізіономією схожого на кота. Прототипом цього персонажа є однойменний демон Бегемот, демон обжерливості і розпусти, що вмів приймати форми багатьох великих тварин. У своєму справжньому вигляді Бегемот опиняється худеньким юнаків, демоном-пажем. Гелла – відьма-вампір, яка ходила голою. Вона була дуже красива, але мала потворний шрам на шиї. Берліоз, Михайло Олександрович – член МАССОЛІТа, письменник. Досить освічена і скептично налаштована людина. Жив в нехорошої квартирі на вулиці Садовій. При зустрічі з Воландом не повірив у пророцтво власної смерті, яка, тим не менш, трапилася. Бездомний, Іван Миколайович – поет, який зайнятий твором антирелігійної поеми. Саме її обговорення з Берліозом в парку і привернуло увагу сатани. Він став свідком смерті Берліоза і намагався переслідувати Воланда, але потрапив до божевільні. Лиходеєв Степан Богданович – директор Вар’єте, в якому Воланд, назвавшись професором магії, планує «виступ». Лиходеев відомий як п’яниця, ледар і любитель жінок. Босий Никанор Іванович – людина, що займала посаду голови житлотовариств на Садовій вулиці. Жадібний злодій, який напередодні привласнив частину грошей з каси товариства. Коров’єв пропонує йому укласти договір про здачу «нехорошої» квартири гастролеру Воланду і дає хабар. Після цього отримані купюри виявляються іноземною валютою. По дзвінку Коров’єва хабарника забирають в НКВД, звідки він потрапляє в божевільню. Алоїзій Могарич – знайомий Майстра, який написав на нього помилковий донос, щоб привласнити його квартиру. Свита Воланда вигнала його з квартири, а після суду сатани він покинув Москву, опинившись у Вятки. Пізніше повернувся до столиці і зайняв посаду фіндиректора Вар’єте. Аннушка – спекулянтка. Саме вона розбила ємність з купленою соняшниковою олією на переході через трамвайні рейки, що і послужило причиною смерті Берліоза. Фріда – грішниця, яку запросили на бал до сатани. Вона вбила небажану дитину, задушивши хусткою, і закопала. З тих пір щоранку їй приносять цю хустку. Понтій Пілат – П’ятий прокуратор Іудеї в Єрусалимі, жорстокий і владний, але він став симпатизувати мандрівному філософу, приведеному на допит. Він робив спроби зупинити страту, але не довів справу до кінця, про що шкодував все життя. Ієшуа Га-Ноцрі – персонаж, який проводить час у мандрах і філософствуванні. Не схожий на євангельський образ Ісуса Христа. Заперечує опір злу насильством і не знає, яку мету він переслідує в житті.
Коров’єв-Фагот – персонаж з почту Воланда в романі «Майстер і Маргарита», старший з підлеглих демонів. Це чорт і лицар, який в Москві представлявся перекладачем професора чорної магії і колишнім регентом церковного хору. Коров’єв-Фагот має яскраву відразливу зовнішністю. Це прозорий громадянин дивного виду в картатому піджачку і з жокейському картузі на голові. Неймовірно худий і має глумливу фізіономію. Часто з’являється в тріснутому пенсне. В ході сюжету стає ясно, що його зовнішність повністю збігається з сутністю. Він любить знущання і злі жарти, глумиться над пороками городян, влаштовує серію підпалів, підкладає валюту домуправу в чемоданчик, щоб того зловили і т.д. Але, насправді, цей герой – викривач і один з «суддів». Воланд про нього говорить, що цей лицар колись вигадав невдалий жарт про світло і темряву, і тепер йому доводиться весь час жартувати. Незважаючи на те, що він виконує роль блазня, в кінці роману він змінився до невпізнання. Під час польоту під місячним світлом, він виступає темно-фіолетовим лицарем з похмурим і ніколи не усміхненим обличчям. Коров’єв-Фагот є одним з найбільш неоднозначних персонажів у романі, і багато його афоризмів дають привід для роздумів.
Азазель - персонаж біблійного сюжету. Старозавітна легенда свідчить, що один з ангелів одного разу виступив проти божої волі, за що його і відправили в пекло. Але перш його позбавили головного небесного атрибута: крил. Падший ангел обжився в пеклі, став популярний. Письменники і поети звертаються до його образу на протязі майже всієї історії людства.
Булгаков кілька видозмінив вигляд цьогоперсонажа, а головне, переробив його ім'я на італійський манер. Азазелло в романі «Майстер і Маргарита», як і годиться мешканцеві мороку, страшний, підступний і жорстокий. Яку роль цей персонаж грає в свиті Воланда?
неприємний персонаж
Помічники диявола, незважаючи на свої витівки,викликають симпатію. Бегемот безперестанку гострить. Коров'єв хоча і володіє поганим голосом і мерзенним виглядом, але викликає посмішку. Азазелло, на відміну від своїх «колег», небагатослівний, позбавлений чарівності. Його роль в свиті - виконання брудної роботи. Вперше він з'являється прямо з дзеркала в квартирі Стьопи Лиходєєва. На голові у Азазелло - казанок. Волосся його мають вогненно-рудий відтінок. Страхітливий вигляд доповнюють ікла.
