realizată de Ірина Стефанюк 1 an în urmă
310
Mai multe ca aceasta
«Мина Мазайло» — п'єса українського письменника Миколи Куліша. За визначенням автора, п'єса є сатиричною комедією, але у творі має місце трагічність становлення української мови й зацькованого народу, тому твір є трагікомедією.
Композиційно-стильові особливості: в основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок, на престижніше — російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми. Ставлення персонажів до мови лягло в основу конфлікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії: Мина – Мокій, Уля – Мокій, тьотя Мотя – дядько Тарас та ін. Дія відбувається в домі Мини Мазайла на вул. Н-ській, 27, Холодної Гори м. Харкова в період найбільшого поширення українізації. Засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні антиукраїнські явища, висміює носіїв великодержавного шовінізму.
Рина попереджає Улю, що настав вирішальний момент т їхньому житті, оскільки тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію, а Мокій запросив ще й своїх друзів-комсомольців — в особі Улі Рина більше не може знайти однодумця, бо подруга вже сама захоплена українською мовою — (2) дядька Тараса звинувачують у шовінізмі, чим він дуже незадоволений — (3, 4) дискусія з приводу українізації триває;
(складається з 9 сцен): Рина весь час умовляє Улю прискорити процес "закохування" Мокія — Мокій до цього часу не здогадується про плани батька змінити прізвище — до Мини приходить учителька російської мови Баронова-Козино, від якої Мокій і почув уперше про майбутні зміни — Мокій обурюється — вчителька даремно намагається навчити Мину правильної російської вимови— з курська приїхала тьотя Мотя — вона зневажливо ставиться до всього українського, чим безперестанку дратує Мокія — приїжджає брат Мини дядько Тарас;
розмова Рини Мазайло з її подругою Улею про те, що в родині Мазайла відбуваються сварки через "сторичне питання", оскільки Мокій Мазайло дуже захоплюється укрмовою й хоче переробити своє прізвище на Мазайло-Квач, у той час як його батько Мина прагне найняти вчительку російської мови, крім того, написано листа до тьоті Моті в Курськ, щоб вона негайно приїхала й умовила Мокія змінити погляди — (2) з'являється мати, яка повідомлює, що листа до тьоті Моті надіслано — Рина турбується, чи не краще було б надіслати телеграму, адже тьотя може поставитися до проблеми недостатньо серйозно — подруги продовжують розмову — Рина складає план, щоб Уля закохала Мокія в себе й відвернула його від укрмови — Уля сумнівається у своїх силах, але Рина її вмовляє, описуючи, якою красивою Уля здалася Мокієві — (3) Мати й дочка обговорюють, який саме текст телеграми найкраще вплине на тьотю й не потребуватиме великих витрат — зупиняються на такому: "Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно" — подруги знову продовжують розмову про Мокія та Улю — (4) обговорюють зміст телеграми.(5) — з'являється Мокій, Рина починає діяти — знайомлячи Улю з Мокієм вона переробляє прізвище Розсохина на Розсоху; щоб догодити братові розповідає йому, що Уля дуже цікавиться українською мовою — Мокій із захоплення розповідає про значення різних українських слів, про важливість збереження чистоти мови — Уля уважно його слухає — Рина намагається продовжити спілкування брата з Улею й просить його сходити з подругою в кіно — (6) мати пропонує скоротити текст телеграми таким чином:"Катастрофа. Мока українець. Мина. Негайно приїзди" — мати й дочка сваряться — (7) Мазайло розказує родині про свої переживання: він так натерпівся в загсі, просто серце вискакує з грудей; далі повідомляє, що прізвище йому таки поміняють — сім'я приміряє різні прізвище (Алмазов, Тюльпанов) — Рина боїться, що Мокій улаштує скандал — батьк сердиться — домовляються скликати родичів на сімейну раду — радяться, Мина каже:"Прощай Мазайло, здрастуй..." — (8) Мокій відказує: "Мазайло-Квач, наприклад" — Мокій продовжує перебирати різноманітні типово українські прізвища — Уля повідомляє Рині, що вони йдуть у кіно;
Микола Гурович Куліш — український письменник, режисер, драматург, громадський діяч, газетяр і редактор, діяч української освіти, педагог. Жертва сталінського терору. М. Куліш належить до митців «розстріляного відродження».
Микола Куліш народився у сім’ї наймитів, тому з п’яти років теж наймитував. Коли померла мати, батько одружився вдруге і почав пиячити. У цей час вчитель церковно-парафіяльної школи Володимир Пилипович Губенко, помітивши неабиякі здібності Миколи, вирішив зібрати гроші для його подальшого навчання. 100 зібраних карбованців дозволили продовжити хлопцеві навчання в Олешківському училищі.
