によって Діана Волошенко 2年前.
179
もっと見る
Висловлювання відомих людей про творчість Василя Стефаника
«Між слова Ваші там… тиснулись великі сльози, мов перли. Страшно сильно пишете Ви… Гірка, пориваюча, закривавлена поезія Ваша…, котру не можна забути… Плакала-м, тай вже» (О. Кобилянська).
«Як коротко, сильно і страшно пише ця людина» (Максим Горький).
«Камінний хрест» — єдиний відгук Стефаникового серця на трагічні для українського народу події… Але який?..» (Н. Горик).
«…Він уміє найпростішими засобами справити якнайбільше враження» (Леся Українка).
“Івана Дідуха запам’ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну…”
“як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату [шматок] горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти”.
“Але хоч той горб його переломив, то політки [врожаї] давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки [грудки землі, брила, вивернуті плугом] трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі
“- …де мені, переломаному, до ходів? Я зробок – ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш!”
«Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг».
«Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою»
«Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюся до бога: господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком (шматком) хліба, а я буду все працювати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути…».
Автор – Василь Стефаник
Рік написання – 1899
Літературний рід: епос.
Головні герої твору:
Іван Дідух. Переїжджає до Канади у пошуках кращого життя, на прохання жінки та дітей. Праця зігнула героя в дугу, тому в селі його називали “Переломаний”. Образ Івана Дідуха нагадує міфічного Сізіфа
Катерина – дружина Івана,
діти Катерини та Івана,
кум Михайло,
селяни.
Напрям, стиль. Модернізм, експресіонізм.
Головна ідея “Камінний хрест”: єдність селянина з рідною землею.
Тема “Камінний хрест”: еміграція за океан галицького селянства на межі XIX й XX ст. (прощання хлібороба Івана Дідуха із сусідами у зв’язку з виїздом до Канади).
Жанр твору “Камінний хрест”: психологічна новела (студія, тобто художнє дослідження душі головного героя).
Народився 14 травня 1871 року в селі Русів Івано-Франківської області в сім’ї заможного селянина. У 1880 р. батько віддав до другого класу початкової школи в Снятині. Навчався у Снятинській міській школі, потім у польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у «Покутській трійці». По закінченні Дрогобицької гімназії вступив до медичного факультету Краківського Університету. Поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою у 1900 покинув університет. У 1904 р. одружився на дочці священика Ользі Гаморак мав трьох синів. У 1910 р. перейшов батьківський спадок у рідному селі, куди він переїхав і де прожив до кінця життя. Перші літературні спроби припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села. Засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908–1918 працює послом австрійського парламенту. 1916 Стефаник повертається до літературної творчості, яка триває до 1933. Радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 персональну пенсію, від якої, Стефаник у 1933 відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Внаслідок чого його в УРСР аж до 1939 перестали згадувати. Відтоді його видають сфальшовано, представляючи як прихильника радянського ладу. Помер 7 грудня 1936 року.
Камінний хрест. Образ хреста є символом страдницької хліборобської праці. (Це пам’ятник родині Дідуха, усім емігрантам; символ терпіння й титанічної марної праці; символ могили для людини, заживо похованої тяжким життям;символ страдницької долі народу-трудівника);
Горб (символ виснажливої селянської праці; тяжкої долі селянина; безталанності на батьківщині);
Прізвище Дідух. Прізвище головного героя новели «Камінний хрест» вказує на споконвічне хліборобське коріння.
П’яний танець Івана й Катерини (символ смерті, прощання-смерті з рідною землею);
Тужлива пісня про осіннє листя (символ туги, жалю, нещасливої долі);
Кінь (Муки, терпіння, безмежна працездатність, самовіддана любов до землі).
Хата (знак душевного стану родини)
Камінь (омертвіння душі, втрата духовного життя, сльоза, «як перла по скалі», розрив зв’язку з рідною землею)
Поріг (почуття героїв у крайньому, майже неможливому прояві)
Новела складається з семи розділів.
Перший розділ виконує функцію експозиції, у якій розкривається передісторія героя. Колишній наймит, відслуживши 10 років у цісарському війську, застав удома лише розвалену хату та найгірший шмат поля на неродючому піщаному горбі, залишеному в спадщину від померлих батьків. І хоча Іван привіз із війська гроші, на які купив хорошої землі й став ґаздою (господарем), усе ж таки взявся обробляти й горба, поставивши перед собою амбітну мету: змусити цей горб родити хліб. На досягнення цієї мети поклав усе своє життя. Щороку впрягався поряд з конем і вивозив туди гній, обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали ґрунт, обробляв поле. Втратив на горбі сили, така праця зігнула його в дугу, й стали прозивати в селі Івана Переламаним. Відмовляв собі у найнеобхіднішому, до церкви навіть ходив лише на Великдень, обідав нашвидку, навіть за стіл не сідаючи; вимуштрував курей, які не сміли розгрібати гній, бо кожна дрібка призначалася для горба, кожна хвилина часу віддавалася роботі. Прикметно, що Іван працює на горбі сам, а домашні його обробляють інші ниви, бо це рідна земля, батьків спадок, це справа його життя . Важку працю Івана письменник передає з особливою емоційністю та експресією, надаючи особливої символічності окремим деталям. Виснажлива праця на неродючому горбі і велике бажання його освоїти постають як поєдинок із могутнім суперником, як двобій двох велетнів: з одного боку, — це горб, «страшний велетень», що «зівав ярами та печерами під небеса», з іншого — це виснажений трудівник, маленька людина, чия творча праця перетворює неродючий горб на квітуче поле, і зовсім не випадково тінь Івана на горбі у променях призахідного сонця виглядає як тінь велетня. Слова Івана: «Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!» з великою силою передають торжество селянина-трударя, який перетворює свою мету на дійсність, адже горб «політки давав добрі», тобто хороші врожаї. Захоплено звучать прикінцеві слова автора: «Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою».