Каже Азазелло гугнявим, неприємним голосом. І з першого ж своєї появи на сторінках булгаковського роману висловлює готовність застосувати фізичну або містичну силу. Залякати, знищити - цим обмежуються обов'язки Азазелло. І навіть смерть головних героїв роману приходить саме від його рук.
Воланд – втілення Сатани, глава світу потойбічних сил. Ім’я персонажа взято з гетівського «Фауста» і орієнтоване на Мефістофеля – духа зла і біса. Автор красномовно описав зовнішність Воланда, приписуючи йому всілякі дефекти: «… ни на какую ногу описываемый не хромал, и росту был не маленького и не громадного, а просто высокого. Что касается зубов, то с левой стороны у него были платиновые коронки, а с правой — золотые. Он был в дорогом сером костюме, в заграничных, в цвет костюма, туфлях. Серый берет он лихо заломил на ухо, под мышкой нёс трость с чёрным набалдашником в виде головы пуделя. По виду — лет сорока с лишним. Рот какой-то кривой. Выбрит гладко. Брюнет. Правый глаз чёрный, левый почему-то зелёный. Брови чёрные, но одна выше другой.» Однак назвати Воланда абсолютним злом не виходить. Автор уточнює, що він приїхав до Москви, щоб судити. В ході сюжету жоден невинний не постраждав від його діянь. Тренажер - "Вбивця" хребтових гриж! Цей персонаж досить мудрий і має цікаву філософію. Здавалося б, він не творить зло, а скоріше вершить справедливість, тільки за допомогою своїх диявольських способів. Саме він допомагає Маргариті знову знайти майстра. Він же відправляє їх туди, де немає дрібних, нікчемних людей. Якщо ця пара не заслужила, як Ієшуа світла, то спокій вони точно заслужили. А спокій може дарувати і Сатана. На думку Воланда, тьма і світло нероздільні. Одне не може існувати без іншого. Булгаков створив образ дуже чарівного й мудрого Сатани. Люди, чия совість чиста, могли його не побоюватися. Підопічні Воланда називають його мессир. До його свиті відносяться відьма Гелла, чорт і лицар Коров’єв, демон Азазелло, і кіт-перевертень по кличці Бегемот.
персонажа Воланда полягає в тому, щоб показати людям їхні гріхи. Не зможе бути хорошим той, хто не знає різницю між добром і злом. Світло може відтіняти лише тінь, так стверджує Воланд у розмові з Левием Матвієм. Можна справедливість Воланда вважати добротою? Ні, він просто спробував вказати людям на їхні помилки. Хто зумів стати щирим і чесним з собою та іншими, того помста сатани не торкнулася. Однак він не змінив Бездомного або Римського. Вони змінилися самі, так як в їх душі темряву переміг світ.
Вчинки Маргарити і слабкість Майстри не дозволили їм перенестися у світ, але за їх готовність пожертвувати собою заради коханої людини і справжнього мистецтва Воланд дарує їм вічний спокій у своєму царстві темряви. Таким чином, не можна говорити, що в романі він є втіленням абсолютного зла, і вже тим більше не варто асоціювати його з добром. Роль Воланда і його вчинків пояснюється справедливістю. Він прийшов до Москви в ролі своєрідного дзеркала, і той, хто дійсно володіє добрим серцем, зумів розглянути в ньому свої помилки і зробити висновки.
Майстер – літератор, який написав роман про Понтія Пілата, в якому інтерпретовані події, описані в Євангелії. Це людина, яка виявилася не пристосована жити в тому часі, в якому народилася. У наслідку доведений до відчаю літературними критиками майстер опиняється в психіатричній лікарні. «З балкона обережно заглядала у кімнату голена, темноволоса, з гострим носом, стурбованими очима і з спадаючим на лоб жмутом волосся людина років приблизно тридцяти восьми».
Колишній історик, який відрікся від свого імені, написав геніальний
роман про Понтія Пілата. Не витримавши цькування критиків, опиняється в
психіатричній лікарні. Маргарита, кохана Майстра, просить Сатану врятувати
коханого. Воланд виконує прохання Ієшуа, прочитав роман – дати Майстру спокій.
«Прощання відбулося, рахунки оплачені», і Майстер з Маргаритою
знаходять спокій та «вічний дім».
Маргарита – красива жінка, яка живе з нелюбом чоловіком. Маргарита страждає від свого хорошого, забезпеченого, але пустого життя. Випадково на вулицях столиці вона зустрічає Майстра, і закохується в нього. Саме вона першою сказала Майстру про те, що він написав геніальний твір, який чекає успіх. Після того, як Майстер пропав, Маргарита приймає запрошення сатани стати королевою балу, щоб мати можливість його повернути. Маргарита – це символ любові та самопожертви в ім’я іншої людини. Якщо називати роман, не використовуючи символи, то «Майстер і Маргарита» трансформується в «Творчість і Любов».
Красива і розумна жінка, дружина «дуже великого спеціаліста», ні в
чому не потребувала, не була щаслива. Все змінилося в момент зустрічі з
Майстром. Покохавши, Маргарита стає його «таємною дружиною», другом і
однодумцем. Вона надихає Майстра на роман, спонукає боротися за нього.
