によって Іра Плоскіна 3年前.
1294
Ліна Костенко
Ліна Костенко народилась 19 березня 1930 року в Ржищеві, невеликому містечку недалеко від Києва. Її дитинство, хоча й тривало лише шість років у цьому місті, залишилося в її пам'яті на все життя.
によって Іра Плоскіна 3年前.
1294
もっと見る
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
Коли буду я навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
я для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
І боліла в мені іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі!
І якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!
Давно,
іще в шістсот якомусь році,
ну, цебто більш як три віки тому,
коли носили шпаги ще при боці
і розважали стратами юрму,
коли відьом палили при народі,
коли наук не знали ще ладом, —
кажу, давно, кажу, у Вишгороді
підсудна Анна стала пред судом.
Було тій Анні, може, десять рочків,
Її привів розлючений сусід.
Багряне листя, кілька тих листочків,
останнє листя із кленових віт
було на стіл покладене, як доказ,
і шаруділо тихо на сукні.
Осіннє сонце, яблуко-недоквас,
стояло в голих кленах у вікні.
І той сусід сказав тоді у тиші:
— Панове судді! Я її привів.
Вона робила... кольорові миші
з оцих ось жовтих і сухих листків.
Ото складе листочок до листочка,
два рази хукне — так і побіжать.
У мене діти, в мене син і дочки,
у них цяцьки так жужмом і лежать.
Вони були нормальні і здорові,
а ця чаклунка збила їх з пуття.
Вночі їм сняться миші кольорові.
Од тих мишей немає нам життя!
Тоді суддя в судейській чорній мантії
сказав:
— Життя — це справа без гарантії.
Чаклунок ми караєм по закону.
Перехрестіться, пане, на ікону.
Скажіть суду: вона із димаря
вночі літала чи згасила зірку?
Чи вам ті миші згризли сухаря,
а чи прогризли у підлозі нірку?
Сусід сказав, що миші ті якраз
такої шкоди не чинили зроду,
що в господарстві наче все гаразд,
а йдеться швидше про моральну шкоду.
Суддя спитав: — Вони на вас гарчать?
— Та, — каже, — ні. Але вони яскраві. —
Два рази хукнув писар на печать.
Сиділа тихо дівчинка на лаві.
Був сірий день. І сірий був сусід.
І сірий стіл. І сірі були двері.
І раптом нявкнув кольоровий кіт.
Залив чорнилом вирок на папері.
Роман написано від імені 35-річного комп'ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу. У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він — заручник світових абсурдів — прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом. За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Це перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси.
987 року Ліна Костенко видала прекрасну (на жаль, єдину) збірку для дітей „Бузиновий цар”. У своїх творах для молодших дітей поетеса змальовує красу рідної природи, допитливу дітвору. Кожне її слово – бадьоре і життєстверджуюче, будить думку, закликає долати труднощі.Вивчення творчості Ліни Костенко в початкових класах вимагає від учителя володіння досконало матеріалом. Знати не тільки твори, які вміщені у підручнику, а й додатково знайомитись з поетичним доробком Ліни Костенко. Особливого підходу вимагає вивчення біографії письменниці, оскільки сааме в ній можна віднайти джерела ідей та мотивів творчості поетеси.Щоправда, не варто занадто прямолінійно пов'язувати кожен мотив і образ з життєвими обставинами поетеси, що призводить до спрощеного, неглибокого аналізу творчості. Рідна природа стає предметом її поетичних розмов з дітьми. У збірку „Бузиновий цар" входить кілька віршів про природу. Різні за своєю тональністю, ритмікою, будовою, пройняті живим відчуттям різнобарвності світу, вони виховують увагу до навколишнього середовища, підтримують жагу пізнання. Її вірші для дітей опоетизовують живу природу, навчають фантазувати, спостерігати й відкривати таємниці прекрасного. І, крім того, – вчать відчувати духмяність рідного слова, багатство мови.
Збірник ніби створений для того, щоб читати і ще більше закохуватись. Я скажу, що він стане одним з найулюбленіших, а після прочитання – обов'язково надихне на створення власногошедевру.
До книги ввійшли найвідоміші вірші поетеси, різних періодів творчості. Тут можна знайти і уривки з романів, уривки з поем. За часів Незалежності, це найповніше вибране поетеси.
“Річка Геракліта” – це міні вибране вже друкованих та нових поезій Ліни Костенко. Цикли природи та людського буття тут зв’язані в єдине ціле, циклічний міфологічний час та лінійний час християнства перетинаються між собою. Вірші-осяяння, вірші-попередження, вірші-реквієми і вірші, де тріумфує неприборкана стихія людських почуттів, створюють цілісну симфонічну “поему” філософського осягнення Часу.