Під час навчання в Олешкові Микола Куліш мешкав у свого приятеля по училищу Антона Алейникова, який так згадував той час: «Куліша привела до хати наша мати. Вона казала, що цього хлопчика помітила на Базарному майдані в передвечір'я і, довідавшись із розпитувань, що йому ніде зупинитися, привела до себе додому… Ми всією родиною, 9 душ, жили в одній великій кімнаті, спали на полу, а Кулішеві виділили житлову площу на печі й запнули фіранкою».
Олешківське училище Микола Куліш так і не закінчив – його відрахували. Як згодом згадував сам письменник: «за организацию кружков молодежи и непочтение к начальству». Втім, це не завадило йому вступити до Олешківської прогімназії, яку він теж не закінчив. Щоправда, цього разу навчальний заклад закрили.
Зі своєю майбутньою дружиною Микола Куліш познайомився на квартирі свого гімназійного приятеля Всеволода Невелля. Обраницею письменника стала Антоніна Невелль.
Коли Миколі Кулішеві було 22 роки, він надіслав документи до Одеського університету на історико-філологічний факультет. Його зарахували на перший курс. Однак навчатися Миколі Кулішу довелося в іншому навчальному закладі – Одеській школі прапорщиків, адже почалася Перша світова війна.
Військову службу Микола Куліш ніс у Смоленську, потрапив на передову. Пізнав усі складнощі фронтового життя – отримав поранення, контузію.
Новий період у житті Миколи Куліша почався після повернення з фронту 1918 року. Він кілька разів потрапляв за грати через більшовицькі погляди, а 1919 року сформував Дніпровський селянський полк, походи якого відтворив у своєму романі «Вершники» Юрій Яновський, а сам Микола Куліш став прототипом головного героя Данила Чабана. Полк брав участь у боях проти денікінців. За гетьманського правління Павла Скоропадського Миколу Куліша було ув'язнено на 5 місяців. Після повернення Червоної Армії в Україну, він стає начальником штабу групи військ Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів.
У Харкові Микола Куліш займався активною громадською діяльністю, 1926 року очолив літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), редагував її журнал. Також був редактором «Пролітфронту» і «Літературної ярмарки». Тісно співпрацював з Миколою Хвильовим, а з талановитим режисером Лесем Курбасом створив новий український театр.
Про чоловіка під час Голодомору 1933 року Антоніна Куліш згадувала так: «Я бачила, що голод знищує мою дитину (доньку Ольгу) і просила Миколу дістати десь грошей, щоб купити продуктів. Микола мені відповів: «Що Ольга?! Коли помирає від голоду цілий народ, вся Україна?» Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував і про себе, ледве пересуваючи ноги: був виснажений до краю».
Після 1933-го Микола Куліш починає розчаровуватися у революційних ідеях. Проти нього розгортають ідеологічну кампанію, а п'єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» називають ворожими комуністичному режиму. На першому всесоюзному з'їзді радянських письменників 1934 року Миколу Куліша оголосили буржуазно-націоналістичним драматургом. Під час «чергової чистки» відібрали партквиток. Під час свого візиту до друга Івана Сенченка Микола куліш сказав: «Ось що, Ваню, всіх беруть, певне, візьмуть і мене. То я вам скажу, і ви це знайте: ніде й ніколи я не виступав проти радянської влади, ніколи й нічим не провинився супроти неї».
У грудні 1934 року, після похорону його друга Івана Дніпровського, Миколу Куліша було заарештовано органами НКВС і звинувачено у приналежності до націоналістичної терористичної організації і зв'язках з ОУН. Під час судового процесу у «Справі боротьбистів» в березні 1935 року виїзною Військовою колегією Верховного суду разом з Г. Епіком, Є. Плужником, В. Підмогильним, О. Ковінькою та іншими засуджений до 10 років Соловецьких таборів.
На Соловках Миколу Куліша утримували в суворій ізоляції. 3 листопада 1937 року, за постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року, розстріляний в урочищі Сандармох. Тоді було розстріляно 1111 осіб. Місце вбивства українських класиків було виявлено лише 1997 року.
Антоніна Куліш останнього листа від чоловіка отримала 15 червня 1937 року. Водночас вона продовжувала йому писати і надсилати посилки до 1939 року.
(«Патетична соната»)
(«Народний Малахій»)
(«Народний Малахій»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Народний Малахій»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Народний Малахій»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
(«Патетична соната»)
З 9 років навчався у церковно-парафіальній школі, де виявився здібним учнем. Чаплинські інтелігенти (особливо енергійний шкільний вчитель Володимир Пилипович Губенко, який довго переконував батьків Миколи Куліша, що їхній син дуже здібний) вирішили допомогти обдарованому хлопцеві і зібрали кошти — близько 100 карбованців — щоб він міг продовжувати освіту.