Уклавши угоду з Сатаною, виконує роль господині у нього на балу. Милосердя
Маргарити, яка просить пощадити Фріду замість прохання для себе, захист
Латунского, участь у долі Пілата пом’якшують Воланда.
Стараннями Маргарити Майстер врятований, обидва покидають Землю
Воланда з почтом.
Образ Маргарити в романі “Майстер і Маргарита” – один з головних. Цитати до образу Маргарити Булгакова розкриють її зовнішність, риси характеру. Маргарита – муза і таємна кохана Майстра, його соратниця і помічниця. За романом відомі тільки її ім’я та по батькові. Маргарита Миколаївна – красива домогосподарка років тридцяти, яка проживає в центрі Москви і за чоловіком за заможним військовим інженером. Чоловіка свого вона не любить, і дітей у них немає. У квартирі, в якій вони живуть повно прислуги. Але щастя в подружньому житті немає. «Она была красива и умна. К этому надо добавить еще одно – с уверенностью можно сказать, что многие женщины все, что угодно, отдали бы за то, чтобы променять свою жизнь на жизнь Маргариты Николаевны» Ось як відгукується майстер про першу зустріч з Маргаритою: «По Тверской шли тысячи людей, но я вам ручаюсь, что увидела она меня одного и поглядела не то что тревожно, а даже как будто болезненно. И меня поразила не столько ее красота, сколько необыкновенное, никем не виданное одиночество в глазах!» Героїню відрізняють сильний характер і мужність. Зустрівши майстра, вона щиро полюбила його, а коли зрозуміла, що він без неї пропаде, то залишила чоловіка. Героїня Маргарити грає в романі дуже важливу роль. Через її образ автор хотів показати ідеальну кохану генія. Саме вона назвала письменника «Майстром», прочитавши його роман. Пока Майстер працював над романом про Понтія Пилата, Маргарита жила ним, його творчістю, підтримувала його в усьому. Їх нещастя почалися, після того як Майстер опублікував уривок свого роману. За цим пішла критика Латунського, яку письменник не переніс. Незабаром він потрапив до психіатричної клініки, а Маргарита довго картала себе, що не змогла допомогти коханому в скрутну хвилину. «Да, да, да, такая же самая ошибка! – говорила Маргарита зимою, сидя у печки и глядя в огонь, – зачем я тогда ночью ушла от него? Зачем? Ведь это же безумие!» Маргарита розумна, горда, смілива, щира, пристрасна. Але заради Майстра вона готова відкинути гордості, проявивши максимально всі свої сильні якості: Від відчаю Маргарита готова на все – на зустріч з іноземцем, на союз з нечистою силою, на те, щоб бути господинею на балу у сатани – аби знову бути з коханим. «Ах, право, дьяволу бы заложила душу, чтобы только узнать, жив он или нет!» Коли вона зовсім зневірилася, перед нею з’явився Азазелло. Він повідомив Маргариті, що знає, де шукати Майстра, але за це вона повинна погодитися на роль королеви на великому балу Воланда. Маргарита, не роздумуючи, прийняла його пропозицію. В ході сюжету вона виступає не тільки королевою балу темних сил, але і перевтілюється в відьму. Маргарита знайшла своє заслужене і вимучене щастя і спокій поруч з коханим Майстром, своєю любов’ю і вірою врятувала його, пройшла через неймовірні випробування без тіні сумніву і докору. Багато критики вважають, що прототипом Маргарити у романі “Майстер і Маргарита” була остання дружина автора – Є. С. Булгакова.
Майстер у романі М. А. Булгакова “Майстер і Маргарита”
Михайло Опанасович Булгаков у своїх добутках, таких як невікон-ченний сатиричний “Театральний роман” і роман “Життя пана де Мольера”, звертався до теми взаємин художника й суспільства. Але своє найбільш глибоке втілення це питання здобуває в головному произ-веденні письменника – “Майстер і Маргарита”.
У романі панує щаслива воля творчої фантазії й одночасно строгість архітектурного задуму. Перед читачем розкривається невероятний, фантастичний мир: балом
править Сатана, прокуратор Понтій Пілат від-правляет на страту Иешуа, а натхненний Майстер пише свій безсмертний романГоловний герой Булгакова – людин без ім’я. Він відрікається від нього дваж-ди: спочатку, прийнявши прізвисько Майстра, яким його нарекла Маргарита, і потім, виявившись у клініці професора Стравінського, де перебуває як ” але – мір сто вісімнадцятий з першого корпуса”.
Уперше Майстер з’являється в романі наприкінці одинадцятої глави й уже більш докладно описується в тринадцятій. Булгаков характеризує його як людини “з гострим носом, стривоженими очами… приблизно
років тридцяти восьми”. В образ героя автор вклав своє розуміння письменника і його життєвий-ного призначення. Для Майстра, як і для Булгакова, письменство – це не спосіб одержати державну дачу, а зміст всього життяМайстер не вважає себе письменником. Він ставить себе вище Массолитов-Ских поетів, що писали те, у що вони навіть не вірили. Але в той же час він го-тов прийняти слова Бездомного про його вірші на віру. Довідавшись, що й сам поет счи-тане їх дивовижними, Майстер просить його ніколи більше не писати віршів
Майстрові дуже часто посміхається Фортуна: на самому початку оповідання героя ми довідаємося, що він виграв сто тисяч рублів, більшу частину яких витратив на створення бібліотеки. Із цього моменту для нього наступає “золоте століття”. МасТер пише свій роман про Понтія Пілаті й зустрічає Маргариту. Своє отноше-ние до неї Майстер описує так:
“Любов вискочила перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулку, і вразила нас відразу обох”.
