によって Катерина Ковальчук 1年前.
271
もっと見る
У назві роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» використано алегорію.
Автор – Панас Мирний та Іван Білик
Рік написання – 1875
Рік видання – 1880, Женева.
Літературний рід: епос
Жанр “Хіба ревуть воли”: соціально-психологічний роман
Літературний напрям – реалізм
Тема “Хіба ревуть воли”: зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва, напередодні і під час реформи 1861 року; зображення життя і еволюції Чіпки Варениченка.
Ідея “Хіба ревуть воли”: соціальні умови вмотивовують вчинки героїв роману, штовхають їх на слизьку дорогу.
Літературний напрям – реалізм.
Характерні ознаки реалізму як літературного напряму (зв'язок із дійсністю , аналітизм, типовість образів і ситуацій, розкриття впливу соціального середовища на людину, критичний пафос, дослідження життя суспільства, психологізм та ін.).
Ідея “Хіба ревуть воли”: соціальні умови вмотивовують вчинки героїв роману, штовхають їх на слизьку дорогу.
Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли – символічний образ уярмленого селянства — не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори намагалися показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, спричинило трагедію.
Тема “Хіба ревуть воли”: зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва, напередодні і під час реформи 1861 року; зображення життя і еволюції Чіпки Варениченка.
Головні герої “Хіба ревуть воли”: Чіпка, його мати Мотря («найбільш трагічний жіночий образ української літератури»); батько – Іван Варениченко (Хрущ, Хрущов, Притика); Оришка – бабуся Чіпки; Максим Ґудзь, Матня, Лушня, Пацюк – «Пропаща сила»; Явдоха (Явдошка) – дружина Максима; пани Польські; чиновництво – Порох, Чижик; Галя («польова царівна») – дружина Чіпки, Грицько – друг дитинства Чіпки; Христя – дружина Грицька.
Грицько Чупруненко – товариш Чіпки з дитячих літ. За походженням він, як і Чіпка, – селянин, бідняк, теж зазнав злиднів. Грицько — найближчий приятель дитячих літ Чіпки — обирає інший життєвий шлях. Він, такий самий сирота й бідняк, як Чіпка, зумів заробити грошей, купити землю й чесно господарювати на ній. Життєвим ідеалом Грицька стає «хата тепла, жінка-любка та мала дитина».
Невдачі, бідування, злидні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість: «Купивши грунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс… Грицько тепер зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда».
Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорадство щодо Чіпки, зневага до свого товариша — такі риси Грицька.
Галя Ґудзь – кохана й дружина Чіпки, дочка Максима. Описуючи її першу зустріч з Чіпкою, автор не шкодує яскравих і приємних фарб для змалювання цієї доброї, вродливої дівчини:
«Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою. Парубок сперше… чи й не прийняв її за ту польову царівну…»
«Розбишацька дочка», Галя, ставши дружиною Чіпки, теж зробила вибір між добром і злом. Єдина дитина колишнього москаля Максима, вона від самого народження зростала в достатку. Але невідомо де почерпнуте благородство змусило її соромитися цього достатку й ненавидіти багатство, надбане грабунком. Вона засуджувала батьків, не могла носити краденого одягу, жити в награбованому добрі.
Силою своєї любові вона намагалась вирвати чоловіка з розбійницького кола, але виявилася надто слабкою проти сил зла. У цьому образі втілено народне прагнення до чесного трудового життя, до краси і сердечності, ніжності та вірності.
Панас Мирний симпатизує Галі, підкреслюючи як її зовнішню красу («…біле, рум’яне личко, очі оксамитові, чорні»), так і красу внутрішню, що гармонує з мовою героїні, яка «щебече, як ластівочка».
Видовище страшної розправи, яку влаштував Чіпка над безневинними людьми, мотивуючи це боротьбою за «людську рівність», остаточно зламало молоду жінку. Побачивши маленьку Хоменкову дочку в закривавленій сорочечці, Галя не змогла пережити таке болісне прозріння і повісилась. Самогубство стало їй порятунком від неслави і водночас протестом проти страшного злочину, який вчинили Чіпка та його
товариші.