Художній коментар до поезій – оригінальні роботи Сергія Якутовича, який “транслює” таємницю буття через витончені фантазійні “портрети” пір року, які постають у символічних, містичних та неореалістичних жіночих образах.
У післямові літературознавець Дмитро Дроздовський осмислює поетичний світ Ліни Костенко в контексті європейської художньо-філософської традиції.
Утвердження нерозривного зв'язку поколінь, особистої відповідальності кожної людини за майбутнє;
роздуми про сутність поезії, роль Слова в житті народу;
оспівування краси рідної землі;
тема кохання;
проблема деградації, змізернення людської душі.
Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянської академії»
Почесний доктор Львівського національного університету
Почесний доктор Чернівецького національного університету
Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1987, за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»)
Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім.О.Теліги (2000)
Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000)
Відмовилась від звання Героя України, відповівши: «Політичної біжутерії не ношу!»
Відзнака «Золотий письменник України», 2012 (відмовилась).
Перед періодом вимушеного мовчання видала три книжки: "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961).
Із 1961 по 1977 рік твори поетеси не друкували, а підготовлені у видавництві збірки лірики були розсипані.
«Маруся Чурай» Ліни Костенко — це не просто наша обікрадена и поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст.
Це — історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. У Ліни Костенко історія — це жінка, змучена, катована, зневажена, але не розтоптана, бо вона не загубила духу свого, гордість, гідність людську. Історичне полотно твору становить окрему сторінку, через яку ще раз висвітилися долі героїв роману. І життєву лінію головної героїні Марусі Чурай, Ліна Костенко ввела в бурхливі соціально-політичні перипетії суспільного поступу України XVII ст., а ще точніше — періоду визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Представники козацької республіки в романі — Богдан Хмельницький, Лесько Черкас, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Яким Шибилист і ті, хто з небуття повернулися в думі (Яків Остряниця, Гордій Чурай, Павлюк, Наливайко). До цього славного лицарства належить і дід Гамарник, «самітник і химерник», котрий од трьох шабель ще й досі не загоєн.
Грицько Бобренко теж козак, але він з часом засвоїть іншу мораль, далеко не козацьку, неодноразово повторивши Марусі: «Любов любов’ю, а життя життям». В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу «Ой не ходи, Грицю...». Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в україн- ськіи, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього,—Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук... А коли додати, що його певною мірою використала в повісті «В неділю рано зілля копала...» О. Кобилянська, що сама балада перекладена російською, польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, яка наново взялася за настільки, здавалося б, зужитий у літературі матеріал. Про легендарну Марусю Чурай написано немало творів. До осмислення феномену її життя й творчості зверталися Г. Квітка-Основ’яненко, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський та інші. Ім’я Марусі Чурай відобразилося також у безлічі легенд, одна з яких і стала основою твору Ліни Костенко. Український народ вправі пишатися багатством народної творчості. Хтось створює щось, його визнають, й ось уже про нього складають легенди й перекази. Так, за переказами, у 16251650 рр. жила в Полтаві Маруся Гордіївна Чурай — поетеса й співачка, пісні якої були широко відомі в народі. Вона любила Гриця Бобренка. Але їх кохання було нещасливим і закінчилось трагічно. Дівчина померла в молодому віці, навіть точно не відомо як, але її чудові пісні, що їх вона подарувала народові, дали їй вічне життя в пам’яті українського народу. На жаль, не збереглося жодних архівних документів, які б засвідчили існування Марусі Чурай, страшна пожежа 1658 р. знищила всі архіви Полтавського магістрату.
А легенди й перекази розповідають про сильне, але трагічне кохання дівчини- співачки й козака Гриця Бобренка, який помер наглою смертю, мабуть, через отруєння. Ця сюжетна лінія вплітається в історичну фабулу роману — народну війну українців за визволення від поляків, татар. Дія твору розгортається в основному в Полтаві, що на той час була важливим містом, військовим осередком, мала свій козачий полк, який боронив рідну землю. Художній твір вважається історичним передовсім тоді, коли автор правильно и всеохоплююче відображає історичну епоху. Ліна Костенко це зробила неперевершено. Та навіть принцип умовності, за яким на початку роману сама поетеса визнає перевагу художнього домислу над фактами («А що, якби знайшлася хоч одна...»), не тільки не знижує читацьку цікавість, а ще більше її посилює, змушуючи читати художній текст прискіпливіше. Та як не читай, але не знайдеш бодай огріха, а не те що грубої помилки в зображенні історичного тла.
