a Ткачук Марія 1 éve
164
Még több ilyen
Богдан-Ігор Антонич - український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець. Через офіційну заборону ширше знаний лише з середини 1960-х; справив значний вплив на сучасну українську поезію; філософська лірика, релігійні, космічні мотиви, відгомін лемківського фольклору і язичницької символіки.
Глибокий, змістовний аналіз творчого та повсякденного життя Богдана-Ігоря Антонича від українського сучасного письменника Юрія Андруховича.
Богдан-Ігор Антонич був єдиним сином сільського священика Василя Кота, який змінив прізвище на Антонич перед народженням єдиного сина. Про дитинство Антонича відомо небагато. Знаємо, що дитинство прожив у важкі часи Першої cвітової війни, та що був змушений часто міняти місце проживання. Труднощі переїзду відбилися на його здоров'ї. Сім'я повернулася до Новиці і там спочатку Антонич навчався вдома з найнятою приватною вчителькою. Після того він вчився у польській Сяноцкій гімназії.
У ті роки Антонич почав писати свої перші вірші. Про цей період його життя, Лев Ґец, український художник, який навчав Антонича, в своєму тексті "Що згадаю я про Б. І. Антонича" свідчить, що Антонич був спокійний і тихий, задуманий і замріяний. Ільницький твердить, ніби це свідчить про те, що Антонич створив собі окремий світ, в який нікого не пускав, і який не може бути описаний.
У 1928 році Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету та за спеціальність обрав слов'янську філологію. У ті роки, університет був польським, відбувалися репресії та дискримінація українського населення, але Антонич наполегливо працював. Одержав ступінь магістра польської філології і склав державний екзамен. Хлопець у той час особливу увагу приділяв оволодінню українською літературною мовою.
Уперше з читанням власних творів Антонич виступив у 1933 році як член товариства студентів-україністів і у цьому ж товаристві виголошував доповіді, реферати на мовознавчі, літературні та мистецькі теми.
«Велика гармонія» — книга віри. Антонич цікавиться колективною пам’яттю й уявою праслов’ян. Префікс пра- багато значить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Тут час розгортається у дві фігури — лінії і кола. Коловий час — це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі, що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі захоплювала поета.
«Ротації» — книга міста й цивілізації. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов’язували позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. У такий спосіб він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал.
«Зелена євангелія» — це книга природи. Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, індійської, грецької) й поганської міфології слов’ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його цікавила думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах.
Антонич любив і цінував моменти, коли йому легко писалися вірші – тоді він старався якого більше записати. Попри те він багато працював над словами; щоби підходили один одному, щоби добре їм було поруч, щоби були милозвучними для нас. Це вже була робота після того, як натхнення зникало. Антонич вважав, що зустріти натхнення можна всюди: у прекрасному світі природи та в цікавих людях – треба лише відкрити душу, і тоді до неї вірші прийдуть самі.
Коли Антонич прокидався, то не поспішав снідати й виходити з дому. Він любив ранок через стан, коли прокидаєшся лише наполовину і ще не забув того, що хвилину перед тим наснилося, але вже можеш записати це у зошит, знайти перші слова про те, що наснилося чи уявилося. Саме тому, його улюбленою порою для написання віршів вважався ранок.
Завжди скромний, тихий, навіть трохи відлюдькуватий хлопець вперше в житті закохався. Точніше потрапив у тенета красивої, жартівливої студентки Ліди Ломацької. Але дівчина була надто легковажною, почуттів хлопця не поділяла, все переводила на пустощі та гру. Але її так лестила увага такого серйозного і розумного чоловіка, що вона залюбки грала роль його музи. Вона ж була для нього втіленням жіночого ідеалу. До речі, обкладинку його першої збірки прикрашав малюнок милого личка Ліди. На жаль, оригінал було втрачено у 1952 році.
1934 року Антонич познайомився з Ольгою Олійник, яка згодом стає його нареченою. Їхня перша зустріч відбулася в цукерні «Оаза», що на вулиці Руській.
Згодом Ольга згадувала: «Можна собі уявити, яке враження на мене зробила ця зустріч, я надзвичайно була схвильована. ...Ні, це неможливо — не могла я погодитись, — щоб цей Антонич, наше божище, був таким звичайним. Добродушно усміхнений, ввічливий, сердечний, без гарячкових рухів, спокійний і дуже розважливий у розмові. Не вивищується, не дає відчути того, що він ліпший, не пишається своєю славою».