З Чіпкою читач знайомиться вже на перших сторінках твору. Це широкоплечий двадцятирічний парубок, з гострими карими очима, довгообразим лицем, одягнений у білу вишивану сорочку та просту свиту, накинуту наопашки. На голові в нього висока шапка.
Та зображення не обмежується зовнішніми ознаками: автори підкреслюють також риси, що розкривають соціальний стан персонажа і якості характеру:
«Не багатого роду! — казала проста свита».
«Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…»
Син зневаженої селянки-біднячки, Чіпка зростав у злиднях, в атмосфері недоброзичливості й ворожості. Він гостро переживав соціальну несправедливість. У житті йому зустрічалося небагато хороших людей: баба Оришка, дід Улас, Галя.
Найчастіше малого Чіпку ображали: батько покинув, мати лаяла й била, зриваючи злість за своє невдале заміжжя, тяжку працю та злидні. Доля не зглянулась і в подальші роки: землю відібрали, вигнали з земства. Прагнення помсти з’явилось у Чіпки ще в дитинстві. Проте особливо дошкульно вразило Чіпку те, що за право працювати на своїй землі чиновник з цинічною відвертістю вимагає у селянина хабара.
Саме в цю мить Чіпка втратив не лише ниву, а й віру в справедливість. У його серці знову закипіла ненависть, але, на жаль, не тільки до гнобителів та їх прислужників, а й до всіх людей. Це той психологічний момент, який проливає світло на його подальшу долю, пробуджує сліпе бунтарство зневаженої, обікраденої людини.
Своє горе, чорну безнадію Чіпка починає топити в чарці. Та й компанія для цього швидко знайшлась: Лушня, Пацюк, Матня. А від пиятики вже прямий крок до грабунку.
В романі глибоко вмотивовуються злочинні дії парубка. Болі змученої душі, кричуща соціальна несправедливість — ось що штовхнуло вчорашнього хлібороба, щасливого своєю працею, на шлях грабіжництва. Чіпка вважає ці вчинки відбиранням свого ж добра, привласненого багатшими і сильнішими.
Чіпці Варенику не вистачило сили волі протистояти руйнуванню свого життя. Він зрозумів, що гріховний шлях легший. Під впливом лихого «товариства» Чіпка опустився на саме дно життя.
Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього безпуття. А коли пішли розмови про земство, про вибори гласних, Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси.
Останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стежку сліпої помсти, став наказ губернатора про виведення Чіпки з управи «по неблагонадежности». Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на страшного злочинця, коли очолив банду, убив сторожа, вирізав мирну сім’ю хуторян.
Проблематика “Хіба ревуть воли”:
Виходячи з позицій народної моралі, якої дотримувався, до речі, і письменник, якою керуємося і ми, добро завжди прекрасне, а зло — потворне, огидне, бридке, хто б його не вчинив. Народне прислів'я стверджує: зробив добро — не кайся, зробив зло — зла й сподівайся.
Саме зла, а не добра більше зазнав у своєму житті головний герой твору Чіпка Варениченко. І "віддячив" громаді тим самим — злом і навіть іще більшим. Із довірою, відкритим, щирим серцем входив Чіпка у людський світ і одразу ж наштовхнувся на образу й глузування. "Байстрюк", — вигукують услід Чіпці та сміються з нього і малі, і дорослі. Але чим же завинив Чіпка перед громадою? Тим, що батько його був двожоном, людиною з темним минулим? Але ж ми не можемо обирати собі батьків, як не можемо і не повинні відповідати за їхні провини. Та цього не хоче визнати сільська громада. Тут найперше визнають честь, тому спочатку й питають людину, чи чесного вона роду? Саме цим і не міг похвалитися Чіпка. Із несправедливістю і злом він зустрівся дуже рано: на вулиці діти не приймають його до гурту, обзивають і ображають. У добру, вразливу душу хлопчика закрадається озлоблення. Хлопець був приречений на самотність. А самотність — страшна річ. Людей, які прихильно ставилися до нього було обмаль: баба Оришка, дід Улас, Грицько. Навіть рідна мати, вічно заклопотана, уся в роботі, не могла приділити належної уваги синові, і, стомлена, часто гримала на нього. Під впливом людей, оточення, тяжкого життя Чіпка починає переконуватись, що скрізь панує неправда і насильство однієї людини над іншою. Все це і викликало у нього прагнення боротьби. "І росло лихо в його серці і виросло до гарячої відплати, котра не знала ні впину, ні заборони". Почуття ненависті загострюється тоді, коли Бородай вигнав Чіпку зі свого двору. Зіткнувся Чіпка з жорстокою соціальною несправедливістю і тоді, коли в нього обманом відібрали землю. Не зміг він домогтися правди в суді. "Скрізь неправда... Скрізь, — шепотів він. — Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда. Сказано — великий світ, та нема де дітися. Коли б можна, увесь би цей світ виполов, а виростив новий... Тоді б, може, і правда настала".