У другому розділі, який є зав’язкою, читач дізнається про рішення Івана, який врешті-решт піддався на умовляння синів, емігрувати до Канади. Перед читачем постають картини прощання Івана з односельцями, яких усіх запросив до своєї господи перед від’їздом до Канади. Дякував людям, що прийшли попрощатися, пригощав горілкою, озивався до них добрим словом. Звернувся до кума Михайла, до куми Тимофіхи, прикрикнув на жінку, щоб поменше плакала, а більше пильнувала за гостями. Письменник уникає зайвих описів, змушуючи головного героя саморозкриватися, максимально використовує діалоги й монологи. Цим самим зосереджує увагу на описуванні душевної драми героя, якого порівнює з каменем, що його викинули хай і з важкого, проте рідного місця. Скупими штрихами автор передає всю безодню туги, яка роздирає душу героя: «Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею і бився в груди».
Події розгортаються в наступному, третьому розділі, в якому Іван пояснює людям причини свого рішення виїхати, про те, як непросто воно йому далося, адже важка праця повністю виснажила його, й немає в нього сили починати нове життя за океаном. Змушений був погодитися через майбутнє синів, для яких у рідному краї не було ніякої перспективи. Сусіди втішають Івана, наголошуючи на повній безвиході селян: «Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна…», на тому, що невдовзі й самим доведеться виїхати. Іван дякує за підтримку, але не може спокійно сприйняти таке становище, коли доводиться на старість іти світами з рідного місця, його лякає невідоме життя, яке для нього все одно, що загибель. Вражає епізод, коли він привселюдно просить у своєї жінки Катерини пробачення за ті кривди, що їй завдав за час подружнього життя, як перед смертю, бо не знає, чи переживуть вони переїзд через океан, чи помруть у дорозі.
У четвертому розділі Іван звертається до односельців з проханням, щоб як надійде звістка про смерть його з дружиною, то щоб відслужили панахиду за упокій їхніх душ, на це й гроші залишає порядному Якову. Люди обіцяють виконати прохання. Однак ще якась думка непокоїть Івана, і хоч йому трохи соромно, він зважується сповідатись перед людьми про гріх, який ледь не вчинив напередодні. Він знову згадує горб, на якому з великими труднощами встановив кам’яного хреста як пам’ять про нього з дружиною на цій землі. Іван признається, що найбільше тужить саме за цим горбом, у який стільки зусиль уклав: «Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав та й взєв з собов у світ». Іван зізнається, що у хвилину розпачу й неможливістю примиритися з новими випробуваннями долі, він ледь не наклав на себе руки, збираючись повіситись на груші, але згадав горб, побіг до свого хреста, довгенько посидів під ним, та й «легше стало». Усі думки Івана коло горба: він прохає сусідів, щоб на Великдень не минали його, послали когось із молодих покропити свяченою водою хрест. Утішаючи кума, Михайло говорить, що люди завжди пам’ятатимуть його, бо «були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте нахрапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали».
У п’ятому розділі зображується, як уже добре підпилий Іван припрошував людей до танців, до гульні й випивки, а потім у шум бесіди, у гамір музики й танців увірвалась пісня, яку співали Іван і Михайло. «Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз на раз зупиняється на кожнім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю». Прощальна пісня нагадує своєрідний похорон.
Шостий розділ новели є кульмінаційним. Син нагадує батькові, що вже час виходити до залізничної колії, але побачивши батьків погляд, подається назад. Іван з жінкою перевдягаються у «панський» одяг, раптова зміна звичної зовнішності персонажів, які скинувши селянський одяг, ніби відходять за межі світу, викликає моторошну реакцію людей: «…ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач». Іван у раптовому пориві починає танцювати з жінкою останнього танця, від якого «люди задеревіли», у якому вилив назовні весь розпач прощання навіки. Сини силоміць виносять батьків з хати, але Іван і надворі продовжує за інерцією танцювати, а Іваниха усе хапалася руками порога й розказувала, «як глибоко вона той поріг виходила».
Заключний сьомий розділ є розв’язкою. Все село проводжає Івана на поїзд, аж огорожі при дорозі тріщали й падали. Іван, згорбившись, усе витанцьовував у нестямі, аж поки не порівнялися з горбом. Побачивши свій кам’яний хрест, Іван зупинився й сказав жінці: «Видиш, стара, наш хрестик? Там є вибито і твоє наймено. Не бійси, є і моє, і твоє».