Після смерті поета Ольга Олійник деякий час жила в Антоничевих батьків у Бортятині, опікувалася ними. Згодом виїхала в Сокаль, вийшла заміж і носила прізвище Ксєнжопольська. Ольга написала зворушливі спогади про свого нареченого та його коротку біографію «Надгробок на могилі щастя».
1938 року вийшли посмертні видання творів Антонича — поетичні збірки «Зелена євангелія» і «Ротації». Обидві на основі авторських рукописів опрацювала Ольга Олійник разом із поетовими друзями братами Ласовськими. Як згадує пані Ольга у своїх спогадах, збірка «Зелена євангелія» мала бути присвячена їй як дружині, але побратися так і не встигли…
У гімназійні роки Антонич захоплювався малярством, навіть виставляв свої картини. А ще — грав на скрипці, багато читав української та зарубіжної літератури. В польському перекладі перечитав усі художні твори нобелівських лауреатів. Наполегливо вивчав літературну українську мову, хотів позбутися лемківського діалекту. В гімназії ж почав писати й вірші.
Далі навчався на філософському факультеті (спеціальність «польська філологія») Львівського університету. Закінчивши його 1933 року, отримав диплом магістра філософії.
Вже на першому курсі Антонич увійшов у гурток студентів-україністів філологічного факультету. На зустрічах, що проходили в Академічному домі раз на два тижні, студенти читали доповіді, дискутували на літературні теми, обговорювали новинки в західній та наддніпрянській літературі. На сходинах Богдан-Ігор часто читав свої поезії, вражаючи слухачів напрочуд оригінальними метафорами.
Поетове життя обірвалося 6 липня 1937 року в одному із львівських санаторіїв від запалення легенів. Захворівши на апендицит, письменник потрапляє до лікарні. І, незважаючи на те що операція пройшла успішно, у лікарні через погані санітарні умови Антонич занедужав на запалення легенів, яке разом із плевритом і вродженою серцево-судинною недостатністю призвело хворобливого з дитинства письменника до смерті.Під час недуги Богдана-Ігоря доглядала його наречена. У двох передсмертних листах до батьків він писав: «Олечка дуже мене пильнує. Коли б не вона, не знаю, чи дав би собі ради».
У санаторії поет робив поправки до другого варіанта лібрето «Довбуш». Диктував Ользі, бо сам писати вже не міг.
Похований Богдан-Ігор Антонич на Яновському цвинтарі у Львові.
У студентському середовищі Антонича називали «новим поетичним божищем Львова». Перший свій вірш «Біг — 1000 метрів» опублікував 1931 року в журналі пластунів «Вогні». І того ж року виходить друком його збірка «Привітання життя». Окремі релігійні поезії зі збірки «Велика гармонія» з’являються в журналі «Дзвони». Друкується у виданнях «Вісник», «Студентський шлях», «Дажбог». Останній журнал певний час редагує.
Після закінчення університету поет живе у Львові. Професійно займається літературною творчістю. Друкує в періодичних виданнях статті, низку поезій, поетичні переклади. Як автора цікавої дослідницької статті «Національне мистецтво (спроба ідеалістичної системи мистецтва)» його приймають у члени Асоціації незалежних українських митців. У статті Антонич дає своє визначення мистецтва: «Мистецтво — це окрема дійсність, яка викликає в нас переживання, потрібні для нашої психіки і котрих не може дати нам реальна дійсність».
Найбільше його публікацій виходить у літературно-мистецькому часописі «Назустріч». В інтерв’ю цьому виданню він каже, що «пояснити поезію — це не така проста справа, як би на перший погляд могло видаватися. Зрозумілість поезії, як узагалі зрозумілість літературних і мистецьких творів, річ умовна і суб’єктивна. Те, що для одного незрозуміле, для іншого аж занадто просте і прозоре. ...Зрозуміння — це дія розуму, а мистецтво й поезія в загальному належать до царини почування. Хоч у літературному чи мистецькому творі всього не розуміємо, проте можемо цей твір відчути, піддатися його сугестії, сприйняти і оцінити його загальну вартість, визнати високий рівень чи навіть геніальність».