Та нема її, цієї правди. Озлоблений, Чіпка починає протестувати, бешкетувати, пиячити. Зближується із лихим товариством. І вважає, що розбійництво — це засіб боротьби проти гноблення і насильства. Одружившись з Галею, Чіпка відцурався розбійницького товариства, став добрим і дбайливим господарем. Його починають поважати в громаді, обирають земським "гласним". Але чиновники все зробили для того, щоб усунути селянського посланця із земства. Знову перемагає неправда. Чіпка озлоблюється, підбурює до виступу селян. І врешті-решт знову стає на ганебний шлях: починає грабувати, мститися, карати невинних і винуватих, доходить навіть до вбивства...
Від народження в людину закладено все — і добро, і зло. Але якщо життя зруйнує духовні цінності (а саме так сталося із Чіпкою), то переможе зло. А далі і до трагедії недалеко.
Так людська несправедливість, зло привели Чіпку до морального занепаду, хоча не можна не визнати й провини самого героя. Зло, отже, не може породити добро, але може спричинити ще більше, непоправне лихо.
Твір цей не втрачає своєї актуальності і в наш час. Він вчить нас, що зі злом, несправедливістю треба боротися, але так, щоб не скоїти ще більшого зла, бо далеко не всякими шляхами можна дійти праведного діяння. І ніколи неправда не може бути на благо людині.
"Своя сорочка ближче до тіла" — основа моралі Грицька і значної частини українського селянства. (Грицько — одноліток Чіпки, сирота, з дитинства заробляв собі на хліб. Він заздрив чужому багатству, мріяв стати хазяїном і не жалів своїх рук, щоб купити землю, поставити хату. Коли у Пісках сталися заворушення, Грицько не захотів оборонити кріпаків, тихенько подався додому. І таких у селі було багато.)
Прослідкувавши за долями головних героїв роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", можна побачити, що головні риси характеру, які пізніше формують життєвий шлях людини, залежать від умов виховання в родині та від того суспільного середовища, яке оточує людину. Чіпка Варениченко, хоча і мав неабиякі розумові здібності, змалку бачив вороже ставлення до нього зовнішнього світу. Крім баби Оришки, у Чіпки не було людини, з якою можна було б поділитися переживаннями, яка могла б захистити та розрадити хлопця. Грицько, який був сиротою, виріс зовсім іншим через те, що мав не таку палку вдачу, як Чіпка. Якщо Чіпка хотів змінити весь світ несправедливості, то для Грицька головним було змінити тільки своє становище в цьому світі.
Сюжетний ланцюжок твору можна представити так:
Частина перша
Польова царівна: зустріч Чіпки з Галею.
Двужон: історія Вареника — Притики — Хруща — Хрущова.
Дитячі літа: важке дитинство Чіпки.
Жив-жив! Чіпка в наймах, потім підпасич із Грицьком у діда Уласа.
Тайна-невтайна: Чіпка-вівчар, смерть баби Оришки, розкриття таємниці про батька.
Дознався: знайомство з Галею.
Хазяїн: зростання Грицька як доброго господаря.
Частина друга
Січовик: історія села Піски (перехід козаків у хлібороби; історія родини Мирона Ґудзя).
Піски в неволі: приїзд генерала Польського до Пісок; реєстрація селян; шинкарювання Лейби; смерть Мирона Ґудзя в 99-річному віці.