Але Майстер слабкий. Він не здатний захистити себе й Маргариту від нападок критика Латунского й спалює роман, відрікаючись від своїх думок. Він не спо-собен пручатися безбожній політичній системі, у якій “атеїзм нікого не дивує”.
Майстер був зломлений. Він зрадив свою ідею, а, виходить, зрадив себе. Иешуа не призвав його до себе – “він не заслужив світла, він заслужив спокий”.
На закінчення хочеться додати слова російського критика Євгенія Сидорова: “але хіба песимізм віє від фінальних сторінок книги, як затверджують деякі критики? Не забудемо: на землі в Майстра залишився учень, що прозрів Іван Понирев, що був Бездомний; на землі в Майстра залишився роман, якому призначене довге життя”.
Роман починається розповіддю про зустріч Невідомого з Берліозом та Бездомним і їхню суперечку про існування Бога. Саме за невір’я в Бога був покараний голова правління літературної асоціації Михайло Олександрович Берліоз. Берліоз не вірить у силу Всевишнього, не визнає Ісуса Христа і намагається всіх змусити думати так само, як він. Берліоз хотів довести Бездомному, що головне не в тім, який був Ісус – поганий або гарний, а в тім, що Ісуса до цього як особистості не існувало на світі, і всі оповідання про нього – просто вигадка. «Немає ні однієї східної релігії, – говорив Берліоз, – у якій, як правило, непорочна діва не зробила б на світло бога, і християни, не видумавши нічого нового, точно так само здерли свого Ісуса, якого насправді ніколи не було в живих. От на це-то і потрібно зробити головний упор». Берліоза не може переконати ніхто і ніщо. Не зміг переконати Берліоза і Воланд. За цю впертість, за самовпевненість покараний Берліоз – гине під колісьми трамвая. На сторінках роману Булгаков сатирично зобразив московських жителів: їхній побут і долі, повсякденне життя і турботи. Бог тут мислиться як категорія етична — це міра людської моралі у кожному. Не випадково у кінці Великого балу Воланд промовляє, що "кожному буде дано за вірою його". Отже, це також проблема віри і безвір'я
Воланду цікаво, якими стали мешканці Москви. Для цього він влаштовує сеанс чорної магії. І робить висновок, що не тільки жадібність властива їм, у них жваво і милосердя. Коли Жоржу Бенгальському Бегемот зриває голову, жінки просять повернути її нещасному. І Воланд говорить: «Ну що ж, – задумливо відгукнувся той, – вони – люди як люди, люблять гроші. Але адже це завжди було… людство любить гроші, із чого б вони не були зроблені, чи із шкіри, чи із паперу, із бронзи або золота. Ну, легковажні… ну, що ж… і милосердя іноді стукається в їхні серця… звичайні люди… загалом, нагадують колишніх… квартирне питання тільки зіпсувало їх…».
Перш за все зло — це брехня. Зло — це насильство й аморальність. Міру добра і зла в кожному визначає мораль. Саме тому на покарання заслуговують від команди Воланда ті, хто не втримався на висоті моралі, не витримав спокуси. Таким чином Воланд у Булгакова постає як втілення справедливої кари тим, хто забуває про мораль. Воланду цікаво, якими стали мешканці Москви. Для цього він влаштовує сеанс чорної магії. І робить висновок, що не тільки жадібність властива їм, у них жваво і милосердя. Коли Жоржу Бенгальському Бегемот зриває голову, жінки просять повернути її нещасному. І Воланд говорить: «Ну що ж, – задумливо відгукнувся той, – вони – люди як люди, люблять гроші. Але адже це завжди було… людство любить гроші, із чого б вони не були зроблені, чи із шкіри, чи із паперу, із бронзи або золота. Ну, легковажні… ну, що ж… і милосердя іноді стукається в їхні серця… звичайні люди… загалом, нагадують колишніх… квартирне питання тільки зіпсувало їх…».
Воланд — та сила, що «вічно хоче зла, але творить добро». Він об’єктивно творить добро, караючи донощиків, як шпигунів, шахраїв. Воланд відновлює справедливість, повертаючи Майстру згорілу рукопис, даючи йому спокій як нагороду за творчість.
Проблема влади вирішується на рівнях різних історичних епох, але завжди однозначно: влада — це зло і насильство. У цьому переконується читач, спостерігаючи історію стосунків Ієшуа та Понтія Пілата. Так само виглядає влада і за дві тисячі років: вона примушує боятися, брехати, зраджувати — йти проти моралі, аби зберегти своє життя й добробут.
