によって Дарья Слонь 2年前.
146
もっと見る
У романі наявний оповідач, всезнаючий автор: як голос з-за кадру, він демонструє читату події очима Гренуя, наближаючи до героя.
Роман Зюскінда насичений сюжетами та мотивами, вже добре відомими у світі. Потворність Гренуя асоціюється з Малюком Цахесом з однойменної повісті Т. Гофмана. Герой роману від самого народження нагадував «маленького і потворного кліща», «витривалу бактерію», ці порівняння викликають асоціативний зв'язок із твором А. Камю «Чума», де бактерія чуми уособлює всесвітнє зло, знищити яке неможливо, але з яким треба постійно боротися. У казці "Про жабу і троянду» російського письменника В. Гаршина жаба не могла відвести своїх зелених очей від прекрасної троянди, яка повинна була ось-ось розквітнути. Щоб краще виразити своє захоплення квіткою, жаба сказала: «Я тебе зжеру». Гренуй, чиє прізвище у французькій мові співзвучна зі словами жаба і - блоха полює на прекрасних дівчат, немов гаршінова жаба на троянду.
Іронія і серйозність з самого початку утворюють у романі певний сплав властивий постмодернізму. Адже Гренуй видається і справжнім митцем, носієм певної істини творчості, що рельєфно підкреслюється неістинністю, псевдо творчим характером спрямувань його антиподів - Балдіні, Тайяд - Еспінасса, Дрюю, і водночас є пародією на митця, адже об’єктом його творчості є сфера вельми прозаїчна - парфуми. А парфумне мистецтво тут водночас і символ мистецтва взагалі, і галузь, навряд чи співвідносна з традиційними «високими» мистецтвами. Оповідач одночасно і репрезентує гуманістичну ціннісну ієрархію, з позицій якої він засуджує антигуманізм Гренуя, і профанує гуманізм, стаючи на позиції войовничого заперечення творчості та беззастережного засудження її носія - Жана-Батіста Гренуя.
Романна ситуація примушує замислитись: а чи не є цей роман іронічною оповіддю про шлях митця, з його початковою «порожнечею» і не закріпленістю в людському світі, з його феноменальністю, що дозволяє «відчувати» суть явищ, з його нерозв'язними внутрішніми конфліктами, з перенесенням центру ваги із загадки «Я» на зовнішній світ, який одночасно уявляється як об'єкт підкорення і поле матеріалізації творчих фантазій митця?
У суспільстві панує сморід, як зовнішній так і внутрішній. Сам Гренуй не розуміє причини появи цього смороду. У загальній атмосфері роману «внутрішній сморід» Гренуя сприймається в дусі загального, недиференційованого негативізму: не тільки світ гидко смердить, а й у душі митця раптом підіймаються смердючі тумани, здатні цей внутрішній світ отруїти.
Смороду - символу недосконалості і світу, і митця - немає альтернативи в романному просторі. Крах модерністських підходів Жана-Батіста Гренуя (тобто його установок на можливість досягти абсолютної досконалості і змінити світ) є водночас і крахом модерністської за своїм походженням ідеї маргінальності. «Особливе» становище, особливі права, аутсайдерство є формами свободи тоді, коли особистості художника протистоїть агресивний соціум, але на глибшому рівні маргінальність виявляється так само безперспективно, як і традиційні форми світосприйняття. Маргінала Гренуя по суті чекає та сама загибель і той самий крах життєорганізуючої ідеї, як і мадам Гайяр, парфумера Балдіні, маркіза де Тайяд - Еспінасса, метра Дрюю.
Серед великої кількості „гіпотекстів”, пародійно осмислених Зюскіндом, зовсім не випадково переважають твори європейського романтизму, символізму і „високого модернізму”, тобто тих епох в історії культури, коли мистецтво досягало рангу сакрального, а його суб‟єкт, художник-митець, славився як медіум, який поєднує в єдине ціле світ уявлень і світ сутностей, або ж як конгеніальний конкурент Творця світу.