У 1934 році Антонич публікує збірку «Три перстені», яку вважають його найвищим поетичним досягненням. З її виходом він стає визнаним поетом, йому вручають нагороду Львівського товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка.
У день нагородження, 31 грудня 1935 року, на літературному святі поет виголосив своє життєве кредо: «Хочу і маю відвагу йти самостійно і бути самим собою». Він завжди залишався поза політичними партіями, не хотів бути «мандолістом ніякого гурту», намагався збагнути суть людського буття, а його натхненницею була краса лемківської природи.
Наприкінці 1936 року Антонич видає свою найбільшу збірку — «Книга лева», за яку отримує літературну нагороду Українського католицького союзу. Завершує перший варіант лібрето до опери Антона Рудницького «Довбуш». Їздив у Карпати, збирав матеріали про народного месника. Працював над повістю «На другому березі», в якій багато автобіографічного.Друкував свої твори, як пише М. Ільницький, в різних журналах, але не приєднався до жодного з політичних таборів тогочасної інтелігенції. М. Ільницький далі пише, що Антонич вважав найдоцільнішим працювати в літературному органі, який не нав'язує йому своєї партійної доктрини. Поет пристав до Асоціації незалежних українських митців (АНУМ) та він уcе ж не блукав по різних ідеологічних пристанях.
Богдан Антонич (при хрещенні мав тільки таке ім'я) народився 5 жовтня 1909 р. у с. Новиця (14 км від Горлиць) у день святих Аполонія і Симона. Очевидно, охрещений Богданом, окрім офіційних документів, постійно фігурує як Богдан-Ігор або навіть Ігор.
Його рідним селом було с. Новиця, а межі етнографічного району Лемківщини чiтко не простежуються. А. Ільницький пише: „лемки споконвіку жили по схилах Східних Бескидів, а в Карпатах – між піками Сяном і Попрадом та на захід від Ужа”. Далі Ільницький твердить, що сусідство лемків з поляками і словаками наклало певний відбиток на звичаї і мову лемків, які витворили яскраве і самобутнє мистецтво, та що після Другої світової війни більшість лемків переселилась у Львівську, Тернопільську та Миколаївську області, а ті, що залишилися у Польщі, були переселені на західні землі.
Вже в дитинстві виявляв великі здібності. Спокійний, вдумливий слухав, а як подобалось щось із прочитаного, просив ще раз і ще раз повторювати собі, доки не навчився напам'ять. а часом навіть сам говорив «вершами», як це звала няня.
«Все тихий, скромний, на перерві сидів спокійно і читав. Його усмішка була якоюсь милою, чарівною, що не можна було його не любити. Сам Антонич був невеличкий на зріст, білявий, з коротко стриженим волоссям, завжди дуже чистенько та дбайливо вдягнений.
У розмові був несміливий, дуже поважний як на свій вік. Намагався говорити літературною мовою. Він розмовляв, як на наші умови, гарно по-українськи, з легким лемківським наголосом».
З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя». „Перша збірка поезії Богдана-Ігоря Антонича "Привітання життя" вийшла в 1931 році, коли автору було 22 роки” , пише літературознавець М. Ільницький. Це також рік, коли надрукований перший вірш Антоничa. Далі, про першу збірку Ігоря-Богдана Антонича М. Ільницький пише: „ збірка засвідчила наполегливу роботу молодого поета над словом, удосконалення літературної техніки, його інтерес до різних жанрів і форм поезії, шукання cвого поетичного світу, свого погляду на речі”.
Надалі Ільницький твердить: „поет у той час лише примірювався до життя, спирався не так на власний досвід, як на враження від прочитаних книжок”. З текстів Ольги Олійник дізнаємося, що Б. І. Антонич вже в 1932 році мав готову збірку "Велика Гармонія" з релігійною тематикою. Антонич веде перемовини щодо видання збірки з журналом "Дзвони", але збірка з деяких причин не була видана.
Потім, вже в 1934 році Антонич публікує нову збірку "Три перстені", за яку дістає нагороду Товариства Письменників і Журналістів. За словами Ольги Олійник, тоді Антонич стає славним як „хлопчина з сонцем на плечах”, але він залишився скромним, тихим, несміливим, працьовитим. Вона свідчить, як він "щоденно сидить до години 2-ої вночі. Робить виписки з творів найкращих письменників, ґрупує синоніми й звертає увагу передусім на наголос, що з ним мав багато клопоту, бо лемківський діялєкт, яким говорив у дитинстві, дуже різниться наголосом від літературної мови".