Л. Р. Іонін пише: «Одні і ті ж факти в рамках якої–небудь з сфер реальності (що розуміються як сфери досвіду) можуть трактуватися або як знаки або символи. У першому випадку вони входять в цілісну систему, що розуміється як окрема сфера реальності, область значень; у другому – виводять за межі цієї системи, вказують на іншу, трансцендентну по відношенню до неї реальність». Таким чином, коли події і явища розглядаються в своєму звичному, загальноприйнятому статус, вони входять в знакову систему повсякденності, тобто «нормалізуються», а в художньому тексті являють собою подробиці, деталі, які самі по собі можуть і не запам'ятовуватись, але сприяють створенню певного образу, картини. Якщо ж відповідні «факти занадто наполегливо заявляють про свою необхідності, якщо вони виявляються занадто реальними, якщо їх не вдається нормалізувати і відкинути в бік, тоді їх доводиться інтегрувати як вказівку на щось інше, ніж повсякденність, тобто на якесь інше смислове середовище». З нашої точки зору, явища природи в романі виступають не тільки як пейзажний фон, але і як знаки іншої, трансцендентної реальності, що і дає підставу трактувати їх як символи.
Якщо читач, залучений до роману «Майстер і Маргарита» вперше, міг не помітити його «сонячний» бік, то місячні потоки, заливають сторінки книги, він навряд чи залишився без уваги. Булгаков, використовуючи цей символ у своєму творі, враховував його найдавніше походження і багатогранний сенс. З часів зародження людства місяць мав велике значення в житті людей. Його світ був важливий для нічного полювання; на основі місячних фаз були винайдені перші календарі. Почасти цим пояснюється поширеність і міць місячних культів і місячного символізму. «Місяць для древніх людей означала достаток, циклічне оновлення, безсмертя. Триденне відсутність місяця на небі, а потім її нову появу зробили місяць символом переходу від життя до смерті і від смерті до життя», – пише Дж. Трессидер.
У романі Булгакова важливі події відбуваються в ніч пасхального повного місяця. Трессидер зазначає, що «повний місяць ділить символіку з колом як знак цілісності і досконалості». Це традиційне трактування символу повного місяця, і цікаво розглянути, чи відповідає йому булгаковський місяць.
Місячні ночі в романі належать князю Темряви, там панують його діяння. Якщо слідувати християнській концепції, то сатана – це спокусник, занепалий ангел, який штовхає людей на злочини, зваблює і спокушає. Але сатана Булгакова – не просто чорт, це -- «необхідний елемент моделі світу». Відомство Воланда займається не спокусою і спокушанням безневинних душ, у всякому разі, не це його головна місія в романі Булгакова, а, навпаки, перевірка людських душ на чистоту і моральність. Диявол жорстоко карає тих, хто не несе в собі добра і любові, і в той же час щадить і рятує люблячі грішні душі.
Місячне світло пронизує і давні, і сучасні події. «Хитка місячна доріжка зв'язує світи», – зазначає М. Петровский. «Цей світ, так чи інакше, «зачіпає» ряд персонажів роману. Він пов'язаний насамперед з уявленнями про муки совісті – з виглядом і долею який злякався за свою «кар'єру» Понтія Пілата», - пише В. Е. Хализев. Дійсно, муки Пілата безпосередньо пов'язані з місячним світлом, яке вказує прокуратору на неминучу загибель: «прокуратор все намагався зрозуміти, в чому причина його душевних мук. І швидко він зрозумів це, але намагався обдурити себе. Йому ясно було, що сьогодні вдень він щось безповоротно втратив, і тепер він згаяне хоче виправити якимись дрібними і незначними, а головне, запізнілими діями». І пізніше, в своєму фантастичному сні про прогулянку по місячній дорозі разом з мандрівним філософом, Понтій Пілат згоден на все, щоб врятувати від страти рішуче ні в чому не винного божевільного мрійника і лікаря». Але неможливо повернути час назад, і дванадцять тисяч лун буде мучитися докорами совісті п'ятий прокуратор Іудеї Понтій Пілат, поки не отримає прощення.
Місяць супроводжує і іншого винуватця загибелі Ієшуа – Іуду з Кириафа. «Лампада місяця» висвітлює шлях до Гефсиманських садів: «Дорога вела вгору, Юда піднімався, важко дихаючи, за часів потрапляючи в візерунчасті місячні килими...». А. Мінаков наголошує, що, коли «Юда йде назустріч своїй смерті», саме місяць є вісником загибелі.
Але не тільки прокуратора і Юду «зачіпає», убирає місячне світло. Майстер, головний герой роману, завжди є читачеві «у місячному вбранні». Геній, хто вгадав далекі єршалаїмські події, він весь відданий потойбічному світу Воланда. І саме сатана відроджує майстра – не для світла, а для спокою.
«Грози проносяться по сторінках роману. Московські грози, в яких народився Воланд, в яких зіткався стародавній Єршалаїм і ця мрія про безсмертя і відплату», - пише Л. Яновская.
В релігіях багатьох народів гроза означала Божу могутність. Удар блискавки, і гуркіт грому – символи, що несуть і руйнівний і творчий початок, асоціювалися з запліднюючої силою, а також з відплатою і правосуддям. Думається, що Булгаков наділяє грозу в романі й іншими значеннями.
У романі три грози, з яких дві відбуваються в Москві.
