door Виктория Вишинская 7 jaren geleden
865
Meer zoals dit
Іван Виговський — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні(1657–1659).
Іван Виговський походив із старовинного роду української православної шляхти. Освіту набув у Києво-Могилянській академії. Знав кілька мов, зокрема латину. Національно-визвольна війна застала Виговського на польському боці - він був ротмістром кварцяного війська. Під час Жовтоводської битви потрапив до татарського полону. Тричі тікав, тричі його ловили ординці та, напевно, стратили б, якби не Богдан Хмельницький, який викупив Виговського з неволі. Незабаром став генеральним військовим писарем і найближчим сподвижником Хмельницького. Був упорядником реєстру 1649 р., співавтором багатьох універсалів і листів гетьмана. Протягом 1648 р. Виговський розбудував адміністративний і дипломатичний штаб Хмельницького, своєрідне міністерство зовнішніх і внутрішніх справ - Генеральну військову канцелярію. Очолюючи її аж до смерті гетьмана, незмінний генеральний писар був утаємничений у найсекретніші справи. Як писав один із сучасників, "...жоден полковник не знав, що думав Хмельницький, - один лише Виговський.". Виговський був гнучкішим, ніж Хмельницький, і це створювало додаткові можливості для дипломатичних комбінацій
Кінець гетьманування Виговського
Гучна перемога під Конотопом не поклала край розбратові в Україні. Поміж українців не було єдності щодо подальшої долі Батьківщини. Незалежну Україну кожне угрупування розуміло по-своєму, обстоюючи передусім власні інтереси.
Отож одразу після Конотопської битви вибухнуло нове антиурядове повстання, на чолі якого було поставлено Юрія Хмельницького.
Причини повстання
Рядові козаки й селяни підтримали його, боячись, що разом із запровадженням Гадяцького трактату повернуться національно-релігійні утиски і панщина.
Лави повстанців збільшували й ті, хто не хотів послаблення Москви як ймовірного союзника в боротьбі проти Польщі.
До повстанців прилучалися мешканці Лівобережжя, бо їх лякала можлива війна проти Московії, яка розгорталася б на їхній землі.
У вересні 1659 р. під Германівкою на Київщині зібралася козацька рада.
Козаки відмовилися визнати Гадяцький трактат, виступили проти союзу з польським королем і висловили недовіру гетьманові Виговському.
Після ради Виговський, не бажаючи Україні нового лиха, що заподіяла б громадянська війна, зрікся булави й подався на рідну Волинь, яка тоді перебувала під владою польського короля, а гетьманом було обрано Юрія Хмельницького
МОСКОВСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА 1658-1659 рр.
Основною причиною українсько-російської війни 1658-1659 рр. була несумісність підходів гетьманського та царського урядів щодо подальшого розвитку двосторонніх відносин:
Росія, прагнучи стати наймогутнішою потугою на сході Європи та у православному світі в цілому, бажала загарбати Україну, а Україна - навпаки, прагнула зміцнити свою власну державність під захистом Москви, але без реального включення в російський владний простір.
Основні події московсько-української війни 1658-1659 рр. розгортались навесні-влітку 1659 р.
Наприкінці березня 1659 р. понад 100-тисячна російська армія на чолі з князем О.Трубецьким рушила на Україну.
20 квітня її було зупинено під Конотопом, який боронили козаки Чернігівського і Ніжинського полку під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Майже два місяці козаки тримали облогу.
Виговський протягом цього часу готувався до вирішального бою. Гетьман домовився з кримським ханом про допомогу 40-тисячної орди і загалом мав близько 60 тис. вояків. Незабаром союзницьке військо виступило на допомогу оточеним.
Головна битва відбулася 28 червня 1659 р. в районі с. Соснівки під Конотопом. Вона закінчилася нищівною поразкою московського війська.
Внутрішня політика Івана Виговського
Своєю внутрішньою політикою Іван Виговський прагнув задовольнити передусім інтереси старшинської верхівки та української покозаченої шляхти, тобто діяв, як більшість володарів західних держав.
Щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв можновладцям спричинили невдоволення незаможного козацтва й селянства. Зростанням внутрішнього напруження скористалися полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам прагнув гетьманської булави, та запорозький отаман Яків Барабаш.
За підтримки Москви вони організували заколот, розбили під Полтавою загони полковників Івана Богуна та Івана Сербина й оволоділи територією Полтавського та Лубенського полків.
Заклики гетьмана покласти край громадянській війні не діяли, тож Виговський мусив ужити рішучих заходів. У травні 1658 р. гетьманське військо розбило під Полтавою загони заколотників. Пушкар загинув у бою, а Барабаша взяли в полон і стратили.
Після придушення заколоту московський уряд відверто втручався в українські справи, надаючи противникам гетьмана матеріальну підтримку.