В 1936 році Антонич закінчує працю над лібертто і одночасно друкує свою третю збірку "Книга Лева". За цю збірку Aнтонич одержує нагороду Українського Католицького Союзу. За словами Ольги Олійник: „На другий рік, себто 1938, хотів видати cвою найбільш улюблену збірку "Зелена Євангелія" присвячену мені, як його дружині.
«Книга Лева» — третя, найбільша, остання з прижиттєвих збірок Антонича. Вона являє собою новий крок у філософському осмисленні буття, у розвитку таланту поета. Головна тема її — зв'язок між людиною і природою, розкриття "таємниці життя" в єдності духовних і матеріальних виявів. У ній Антонич остаточно формує свій пантеїстичний погляд на буття і природу людського пізнання. Книжка поділена на "глави" та "ліричні інтермецо ", які продовжують лінію збірки "Три перстені" з її одухотвореною природою, "глави" започатковують лінію притчево-міфологічного начала. Між "главами" й "інтермецо" існує протистояння, поступово розрив скорочується, й вони вступають у "силове поле" взаємодії. Перехід від "видимого", зовнішнього у сферу духовного здійснюється то на основі біблійної міфології, то за логікою фольклорної символіки, то шляхом одухотворення природи і небесних сфер. Від лемківського язичництва автор просувається далі — у прапервісність природи. Філософський сенс глав "Книги Лева" виявляється в тому, щоб, з одного боку, утвердити єдність усього живого, а з іншого — знайти для втілення "праречі" відповідне "праслово", щоб сутність речей "схопити в клітку слова" ("Шість строф містики").
За «Книгу Лева» Антонич отримав нагороду Українського Католицького Союзу.
У центрі книжки — образ Лемківщини, сповнений ароматами гір і долин казковий світ молодості поета. У збірці наявні два струмені: ліричний та епічний. Епічні твори, які сам поет називає елегіями, являють собою своєрідні розповіді, у яких одночасно постає вибухова за почуттям стихія природи. Разом з ними у збірці чимало коротких ліричних мініатюр, у яких відкривається багатство несподіваних зорових, кольорових, звукових образів. У поезіях збірки, пройнятих впливами Т. Шевченка, В. Вітмена, Р. Тагора і переплетених з фольклорними джерелами, що надихали молодого поета символікою дохристиянських міфологічних уявлень, діє оживлена природа, де людина — невіддільна її частка. "Поганська Лада з прадавніх часів, з кичер і недей варить у глиняному дзбані черлене зілля поезії. У хвалу Ладі підпалюємо ялівець строф. Звеличуємо оленя, гірський потік і вітальний праінстинкт природи", — писав Антонич у часописі "Дажбог". За книгу "Три перстені" поет отримав літературну премію Товариства українських письменників.
Розшифрування назви збірки міститься у тріаді, об'єднаній образом персня: пісня («Елегія про перстень пісні»), молодість («Елегія про перстень молодості») та ніч («Елегія про перстень ночі»). У назві збірки міститься глибокий символічний зміст. Нескінченний і замкнутий у собі перстень — це замкнутий внутрішній світ поета, заземлений у язичницькому макрокосмі; образи, реалії деталі повторюються, але щоразу в новій комбінації, у новому метафоричному поєднанні, створюючи картину поганської повноти світу, буяння живлющих соків землі. Поет уводить свого ліричного героя в кільце безконечних метаморфоз природи, у якому царює сонце, ходячи в крисані, дівчата заплітають у волосся гребінь сонця, сонце запрягають до селянського воза, та й сам поет так зблизився з ним, що ходить «з сонцем на плечах» або «у кишені». Мотив поганства розкривався в Антонича не стільки в плані язичницької тілесності та еротики, як у прагненні віднайти джерела символів, що трансформувалися в народнопісенній образності, і надати цій символіці нового філософського змісту. У "Трьох перстенях" світ поета існує у двох основних вимірах: розмаїтість і краса світу проєктуються на внутрішні істини, що відкрилися духовному зорові, висловлюються мовою природи, що наближає книжку до пантеїзму в сковородинівському розумінні, за яким духовне начало розчинене в природі як джерело її саморуху й саморозвитку.