"Учителі" Гренуя не виховують в ньому будь-яких почуттів. Навчання головного героя грунтується виключно на розпізнанні та запам'ятовуванні запахів. Любовні, дружні, сімейні віжносини як фактори формування особистості, без яких неможливо уявити роман виховання, узагалі відсутні:
"З назвами предметів, що не мали запаху, тобто з абстрактними поняттями, насамперед етичного та морального характеру, у нього було найбільше прикрощів. Він ніяк не міг їх запам'ятати, плутав і, вже навіть коли виріс, вживав неохоче й часто неправильно: право, совість, Бог, радість, відповідальність, покірність, вдячність і таке інше. Що це все означало, для нього завжди залишалося туманним".
Єдине почуття, що мав Гренуй, - це відраза до людей (яскраво представлено вкінці твору - невдала страта вбивці):
"Гренуй стояв і посміхався. Більше того — людям, які його бачили, здавалося, ніби він посміхається найневиннішою, найлюб'язнішою, найчарівнішою й водночас — найспокусливішою посмішкою світу. Але насправді це була не посмішка, а бридкий, цинічний оскал, що скривив його вид, віддзеркалюючи ввесь тріумф і всю зневагу. Він, Жан-Батіст Гренуй, народжений без запаху у найсмердючішому місці світу, вийшовши із покидьків, калу та гнилі, вирісши без любові, живучи без людського тепла, тільки завдяки впертості та непереборному почуттю огиди, малий, горбатий, кульгавий, бридкий, відсторонений, страховисько, як всередині, так і зверху, — він спромігся зробити себе улюбленцем світу".
Сюжет нагадує легенду або виписки з історичної хроніки. Завдяки щасливому випадку головний герой Батіст Гренуй не був убитий матір'ю-старчихою при народженні. Він виріс без любові й дбання в годувальниці, з дитинства працював як віл і довгий час його єдиним прагненням було вижити на біологічному рівні.
«Гренуй» у перекладі з французької означає «жаба» Герой і схожий на відразливу істоту в людській подобі - жорстокий, спритний, він володіє неймовірним для людини нюхом. Як жаба, він — «холоднокровний», але відчуває тепло живої плоті. Як тварина, він вбиває не з ненависті чи заздрощів, а для того, щоб вижити.
Герой роману Жан-Батіст Гренуй - людина, яку автор порівнює з кліщем: «...він був такий живучий, як витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку здобув кілька років тому». І справді, він не тільки не мав особливого таланту, але, що значно гірше, не мав моральних засад, не мав совісті, не шкодував нікого й не цінував чужого життя. Звичайно, від такої людини усі намагаються триматися якнайдалі. Але що, як він їм стає потрібним? Гренуй, не маючи власного запаху, тонко розпізнавав чужі і навіть умів їх компонувати, створюючи чудові парфуми без усяких рецептів. Це було справжнє мистецтво, яким він оволодів. Здавалося б, це прекрасно, бо людина, яка володіє мистецтвом, заслуговує на визнання. Проте не Гренуй. Ним керувала зовсім не любов до мистецтва і не любов до людей. Він ненавидів усіх і того ж часу жадав їхнього визнання. Створивши особливі парфуми, здатні викликати любов до нього, він насолоджувався запахом, якого насправді не мав. Але натовпу було все одно. Перед ними стояв чоловік, засуджений за численні вбивства молоденьких дівчат, запахи яких він вкрав. Він був справжнім монстром, уособленням зла, але вони шаленіли через любов до нього, не розрізняючи митця-злочинця і мистецтва, яке він уособлював.