Перший удар грому проголосив початок справедливого покарання, здійснюваного нечистою силою. Ця гроза не так страшна, як наступні, більш достовірна, реальна у своєму конкретному втіленні: «...вода з гуркотом і виттям скидалася в каналізаційні отвори, всюди позурилося, здувалися хвилі, з дахів хлестало повз труб, з підворіть бігли пінні потоки». Однак символічне її наповнення очевидно: грозою забирає з московських вулиць не тільки пил тротуарів і шосе, але і бруд людських душ, заражених спрагою наживи, карьеризмом, спотворених злом. Свита Воланда виконує свою очисну функцію разом з грозою.
Ця ж гроза готує Івана до нового сприйняття світу, до переродження: «До того часу, як з'явилася здалеку страшна хмара з паруючими краями і накрила бор і дмухнув вітер, Іван відчув, що знесилів, що з заявою йому не впоратися, не став піднімати розлетілих листків і тихо і гірко заплакав». Передгрозовий вітер здуває листки, немов заперечуючи, перекреслюючи ординарне мислення Івана. Поет і сам передчуває зміни, бо не продовжує своїх спроб написати заяву.
Друга за рахунком гроза відбувається в Єршалаїмі та за своїм сюжетним значенням вона є найважливішою.
«Гроза почнеться пізніше, до вечора», – говорить Ієшуа Га-Ноцрі. «Сьогодні душно, де йде гроза», – немов відгукується первосвященик Каїфа. І вона, передбачена настільки різними людьми, приходить. Грозова хмара проковтнула сонце, піднімаючись грізно і неухильно. «Краю її вже скипали білою піною, чорне димне черево відсвічувало жовтим. Хмара бурчала, і з неї час від часу вивалювалися вогняні нитки». Б. Соколов відзначає, що в романі дуже важлива колірна символіка. Чорне і жовте – кольору тривожні, вісники біди. А. Мінаков пише, що чорно-жовта грозова хмара символізує смерть. Гроза відбувається в момент смерті Ієшуа і знаменує собою вселенську катастрофу. Не випадково вбив бродячого філософа Понтій Пілат сприймає грозу так болісно гостро: «...Лише тільки димне чорне вариво розпарював вогонь, з непроглядної темряви злітала вгору велика брила храму з блискучим лускатим покривом. Але він згасав у мить, і храм занурювався в темну безодню. Кілька разів він вискакував з неї і знову провалювався, і кожен раз цей провал супроводжувався гуркотом катастрофи». Вселенська катастрофа сполучається з катастрофою в душі Пілата.
Б. Соколов пише, що при створенні картини грози в Єршалаїмі Булгаков виписав те місце з книги Д. Штрауса «Життя Ісуса», де говорилося, що «причиною темряви, яку один Лука визначає більш точним чином як затемнення сонця, не могло бути природне затемнення: у той час було пасхальний повний місяць... Таким чином, підтверджувалося, що причиною затемнення була скоріше всього грозова хмара...» Булгаков, грунтуючись на реальних фактах, створює величну і страшну картину Апокаліпсису: «Пітьма, яка прийшла зі Середземного моря, накрила ненависний прокуратором місто. Зникли висячі мости, що з'єднують храм зі страшною Антонієвою вежею, опустилася з неба безодня і залила крилатих богів над гипподромом, Хасмонейский палац з бійницями, базари, караван-сараї, провулки, ставки... Пропав Єршалаїм – велике місто, як ніби не існував на світі». Це опис перегукується з останньою московською грозою в романі: «Ця пітьма, яка прийшла із заходу, накрила величезне місто. Зникли мости, палаци. Все пропало, ніби цього ніколи не було на світі». Проте в московських главах опис грози менш ефектно, не настільки нищівно велично. У той же час тут Булгаков виходить на більш широке коло узагальнень: якщо у першому випадку «пропав Єршалаїм», то в другому – «все пропало». Мотив Апокаліпсису, який проходить через всі глобальні природні символи, в грозі втілюється найбільш повно.
Звернемося безпосередньо до тексту. Сонце, розжаривши Москви, валиться за Садове кільце, на лавці біля Патріарших ставків розмовляють два літератора, в парку немає ні душі, дивна атмосфера, тривожна... вона віщує? В алеї з'явився перший чоловік, але це не гуляє громадянин, а сам всемогутній диявол, зустріч з яким переверне життя кожного з героїв роману. Не можна не помітити дивну і, на перший погляд, непомітний зв'язок: сатана з'явився в алеї тоді, коли Берліоз розповідав Івану про ацтекського бога Віцліпуцлі. І, ніби ненароком, дана характеристика сонця: «поламане і назавжди йде від Михайла Олександровича». Булгаков, безсумнівно, знав про те, що «релігія ацтеків – культ сонця, його зображення – домінуючий мотив їх мистецтва». Але якщо ацтеки бачили сонце втілення гармонії, життєствердного початку, то булгаківське сонце несе в собі протилежний сенс – воно віщує смерть.