Багато творів Ліни Костенко поставлено на сцені. Та найбільше постановок має легендарний роман у віршах "Маруся Чурай"
Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930 року у містечку Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Всього шість років прожила в ньому майбутня поетеса, та воно назавжди залишилося у її пам’яті. «Всі ми родом з дитинства» – ці відомі слова Антуана де Сент-Екзюпері приходять на думку, коли читаєш розповіді Ліни Василівни про своє дитинство, проведене у цьому гарному старовинному містечку, що розмістився в улоговині над Дніпром. Та й сама вона писала про ці роки з притаманним їй афористичним стилем: «Душа летить в дитинство як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там» («Маруся Чурай»). Саме тому в уже згаданому інтерв’ю чи не найбільше місце займають образно деталізовані спогади про дитинство. Читаючи їх, постійно ловиш себе на думці, що багато зі згаданих нею фактів так чи інакше відображені у її творчості. «Мати проживала в Києві, – згадує поетеса, – часи були важкі, природно, що вона поїхала народжувати до своєї матері. Потім батьки мене забрали, але часи настали ще важчі і я знову опинилася у бабусі. І от це вже була казка. І та «І та хатка, як біла мушля, / на самому дні ночей», і гарбуз, що ходив по городу і питався свого роду. Повені теж були, але це вже й садів квітучі повені». У бабусі був сад, невеликий, але для мене, малої, він був дуже великий. Мандрівки в сад – ціла пригода. То була окрема загадкова країна. Одна яблуня називалася «заячі мордочки», інша – «антонівка», ще інша «ранет-шатане» або просто «шетина». Заячі мордочки виглядали з листя, надували щоки, я боялася надкусити яблучко: ще запищить! Сусідський сад був іще більший, такий старий, аж сутеніло вдень. Дітям не дозволялося туди ходити, там була криниця, де «йшла киця по водицю, та й упала у криницю». Ми, ясно, прокрадалися, заглядали через цемрину, хотіли врятувати кицю. Усе жило, шелестіло, шаруділо, тьохкало. Їжаки ходили у дикій моркві. Лелека, який мене приніс, стояв високо на одній нозі. Я вміла імітувати його голос. Він мені відповідав»
Єжи-Ян Пахльовський, польський письменник, однокурсник Л.Костенко під час навчання у Московському літера-турному інституті імені О. М. Горького.
Цвіркунов Василь Васильович, керівник Київської кіностудії імені Довженка у 1960-х рр.
У 1936 році родина переїхала до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу.
Після закінчення середньої школи Ліна Костенко навчається в Київському педагогічному інституті.
Потім - у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила 1956 року.
Від матері отримала розвинутість «правопівкульної» сфери. «Моя мати була зіткана з поезії, з музики, – пригадує Ліна Василівна. – Сумна річ, не хочеться про це говорити. Мама за природою була гуманітарієм, любила літературу, мистецтво. Дівчиною грала в аматорському театрі. Хотіла вступати на філологічний. Але батько їй не порадив, сказав, щоб вибрала фах далекий від ідеології, бо його рано чи пізно посадять, а в неї дитина – то щоб могла вижити. Так і вийшло. То мама пішла на хімію, бо там уже вчився її брат, згодом доктор хімічних наук, до війни жив і працював у Харкові. Надсилав мамі свої наукові праці, вона їх читала, вона добре знала хімію. Але любила літературу».
Василь Костенко, батько поетеси, був неординарною особистістю, наділеною багатьма талантами. Самотужки вивчив кілька мов. Був чудовим шахматистом, що само по собі – будьмо уважні! – говорить про логічно-поняттєвий характер його мислення. Глибина і, сказати б, системність такого мислення визначається здатністю проникати в суть речей і явищ. У розповідях Ліни Василівни про свого батька є багато моментів, котрі засвідчують, що він органічно не сприймав більшовицьку владу. І чинники цього несприймання полягали не в тому, що він був «класовим» ворогом, як це зазвичай трактувалося тогочасною більшовицькою ідеологією, зовсім ні – вони визначалися перш за все його етичною позицією, яка в свою чергу сформувалася завдяки інтелектуальному відчуттю антилюдської суті більшовизму. Спогади Ліни Василівни: «Батько добре грав у шахи. Він був дуже начитаний, цікавий в розмові, гострий на слово.