Народження майбутнього генія в царині нюху відбувається в смороді й нечистоті, ремеслом свого життя ЖанБатіст обере протилежне, а саме аромат, створення пахощів, тобто поетичне зображення огидного й бридкого протиставляється витонченим парфумам:
"У найсмердючішому місці всього королівства, 17 липня 1738 року народився Жан-Батіст Гренуй. То був один із найспекотніших днів року. Спека, мов олово, висіла над цвинтарем, вичавлюючи в сусідні провулки тлінний чад, що віддавав гнилими кавунами та обвугленими ратицями. Коли почалися перейми, Гренуєва мати саме стояла біля рибної ятки на вулиці о'Фер і чистила рибу, яку нібито вранці виловили в Сені, але вона смерділа так, що її запах перевершував трупний. Проте Гренуєва мати не звертала жодної уваги ні на рибний, ні на трупний дух, бо її ніс геть отупів до запахів, а крім того, в неї боліло все тіло, і біль заглушав будь-яку чутливість до зовнішніх подразників. Їй хотілось одного: щоб ущух біль, – і вона намагалася якнайшвидше здихатися огидних пологів. Це були в неї вже п‟яті. І всі попередні завершалися тут, біля рибної ятки, і всі діти народжувалися мертві, а може, напівмертві, бо криваве м‟ясо, яке з‟являлося на світ, мало відрізнялося від рибних тельбухів, що вже лежали тут, та й жило не набагато довше, бо ввечері все разом скидали на хуру й вивозили на цвинтар або вниз до річки. Так мало статися й цього разу. Але не сталося".
Гренуя - митецьпотвора, якого створило таким суспільство. Неприйняття його з самого дитинства товариством собі подібних призвело до того, що герой навчився жити й виживати абсолютно наодинці. Люди йому стали непотрібними саме тоді, коли він усвідомив свою геніальність. Вони стали для нього лише засобом для досягнення власного егоцентричного задуму – створення ідеальної парфумної композиції, яка дасть йому можливість управляти натовпом. Методично, крок за кроком, Гренуй досягає поставленої мети й за допомогою дівочих тіл, які перед тим умертвляє, таки створює бажаний аромат. Звісно, що за скоєні вбивства він повинен понести покарання, а саме смерть привселюдно на площі. Однак до смерті не дійде, оскільки створені парфуми нададуть йому права недоторканності, юрба вже не вбачатиме в ньому злочинця, а лише генія.
Він, споглядаючи розхвильовану й сп‟янілу юрбу, масовий екстаз зачарованого ним натовпу, констатує сам перед собою – він Геній. "Він, Жан-Батіст Гренуй, народжений без запаху у найсмердючішому місці світу, вийшовши із покидьків, калу та гнилі, вирісши без любові, живучи без людського тепла, тільки завдяки впертості та непереборному почуттю огиди, малий, горбатий, кульгавий, бридкий, відсторонений, страховисько, як всередині, так і зверху, – він спромігся зробити себе улюбленцем світу. Та що там улюбленцем! Коханим! Шанованим! Обожненим! Він звершив подвиг Прометея. Божу іскру, Яка ні за що ні про що дарується кожному від народження, якої його одного було позбавлено, він, завдяки власній безмежній хитрості, здобув собі сам. Більше того! Він навіть сам у собі її викресав. Він перевершив Прометея. Він створив собі ауру, божественнішої за яку не мав ніхто. І він був нікому не зобов‟язаний – ні батькові, ні матері, а найменше – милостивому Богові, тільки собі самому. Він насправді був сам собі Богом, і Богом кращим за того, що смердить ладаном і мешкає в церквах".
Гренуй створює свої шедеври як істинний постмодерніст: не створює своє, а змішує вкрадене у природи, у живих істот (тварин, людей), але отримує дещо оригінальне, а саме - те, що має великий вплив на глядача / читача. Постмодерність Гренуя і в тому, що він поєднує у собі всі історичні фази культу генія з розчаруванням у ньому, розумінням його несамостійності.
Генуй був народжений, аби здійснити революцію у світі запахів. Після першого вбивства йому відкрилось його призначення: "Він має стати творцем запахів... найвеличнішим парфумером усіх часів". Коли Гренуй створює свій перший шедевр - людський запах, він уподібнюється до Бога та розуміє, що має створити надлюдський аромат, аби змусити людей закохатися в нього. У суперництві Бога та Гренуя помітний натяк на міф про Прометея. Гренуй цупить у природи, у Бога секрет душі-аромату, він використовує цей секрет проти людей, краде їх душі.