Сонце спалює не тільки Москву, але і Єршалаїм. Рано вранці в палаці прокуратора немає свіжості і прохолоди, все заповнює задушливий запах трояндової олії. Цим ранком Понтій Пілат здійснить свій найтяжчий гріх, за який йому доведеться розплачуватися тисячоліттями. Зараз він відчуває тільки фізичний біль, але після винесення вироку до неї додасться і біль душевний. Могутній прокуратор Іудеї не зміг протистояти первосвященикові Каїфі, злякався за себе, за своє становище, засудив на смерть невинного. Так, боягузтво – найстрашніший порок.
Ієшуа, на відміну від Пілата, не боягуз. Йому «легко і приємно» говорити правду, він безстрашно ігнорує тривожні сигнали прокуратора і охоче висловлює свої думки про царство істини, про владу, про стан самого Пілата. Сонце присутній під час їх розмови як німий свідок таємницею боягузтва Пілата і простодушного безстрашності Ієшуа. І обом, незважаючи на їх протилежні позиції, воно віщує борошна: Ієшуа – фізичні, Пилата – душевні. Сонце висвітлює розмова з Каїфою, який підштовхує Пілата до злочину: «Прокуратор /.../ побачив, що розпечена куля майже над самою його головою, а тінь Каїфи зовсім зіщулилася...». Винесення вироку – сонячна кульмінація для Пілата. В цей значущий у долі прокуратора момент «сонце, задзвенівши, урвався над ним і залило йому вогнем вуха. У цьому вогні вирували рев, верески, зойки, регіт і свист». Сонце супроводжує Ієшуа під час хресного шляху «як випромінювання спекотною і палючою реальностю». Під променями палючого сонця беззахисний правдолюбець і філософ гине на хресті. Страта здійснюється при яскравому світлі сонця.
Одного разу він зустрів її, дружину генерала Шиловського, неперевершеної краси жінк- Олену Нюрнберг, свою Маргариту. Вони двоє були одружені, але були не щасливі, потім вони стали любовниками, зустрічалися таємно. Булгаков пропонував їй кинути сім’ю, тоді він сам піде від дружини, будуть жити разом і любити однин одного. А Олена не змогла кинути своїх дітей і чоловік, який її кохав, потім вона перервала їхній зв’язок.
Після цього в житті Булгакова одне за іншим трапляються жахливі події. Він віддав роздрукувати главу з майбутньої книги, але коли редактор прочитав першу сторінку в нього затрусилися руки, тому що в ній було написано про розп’яття Христа. Главу так і не роздрукували, але із зацікавленістю прочитали в НКВД, після цього розпочалося довге і болюче розп’яття самого Булгакова. В кінці кінців він залишився без роботи, без грошей, без надії, без віри. Рік страждань і розчарувань, він розвівся з другою дружиною Любою. Колись ввечері до нього в квартиру прийшли з НКВД, забрали щоденники, особисті речі. У відчаї Булгаков боявся все: виходити на вулицю, темноти, тоді від горя він написав лист тому, хото колись любив його спектакль- Сталіну. «Не будучи в силах більше існувати, знаю, що не можу залишатися більше в СССР, мені не можна доводитися до нервового зриву, я звертаюсь до вас і прошу вашого дозволу про вигнання мене за межі СССР». Відповіді не було в приступі безсилля, він бере в руки свій роман, розриває його на частини, не бистро листок за листком кидає в камін, потім бере в руки револьвер, підносить до виска і раптом трапляється не можливе. Десь далеко задзвонив телефон, Булгаков підняв трубку, завмер, з ним говорив Сталін: «Що може бути і в правду вас відпустити за кордон, ми вам дуже набридли». Розгубившись від неочікуваності, письменник сказав: «Російський письменник не в Батьківщині існувати не може» і в трубці відповіли: «Я також так думав». Фантастичний випадок, після цієї розмови, Сталін наказав дати Булгакову роботу асистента режисера в театрі, а на прощання сказав: «Нам треба зустрітися, поговорити». На цю зустріч окрилений письменник надіявся до кінця життя, він писав Сталіну особисті листи і вірив, що Генсек їх читає.
Після цієї розмови, Булгаков раптом зрозумів, що робити, він зробить роман з трійним сюжетом. Це буде Євангеліє від диявола, справжня історія розп’яття і романи про пригоди не чистої сили, а в сатані, Воладі, де раптом з’являться якості Сталіна, якого сам Булгаков вважав корисним злом. Якою ж була справжня причина дзвінка Сталіна? Цього Булгаков не знав, він не знав, що зі сторони Генсека- це був продуманий, тверезий хід. Через деякий час після цього дзвінка, неочікувано для всіх застрелився Володимир Маяковський. Ходили слухи, що російські письменники працюють під сильним тиском і саме в цей час прийшов лист Булгакова. Сталін вирішив зробити царський жест, врятувати талановитого письменника, дати йому роботу і заодно продемонструвати літераторам- цар все бачить, цар-добрий. В це повірили всі, особливо сам Булгаков, тепер він знову писав той самий роман, з двійним ентузіазмом, вірив, що Сталін першим прочитає і удобрить його. Після цього в сатані, де в романі проявились якості Сталіна і відносився до свого покровителя Булгаков з симпатією- це відчувається в тексті, Воланд не робив нічого поганого, він просто не забороняв своїй свете озорничать і карати негідників. Цю віру- справедливого диявола, Булгаков зберіг до самої смерті, а Сталіна вважав своїм таємним покровителем, який може все, навіть повернути йому кохану.