Пани Польські: приїзд у Піски пані генеральші, вечірки, одруження її дочок; «котяче царство» генеральші, доведення до смерті генеральші красивою й веселою дівкою Уляною; приїзд старшого панича — поручика Василя Семеновича, пізніше — молодшого панича Степана; розростання роду панів Польських.
Махамед: дитинство й молодість Максима Ґудзя, смерть його батьків.
У москалях: служба Максима-москаля.
Максим — старшим: отримання Максимом звання фельдфебеля, одруження з Явдохою; отримання «чистої» й повернення в Піски.
Частина третя
Нема землі: звістка про те, що якийсь Луценко — справжній хазяїн Чіпчиної землі; Чіпка в Пороха.
З легкої руки: Чіпка в суді, спілкування із секретарем Чижиком, який просить хабара 50 рублів, щоб «поправити діло»; пиятика Чіпки в Пороха; повернення додому.
Товариство: знайомство й дружба Чіпки з Матнею, Лушнею й Пацюком; пияцтво; Мотря в приймах у сусідки; «пропивання» нажитого Чіпкою (крім снопів пшениці).
Сповідь і покута: сповідь Чіпки в Грицька Чупруненка й Христі; дарування снопів Грицькові; докори Матні, Лушні й Пацюка.
Перший ступінь: розробка Матнею, Лушнею й Пацюком плану пограбування хліба в пана; угода з Гершком щодо продажу вкраденого.
Слизька дорога: убивство Чіпкою сторожа; Чіпка зі своїм товариством у чорній; хвилювання Христі за Чіпку; Чіпка і його товариші на волі.
На волі: звільнення від кріпацтва піщан і звістка про відпрацювання панові ще два роки; обурення селян через їхню «дармову» дворічну працю на пана; звинувачення паном селян у «бунті»; приглушення селянського бунту становим.
Сон у руку: сон Чіпки про вбивство сторожа; докори сумління Чіпки.
Наука не йде до бука: повернення Мотрі додому; щоденна праця Чіпки по господарству; дружба Чіпки з Грицьком; чутки в Пісках про крадіжки.
Частина четверта
Невзначай свої: нічні збіговиська злодіїв (і Чіпки з його товариством) у Максима Ґудзя.
Розбишацька дочка: розмова Чіпки з Галею, з якої він дізнається про те, що Максим Ґудзь віддає Галю за москаля Сидора.
Козак — не без щастя, дівка — не без долі: Чіпка вмовляє Сидора за гроші відмовитися від Галі, виставляє всій роті могорич і домовляється з Грицьком про сватання Галі.
На своїм добрі: сватання Галі, оглядини в Чіпки; вінчання й бучне весілля; переїзд Галі до Чіпки; радісне життя молодих; дружба Чіпчиної й Грицькової родин; зведення Чіпкою нового будинку; новий промисел Чіпки (перепродування полотна).
Новий вік: нове пореформене життя; історія життя Шавкуна, який прибрав до рук цілий повіт (після смерті пана Василя Семеновича Польського); піщани поважають Чіпку як господаря; вибори Чіпки в земство.
Старе — та поновлене: обрання Чіпки в управу; компромат на Чіпку за колишні злодіяння (у нерозкритій давній судовій справі підозра за крадіжку пшениці в пана Польського й убивство сторожа); відсторонення Чіпки губернатором від управи «по неблагонадежности»; гнів Чіпки; смерть Максима Ґудзя.
Лихо не мовчить: Явдоха Ґудзь, продавши свій хутір, переїздить після смерті чоловіка до Чіпки; сварки Явдохи з матір’ю Чіпки; повернення Чіпки «до старого» (пияцтво з товариством Лушні, Матні й Пацюка); смерть Явдохи.
Так оце та правда! Чіпка і його товариство вирізає Хоменкову родину («вісім безневинних душ»); смерть Галі; повідомлення Мотрі про скоєний сином злочин у волость; арешт Чіпки; конвой Чіпки до Сибіру через Піски.
Олександр Білецький назвав “будинком з багатьма прибудовами і надбудовами”, підпорядкована меті якнайширше показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, тобто спричиняло трагедію. Своєрідність і складність композиції зумовлена винятково широкими хронологічними межами зображення життя.