Самотність необхідна генію для самовдосконалення, чого й прагнув Гренуй, проживши сім років наодинці:
"Бувають люди, які шукають самотності: розкаяні грішники, невдахи, святі чи пророки. Вони усамітнюються здебільшого в пустелях, де живляться акридами та диким медом. Дехто навіть живе у печерах та ущелинах на безлюдних островах, або сидять — трохи граючи на публіку — у клітках, підвішених до гілок, прилаштованих до стовпів. Вони роблять це заради того, щоб наблизитися до Бога. Самотність необхідна їм для убивання плоті і каяття. Вони переконані, що тим догоджають Богові. Або ж місяцями, роками чекають вони на те, що у самотині їм буде дароване Боже одкровення, яке вони понесуть у люди".
У Гренуя є унікальний дар - його нюх, але лише до чотирьох років він навчився говорити, але з абстрактними, етичними та моральними поняттями мав проблеми, тому що вони - без запаху.
Гренуя залишається дитиною (підсвідомо): його виховує природа, він йде шляхом власних внутрішніх законів (він народився, жив та помер усупереч будь-яким законам і долі, за власним бажанням).
Гренуй, володіючи надзвичайним чуттям нюху, не має власного запаху. Це призводить до відторгнення й усамітнення, оточуючі не просто не розуміють, а бояться його, вважаючи, що він патронований дияволом.
Гренуй закривається у власному просторі, перебуває у певній гармонії у своєму герметичному світі. Юрба його цікавить лише з позиції влади, тобто до Гренуа приходить усвідомлення того, що завдяки своєму надталанту він може керувати натовпом.
Зважаючи на те, що герой Зюскінда має виділятися з натовпу, він має мати певні фізичні вади. Хвора його мати, значить і спадковість він отримав погану. У Гренуя горб, вади з ногою (він шкутильгає), смертельні хвороби, які він долає, роблять потворним його обличчя та тіло,
Опис виховання та навчання головного героя:
"Гренуй сидів на штабелі, випроставши ноги, спершись спиною на повітку й заплющивши очі. Він нічого не бачив, не чув і не відчував. Він тільки вдихав запах дерева, що підіймався довкола й зависав під дахом, як під ковпаком.... Гренуй випростався, зіскочив зі штабеля й почвалав, неначе на дерев'яних ногах, геть. Ще кілька днів він ходив у полоні цього міцного запаху. І, коли він нагадував про себе надто настирливо, хлопець бурмотів собі під ніс, немовби заклинання: "Дерево, дерево, дерево". Так він навчався розмовляти. У шість років він досконало вивчив нюхом своє оточення... Він умів комбінувати їх у своїй уяві і в такий спосіб створювати запахи, яких насправді зовсім не існувало. Це було так, наче він мав величезний словник запахів власного винаходу... Його хист можна було б порівняти хіба що із хистом музиканта-вундеркінда, який, виокремивши з мелодій та гармоній абетку звуків, компонує власні, цілком нові мелодії та гармонії... Любив блукати в самоті Сент-Антуаном, а також у садах, виноградниках, на луках. Часом навіть не повертався ввечері додому, зникаючи на кілька днів. Заслужене покарання палицею переносив без будь-яких виявів болю. Домашній арешт, голод, штрафні роботи не могли змінити його поведінки. Півторарічне нерегулярне відвідання парафіяльної школи Нотр-Дам де Бон Секур не дало помітних наслідків. Він трохи вивчив літери, навчився писати своє прізвище, більше нічого. Вчитель ставився до нього, як до недоумкуватого. Однак мадам Гайяр помітила, що він мав певні здібності й особливі риси, що були дуже незвичайні, щоб не сказати надприродні".
На початку роману вказано точний час дії, описано життя Парижу XVIII століття, що характерно для історичного роману:
"У вісімнадцятому столітті жив у Франції чоловік, який належав до найгеніальніших і найогидніших постатей цієї не бідної на геніальні й огидні постаті епохи. Саме його історію ми тут і розповімо. Звали того чоловіка Жан-Батіст Гренуй... На той час, про який ми оце говоримо, у містах панував такий сморід, що його нам, сучасним людям, навряд чи й можна уявити... І, звичайно, в Парижі сморід стояв найбільший, бо Париж був найбільшим містом у Франції. А в самому Парижі, знову ж таки, було місце, в якому сморід панував аж надто нестерпний. Це місце між вулицями о'Фер та де ля Феронері, а саме на Кладовищі невинних...".