Роман підходив до кінця, довгих десять років і ось вона книга про Бога і диявола. В цій книзі письменник показав СССР так як було насправді, так як він бачив, він написав про свою власну справедливість. Проблеми які він описує є важливими і актуальними і на сьогодні. Роман можна назвати великою красивою казочкою для дорослих, але якщо заглибитися можна побачити щось більше ніж просто містичні образи і красиву любовну історію. У своєму творі Булгаков зачіпає корінні проблеми людського буття: добра і зла, життя і смерті. Крім того, письменник не міг залишити без уваги проблеми свого часу, коли ламалася сама людська природа. Найжахливішим гріхом у житті письменник вважає боягуство. Цю якість письменник показує через Понтія Пілата, який розпоряджався долями багатьох людей. Але попри те що Ієшуа сподобася йому своєю щирісттю та добротою, Пілат не послухався голоси совісті за юрбою і стратив Ієшуа. Прокуратор злякався і за це був покараний. Йому не стало спокою ні вдень ні вночі. От що сказав про Пілата Воланд: «Він говорить, – пролунав голос Воланда, – те саме, він говорить, що й при місяці йому немає спокою і що в нього погана посада. Так говорить він завжди, коли не спить, а коли спить, то бачить те саме – місячну дорогу і хоче піти по ній і розмовляти з арештантом Га-Ноцрі, тому що, як він затверджує, він чогось недоговорив тоді, давно, чотирнадцятого числа весняного місяця. Але, на жаль, на цю дорогу йому вийти чомусь не вдається і до нього ніхто не приходить. Тоді, що ж поробиш, доводиться розмовляти йому із самим собою. Втім, потрібна яка-небудь розмаїтість, і до свого мовлення про місяць він нерідко додає, що найбільше у світі він ненавидить своє безсмертя і нечувану славу». І Понтій Пілат мучиться дванадцять тисяч місяців за один місяць, за ту мить, коли він злякався. І тільки після довгих мучень і страждань Пілат нарешті отримує прощення. Заслуговує на увагу в романі і проблема надмірної самовпевненості і безвір’я.
В п’ятнадцять років він сидів на сходах будинку і з відчаєм дивися в небо. Його батько був смертельно хворий і невдовзі помер. Це був великий удар для хлопчика. Тоді він почав кричати в небеса звертаючись до вищих сил: «Чому ти, Боже, забираєш і не даєш пожити на цьому світі добрим людям? Чим був перед тобою винен мій батько, який був глибоко віруючою людиною і кожен день молився тобі і дякував за все, що в нього є? Я не вірю, що ти існуєш, адже, якщо б ти був, ти б не допустив цього». З тих пір він почав вірити лише в нечисту силу, його улюблені книги були Миколи Гоголя та містичні книги. Михайло часто лякав свою сестру, уривками з такої книжки. Якось юнак відвідав навіть сеанс з відьмами. Це дуже хвилювало всіх членів сім’ї, адже, як в родині, де всі - його дід, батько були церковниками і глибоко віруючі люди. Це було не допустимо, щоб син таких людей був атеїстом. Саме тоді сестра написала: «Михайло остаточно знайшов свою релігію, він не вірить.».
Весь цей час він ніби божевільний шукав відповіді на свої запитання. Що ж там за стіною, за тією горизонталлю між життям і смертю? Хто саме турбує його кожної ночі? Саме це підштовхнуло його до того, що він не буде іти шляхом своїх предків, він не стане церковником, тому що молитви не можуть нікого врятувати. Він стане лікарем і буде робити те, що не можуть зробити священники, рятувати людей від міцних і жахливих обіймів смерті. Але пройде декілька років і про свій вибір Булгаков сильно пожалкує. Тому, що настане важкий і страшний 1916 рік і приблизиться до нього та істина, яку він шукав, він матиме можливість подивитися в очі смерті.
В дитинстві його мучив один і той самий сон, як велика зла змія душила його шию. Він прокинувся, біля нього лежала його улюблена книга Гоголя «Вій», ще ніколи хлопчик не був таким переляканим. Михайлик відкинув книжку і чим скоріше почав будити сою сестру, коли вона прокинулася, він лише сказав два слова, які викликали жах: «Я бачив сатану». Саме тоді хлопчик повірив, що він все-таки існує.
Так як його батько був священником він порадив сину молитися і що ці кошмари зникнуть, адже, «Бог – добро», він врятує кожного від будь-якого зла. Хоч Опанасій Булгаков на вигляд був спокійний, але такою заявою сина був дуже знервований. З тих пір він почав навчати сина Біблії, але навіть не підозрював, що його маленький Михайлик – ця щира і добра дитина, колись зречеться Господа Бога і стане атеїстом. Він почне свій власний шлях, зрозуміння, що таке зло, а що добро. Щоб зрозуміти це, Михайлу Булгакову знадобиться майже 40 років. Дорога до віри буде важкою. Йому прийдеться відказатися від Бога, пережити дві війни, революцію і страшну залежність від морфію. Йому фактично прийдеться заключити договір з самим дияволом.