Події в романі розгортаються кількома сюжетними лініями:
історія династії панів Польських; життєвий шлях товариша Чіпки Грицька, матері Чіпки Мотрі, дружини Галі.
Роман «Хіба ревуть воли…» складається з чотирьох частин, кожна з яких поділяється на дрібніші розділи.
I частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.
II частина присвячена сторічній історії села Піски.
III частина знайомить зі складною долею селянина-бунтаря.
IV частина завершує трагедію Чіпки Варениченка.
Поштовхом до написання роману стала подорож Панаса Мирного від Полтави до Гадяча. 1874року у журналі «Правда» письменник опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який і був покладений в основу майбутнього роману. Почута від візника розповідь про «розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи, закарбувалася в пам’яті. Найбільше здивувало автора те, що люди не засуджували вчинків злочинця, а співчували йому, називали його нещасним чоловіком.
Робота над романом тривала 4 роки: з 1872 до 1875. Немає даних про те, чи збирав Панас Мирний додаткові відомості про Василя Гнидку. Мабуть, головний герой — Нечипір Вареник (Чіпка) — вигаданий персонаж, якого автор поселив у селі Піски Гетьманського повіту на Полтавщині. Село Піски існувало насправді, проте знаходилося воно у Гадяцькому повіті, а Гетьманський — вигаданий письменником.
Готовий рукопис твору Рудченко надіслав братові Івану Білику, який був відомим фольклористом і літературним критиком. Той схвально оцінив сюжет роману, але зробив деякі зауваження. Всього редакцій роману було шість. Уже після третьої редакції, поради Івана Білика переросли у співпрацю з Панасом Мирним, спрямовану на вдосконалення твору.
Остаточний варіант роману не зміг вийти друком в Україні.
Вперше окремою книжкою було видрукувано роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного у Женеві 1880 року у Женеві за сприяння Михайла Драгоманова.
При перевиданні в Україні 1905 p. роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» мав назву «Пропаща сила».
Вперше окремою книжкою було видрукувано роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного у Женеві 1880 року у Женеві за сприяння Михайла Драгоманова.
При перевиданні в Україні 1905 p. роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» мав назву «Пропаща сила».
Поштовхом до написання роману стала подорож Панаса Мирного від Полтави до Гадяча. 1874 року у журналі «Правда» письменник опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який і був покладений в основу майбутнього роману. Почута від візника розповідь про «розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи, закарбувалася в пам’яті. Найбільше здивувало автора те, що люди не засуджували вчинків злочинця, а співчували йому, називали його нещасним чоловіком.
1903 року П. Мирному нарешті вдалося надрукувати твір, але під іншою назвою – «Пропаща сила» у журналі «Киевская старина». Обрана назва роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» давала чудове розуміння авторської позиції щодо народної непокори та стихійних бунтів.
Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» належить перу двох авторів — Панаса Мирного (первісний задум, ідейно-тематична концепція) та його брата Івана Білика (поглиблення проблематики твору, удосконалення композиції та стилю). Твір став першою в українському письменстві монументальною селянською епопеєю, усебічним змалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки ідею — народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення, і лише за допомогою насильства можливо змінити світ.
Робота над романом тривала 4 роки: з 1872 до 1875. Немає даних про те, чи збирав Панас Мирний додаткові відомості про Василя Гнидку. Мабуть, головний герой — Нечипір Вареник (Чіпка) — вигаданий персонаж, якого автор поселив у селі Піски Гетьманського повіту на Полтавщині. Село Піски існувало насправді, проте знаходилося воно у Гадяцькому повіті, а Гетьманський — вигаданий письменником.
Готовий рукопис твору Рудченко надіслав братові Івану Білику, який був відомим фольклористом і літературним критиком. Той схвально оцінив сюжет роману, але зробив деякі зауваження. Всього редакцій роману було шість. Уже після третьої редакції, поради Івана Білика переросли у співпрацю з Панасом Мирним, спрямовану на вдосконалення твору.