У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник
У творах Б.-І. Антонича чимало рядків, у яких автор порівнює себе з тваринним і рослинним світом: “Антонич теж звіря сумне і кучеряве...”, “...росте Антонич і росте трава”, “Антонич був хрущем і жив колись на вишнях...”. Така манера висловлювання творить особливий стиль, коли автор, вважаючи себе маленькою часточкою біосу, ототожнюється і з навколишнім світом, і з ліричним героєм. У поезії “Привітання життя” Б.-І. Антонич змінює тип художнього вираження почуттів і поглядів, тут з’являється узагальнююче “ми” як суб’єкт висловлювання.
Це перший ударний акорд вірша. До такого філософського висновку автор приходить тому, що розуміє закони вічного, усталеного колообігу всього живого, за якими “кожна мить знов родить другу мить...”, “час виростає, й меж не має...”. Людина, вважає поет, лише на мить — з погляду вічності — вписується в біг часу, в якому — також із погляду вічності — справді “і день, і вік однаково минають”. Ота мить — спалах між минулим і майбутнім. Для художнього втілення цієї думки Б.-І. Антонич знаходить оригінальний образ-метафору.
“Доля наша”, “ми” — це молодь, це й сам Б.-І. Антонич (пригадайте, що в рік виходу збірки “Привітання життя”, до якої увійшов однойменний вірш, поету виповнилося 22 роки)
Програма на майбутнє розгортається далі, і виражена вона метафорично: у душі молодих “квітка дійсності надією цвіте”, “не кидає ще тіні дерево зневіри”. Ліричний герой переконаний, що не треба боятися “морозів” — життєвих випробувань, вони страшні для світу природи — квітів, дерев, але не для молодих, сповнених віри, енергії, оптимізму, високих поривань, бажання осягнути світ у всьому його огромі. Так народжується другий ударний акорд вірша — його фінал.
Обожнення життя, усіх його найрізноманітніших виявів — основна думка збірки висловлена метафорично, свіжо.
Культового й сьогодні Богдана-Ігоря Антонича, що став частиною легенди Львова часто звуть Поетом Атлантиди, землі, якої немає — Лемківщина зникла з лиця землі після сумнозвісної операції «Вісла» — поділу між Польщею та «покійним» СРСР...У 1989 році в селі відкрито кімнату-музей Богдана Ігоря Антонича у будинку, де колись мешкали Антоничі. Цінним експонатом зараз є Книга відгуків. Першим записом стали слова найближчого приятеля Антонича Святослава Гординського: «Незвичайно радий, що міг відвідати Бортятин, де перебував мій щирий друг і літературний боєць Богдан Ігор Антонич. Тішуся, що зміг повернути творчість Поета Україні!». До сторіччя славетного поета відреставровано плебанію.
Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов’язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках — «Зелена євангелія» та «Ротації» — Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.
Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за принципом «що написав — те й видав». Три останні збірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою. Критики все ще до кінця не визнали важливість Антонича в розвитку української поезії. Вони продовжують вагатися стосовно його точної позиції у спектрі української літератури XX сторіччя. Хоча сам Антонич співвідносив свою поезію з авангардом, він писав її радше у загальному руслі сучасної йому поезії, ніж у якійсь конкретній поетиці. Всупереч окремим школам і літературним рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійним пошуком нових, більш відповідних засобів вираження, постійним творенням, постійним розвитком пізнавальної сили мистецтва.
Був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства прихильників освіти. Після закінчення університету працював як літератор і журналіст; друкував у галицьких газетах і журналах вірші, статті про літературу та мистецтво, 1934 редагував журнал "Дажбог" і разом з В. Гаврилюком журнал "Карби". Став членом Асоціації незалежних україсньких митців (АНУМ). Антонич малював, грав на скрипці і компонував музику. Автор поетичних збірок "Привітання життя" (1931), "Три перстені" (1934), "Книга Лева" (1936). Збірки "Зелена Євангелія" та "Ротації" видано 1938 посмертно. Автор лібрето опери "Довбуш", незакінченого роману "На тому березі".