Щодо зовнішньополітичної діяльності гетьмана, то вона сприяла поліпшенню міжнародного становища Української держави. На початку жовтня укладено вигідний договір зі Швецією, хоча його реальна вартість була незначною, бо Швеція пішла на зближення з Річчю Посполитою. Було відправлено посольство до Порти з проханням заборонити ханові нападати на Україну, зроблено кроки до порозуміння з Кримом. Переговори з С. Беньовським завершилися домовленістю про те, що обидві сторони утримуються від ворожих дій і визнають кордон, який для України проходив рікою Случ, а для Польщі — рікою Горинь.
І. Виговський та його найближче оточення добре розуміли, що чвари й розбрат між українцями часто інспірує своєю політикою Москва. Старшина Ю. Немирич у "Маніфесті до володарів Європи" (1658 р.) звинувачував царську адміністрацію у порушенні положень Березневих статей 1654 р. щодо української автономії, в підтримці опозиційних сил і партій, а отже, й у роздмухуванні міжусобної війни, в постійній загрозі збройного втручання в "малоросійські" справи, у спробі накинути ярмо на Україну. Він застерігав, що "московити" виношують намір "...приєднавши нас до себе, зробити союзниками по рабству", а в листі до герцога Адольфа Іоана, брата шведського короля Карла X Густава, від 11 жовтня 1658 р. зазначав: "Московити звалили на нас тяжче ярмо, ніж те, що від нього не так давно хотіли звільнитися козаки, котрі боролися з поляками за віру і свободу".
ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР
Подвійна гра Москви, яка задля власних інтересів розпалювала заколот Пушкаря, продемонструвала прагнення московського уряду підкорити Україну.
Це змусило Виговського вкотре замислитися над пошуком іншого союзника. Після довгих вагань він вирішив звернутися до Речі Посполитої.
У м. Гадячі 6 вересня 1658 р. між Гетьманською Україною та Польщею було укладено договір, що дістав назву Гадяцького.
Україна, Польща і Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав, об’єднаних лише спільно обраним королем.
Україна в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств ставала незалежною державою під назвою Великого князівства Руського.
Найвища законодавча влада у Великому князівстві Руському належала депутатам від усіх земель князівства, а виконавча - зосереджуватися в руках гетьмана, який обирався б довічно й затверджувався королем.
Передбачалося, що Велике князівство Руське матиме власні судову й фінансову системи, йшлося про створення власної монетарні.
Українське військо мало налічувати 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська.
Церковну унію належало скасувати в усіх трьох державах.
Православна церква мусила мати такі самі права, як і римо-католицька.
Передбачалося створення двох університетів, причому один із них отримував статус академії (Києво-Могилянська академія), а також колегіумів, гімназій, різних шкіл і друкарень.
Запроваджувалася цілковита свобода слова і друку.
Гадяцький договір був більш виваженим і чітким, ніж договір 1654 р. Та, на жаль, не судилося втілити в життя, тим паче, що Польща не збиралася дотримуватися його умов.
Внутрішнє становище Української держави по смерті Хмельницького переважно зумовлювалося зовнішніми факторами.
Розпалася спілка держав проти Речі Посполитої.
Трансильванія зазнала поразки.
Бранденбурзький правитель відокремив від Речі Посполитої Пруссію та остаточно об'єднав її з Бранденбургом.
Швеція, втягнута у війну проти Данії, вивела війська з Польщі й невдовзі уклала мирні угоди з Московією та Річчю Посполитою.
Польща, аби помститися українцям за принизливі поразки минулих літ, разом із Кримським ханством розпочала приготування до нової війни.
Вдався до наступу проти незалежності Української держави й царський уряд. Свідченням того стали "статі" ("пункти"), з викладом основних положень нового бачення російським престолом українсько-російських відносин, що їх привіз до Чигирина царський посол А.С.Матвєєв.
У них, зокрема, йшлося про те, що
1) у найбільших українських містах мають стояти царські воєводи з військом, утримуватись вони повинні за рахунок місцевого населення; 2) податки з оренди, доходів і млинів мають надходити до царської скарбниці; 3) кількість реєстрових козаків має бути скорочена до 10 – 40 тис. чол.; 4) надалі кандидатуру гетьмана слід узгоджувати з царем; 5) обраного київського митрополита обов’язково направляти на посвячення до московського патріарха тощо.
Головною причиною зміни курсу Російської держави щодо України влітку 1657 р. було невдоволення московського уряду тим, що досі не встановлено реального контролю над територією Війська Запорозького, а українське керівництво послідовно ухиляється від виконання положень договору 1654 р. про обмеження міжнародних зносин гетьманського уряду та збирання податків у царську скарбницю.
На внутрішньому становищі Української держави позначилась і тривала війна.
Ситуація ускладнювалася поглибленням розбіжностей між прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій, між правобережними та лівобережними полками.
Народився близько 1608 року на Овруччині. Випускник Київської братської школи. Працював у київському і луцькому судах, був намісником луцького старости. Згодом поступив до кварцяного війська