Народився 2 вересня 1845 року у Миргороді в сім'ї бухгалтера повітового казначейства. Навчався спершу в приходській школі, потім у повітовому трикласному училищі, яке успішно закінчив в 1857 році. Вступити до гімназії не було матеріальної змоги, і батько взяв хлопця привчати до служби в казначействі (того року батька перевели до Гадяча на посаду казначея). Та служба не задовольняла юнака, він поривався до освіти. Це бажання підсилювало спілкування з молодим товариством із сім'ї Драгоманових. Читання книжок, розмови про долю народу, захоплення українським фольклором — все це сприяло зростанню свідомості й народолюбства.
Іван Якович почав записувати пісні, прислів'я й приказки, вивчати народні звичаї, а одночасно й писати власні твори. У 1860 році деякі його записи друкуються в «Полтавських губернських відомостях», а з 1861 року — в журналі «Основа» під псевдонімом Іван Кивайголова. 1862 року він опублікував народні перекази, записані в Миргороді, «Про зозуль, посмітюх і гадюк» (псевдонім — Іван Руїна). З 1867 р. розміщував поезії, переклади і літературно-критичні статті та рецензії у львівській «Правді».
1863 року Іван Рудченко стає чиновником Казенної палати в Полтаві. Тут він знайомиться з «освіченим провідцем українолюбства» Д. П. Пильчиковим і ще глибше усвідомлює потребу служити своєму народові. А для цього треба було вчитись, і в 1864 році Іван Якович їде в Київ, щоб підготуватися до вступу в університет. Там він пристає до гурту народолюбців (Антонович, Драгоманов, Житецький, Лисенко та ін.), займається громадсько-культурною роботою, співпрацює з редакцією «Киевлянина». В лютому 1867 року Рудченко одержав посаду в системі державного контролю, який був виділений в окреме міністерство. Попрощавшись із мрією про університетську освіту, він їде в Житомир на службу в контрольну палату, якою керував полтавець Матвій Симонов (Номис), відомий етнограф і фольклорист. З того часу і до смерті Іван Якович працював на різних урядових посадах — у Вітебську, Херсоні, Петербурзі, де був членом Ради Міністерства фінансів. Він став видатним фахівцем податкової справи і мав друковані праці в цій галузі.
Іван Рудченко зробив значний внесок у фольклористику. Він видав збірку «Народные южнорусские сказки» у 2 випусках (1869 і 1870 рр.), збірки «Чумацкие народные песни» (1874), опублікував етнографічні розвідки «О чумаках и чумачестве», «Чумаки в народных песнях» та «Этнографические работы в Западном крае в 1866 году». Цими працями дослідник поклав початок публікаціям українського фольклору за жанровим і тематичним принципом.
Велика заслуга Івана Білика як літературного критика. Його естетичні погляди розвивалися під впливом творчості Т. Г. Шевченка. В статті «Тривога над свіжою могилою Т. Г. Шевченка» (1886) він називав Кобзаря одним із найбільших народних поетів. А в збірнику «Чумацкие народньїе песни» (1874) вмістив чотири пісні з Шевченкового рукописного збірника пісень, почутих у Сквирському повіті.
Крім того, Білик відомий і як перекладач на українську мову творів І. Тургенєва, А. Міцкевича, Г. Гейне, Дж. Байрона та інших. Писав він і ліричні вірші, щоправда, переважно для себе та близьких людей.
Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 р. у м. Миргород на Полтавщині в сім’ї чиновника. Окрім Панаса в родині було ще четверо дітей – сестра Олександра, брати – Іван, Лука та Юрій.
Навчався в Миргородському та Гадяцькому повітовому училищах. Не маючи можливостей продовжувати систематичне навчання, наполегливо займався самоосвітою.
Чиновницька служба почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. 1864 року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі.
З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Саме в Полтаві він жив до самої смерті.
Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім’ям Панас Мирний, з’явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 році.
Ще 1875 року в співавторстві з братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» , в зв’язку з так званим Емським указом твір не був опублікований і вперше з’являється в Женеві у 1880 році. Цей роман написаний на основі історії візника. Робота над соціально-психологічним романом тривала 4 роки. Було 6 редакцій роману.
Ще за молодих років він був зв’язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія».
Коли 1914 року було заборонено вшанування пам’яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення діями російської влади.
Після встановлення Радянської влади в Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, у 1917 році іде працювати в Полтавський губфінвідділ.
Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р. Похований у Полтаві.