Б.-І. Антонич збагатив українську літературу монументальними образами космосу, океанічних стихій, картинами, в яких переплітаються фантастичні та реалістичні мотиви, філософською лірикою. Проголосив пріоритет національної традиції у своїй творчості. Створив власну концепцію світу і вплинув на подальший розвиток української поезії, зокрема на творчість представників «київської школи» 60-х років та вісімдесятників. Глибиною думки й аналітичністю відзначаються теоретичні та літературно-критичні статті Антонича "Між змістом і формою" (з приводу книги М. Рудницького "Між ідеєю і формою" ,1932), "Національне мистецтво" (1933), "Поезія по цей бік барикади" (1934), "Становище поета", "Сто червінців божевілля" (1935) та ін., зокрема присвячені проблемам призначення мистецтва та природи художнього таланту. У питанні інтерпретації творів Антонич стояв близько до феноменологічної школи Р. Інґардена. Помер Антонич на двадцять восьмому році життя. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легень – перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало. Після входження Західної України до складу УРСР Антонич був заборонений; інтерес до нього виник лише у 1960-х роках в українській діаспорі, а потім й у СРСР. Твори Антонича перекладено багатьма мовами, вони стали об’єктом досліджень вітчизняних і зарубіжних літературознавців.
У самому осерді естетики Антонича перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» — абсолютну істину.
Проблема істини надихала Антоничевий пошук праслова — «правдивого слова»; він поділяв переконання модерністів, що первісні слова знаходяться біля витоків часу, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов’язували пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом.
Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням. Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.
В його перших віршах надто ще елементарна, і тому художньо цілком нецікава, боротьба з мовою, а також боротьба з силабо-тонічною метричною системою. Помітна формальна невикінченість та тематична невишуканість. Також видно неплідний вплив старших західньоукраїнських поетів, особливо Богдана Лепкого. Але час від часу зустрічаємо в них раптово блискучий образ, що силою та незвичайністю нагадує «пізнішого» Антонича. Бачимо, що Антонич як поет починав з нічого — і тому його пізніший метеоричний зліт у найвищі сфери поетичного мистецтва був справді гідний подиву. Добрий літературний смак і висока поетична культура молодого автора не дозволили йому друкувати ранніх творів: більшість із них залишилися в рукописах.
Поет особливо цікавився так званими дописемними культурами. Писати вірші – це означало для нього займатися міфотворення, порушуючи філософськи, релігійні чи космічні проблеми. В збірці віршів Антонича «Зелена Євангелія» чимало рядків, у яких поет порівнює себе з тваринним і рослинним світом рідного краю: «Антонич теж звіря сумне і кучеряве…», «росте Антонич і росте трава», «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях…». В поезії «До гордої рослини, цебто до самого себе» автор пише: Мов мідь живу, наснажує рослини електрика зеленої землі, але і ти – рослино горда, що співаєш це, не знаючи пощо, колись, мов пень, подолана від тлі, покотилися землі на груди сині. Він переконаний, що людина-плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершеної у своїй мудрості і красі. Природа дає життя і рослинам, і тваринам, і людям, з неї вони виростають і до неї повертаються, завершивши свій зелений шлях. Б.-І.Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності. Його поетична свідомість органічно злилася з природою і це знаходить свій вияв у художньому ладі творів. Автор і в минулому і в сучасному бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, Індійської, грецької) й міфології слов’ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші — це вже означало для нього займатися міфотворенням. Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов’язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею.
Писати вірші Антонич почав рано – у польській гімназії, польською мовою. «Навернення» до української поезії відбулося після вступу у Львівський університет 1928 року.
«Антонич був у гурті цих, які пішли шляхом не Гоголя, а Шевченка... Талановитий молодик під час навчання у гімназії вивчив українську літературну мову настільки добре, що міг нею писати вірші і вже на першому курсі Львівського університету, куди поступив осінню 1928 року, читав їх перед неформальним гуртком україністів, зразу отримуючи позицію найкращого з поетів-початківців, але у розмові тоді ще почувався непевно.
...Правду казавши, у Львові тоді ще мало хто говорив по-українськи, бо мало хто знав добре сучасну літературну мову. Студенти здебільша теж говорили по-галицьки, а то й своїми, принесеними з рідних сторін, говорами. (...) Галицька інтеліґентська верства загальноукраїнської мови не знала та й, треба сказати, не дуже і хотіла знати»