З 1905 року навчався в Олешківському (тепер Олешки Херсонської області) міському чотирикласному училищі. Куліш запізнився з патріархальністю Олешків у перший же день. Приятель Куліша по училищу Антон Алейников згадував: «Куліша привела до хати наша мати. Вона казала, що цього хлопчика помітила на Базарному майдані в передвечір'я і, довідавшись із розпитувань, що йому ніде зупинитися, привела до себе додому … Ми всією родиною, 9 душ, жили в одній великій кімнаті, спали на полу, а Кулішеві виділили житлову площу на печі й запнули фіранкою». Нічим не прикметна хата Алейникових, на Міщанській (нині вул. Самарця), де Куліш так і лишився жити, збереглася. Саме в Олешках Куліш і знайомиться з відомим письменником і перекладачем Іваном Дніпровським, який згодом написав багато спогадів про Куліша. Проте через свою різку вдачу і здатність групувати навколо себе критично мислячих учнів, він мав погані стосунки з керівництвом. Через це Куліша декілька разів відраховували з училища, як він писав з автобіографії «за организацию кружков молодежи и непочтение к начальству».
Але не зважаючи на це, Кулішеві вдалося 1908 року вступити до Олешківської прогімназії. Тут він навчання не закінчив, оскільки заклад закрили у часі, коли до закінчення її Кулішеві залишалося зовсім небагато.
Мешкав на квартирі свого гімназійного приятеля Всеволода Невелля, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Антоніною Невелль.
Загалом у літературному розвитку Миколи Куліша містечко Олешки посідає особливе місце, адже тут він починає писати. Перші його твори — це сатиричні вірші, фейлетони, епіграми, що з'являються на сторінках учнівських рукописних журналів «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела», «Веселое язычество», ініціатором і редактором яких він сам і був. Інші, недруковані твори поширювалися у списках серед підлітків та молоді і згодом мали значний вплив на них.
В Олешках також з'являються перші драматичні спроби Куліша — колоритні малюнки з колишнього життя. 1913 року він пише першу п'єсу «На рыбной ловле» російською мовою, що згодом лягла в основу комедії «Отак загинув Гуска».
Коли Миколі Кулішеві було 22 роки, він надіслав документи до Новоросійського університету на філологічний факультет, де його навіть зарахували на перший курс. Проте ці плани перервав початок Першої світової війни, коли у серпні 1914 року його мобілізували до війська.
В армії несподівано для себе Микола Куліш робить військову кар'єру.
Спочатку він служив рядовим у запасному батальйоні і перед відправкою на фронт захотів побачити свою наречену Антоніну, яка була вчителькою у селі за 72 версти від казарми. Тому він самочинно залишив казарму, через що отримав покарання від полковника, хоча й не дуже суворе.
У 1914 році полковник відправив його до Одеської школи прапорщиків, після закінчення якої він вирушає на фронт.
На 1916 підпоручик 224-го піхотного Юхновського полку 56 піхотної дивізії РІА. 20 вересня 1916 року поранений біля села Воля Садовська.14 жовтня 1916 р. поступив в Херсонський лазарет Олексіївського товариства сестер милосердя Російського товариства Червоного Хреста.
1915—1917 роки проводить на передовій. І тут продовжує писати твори. Здебільшого це були вірші й невеличкі драматичні сцени. Деякі його поезії друкувалися у армійській газеті, а одноактні п'єси розігрували солдати.
Перша світова війна погано відбилася на здоров'ї Миколи Куліша: у нього поранення, контузія, посилення критичних настроїв. У 1917 році, вже будучи офіцером, Микола Куліш під час Лютневої революції стає на її бік, пов'язуючи з цим свої надії на побудову гуманістичного і справедливого суспільства.
З початку 1918 року — голова Олешківської ради робітничих і селянських депутатів.
У липні 1919 року, перебуваючи в Херсоні, Микола Куліш формує Дніпровський селянський полк у складі Червоної Армії. З цим полком він згодом захищав Херсон і Миколаїв у боях з денікінцями.
За гетьманського правління П. Скоропадського Миколу Куліша було ув'язнено на 5 місяців.
Після повернення Червоної Армії в Україну, він стає начальником штабу групи військ Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів.
Після демобілізації керував органами народної освіти в Олешківському повіті, редагував газету «Червоний Шлях» у Єлизаветграді. В цей період складає першу українську абетку для дорослих — «Первинка», в якій використав твори класичної української літератури, а також деякі власні. Організовуючи школи, дбаючи за учнів та вчителів, Микола Куліш багато подорожує південною Україною. Під час голоду 1921—1922 років Куліш усіляко намагався допомогти школярам і учням. Події цього періоду життя він зображує у документально-нарисовій повісті російською мовою «По весям и селам». Цей твір складається із двох частин: «Из записной книжки 1921 года» та «Из записной книжки 1922 года» (опубліковані в одеському педагогічному журналі «Наша школа» № 3, 4–5 за 1923 р.). У ньому Микола Куліш використовує елементи художньої оповіді, публіцистичні міркування, документалізовані спостереження, за допомогою яких описав голод у Таврії.
У 1922 році працював у губернському відділі народної освіти в Одесі на посаді інспектора шкіл. В 1924 році написав п'єсу «97», в якій розповів про голод 1921—1922 років на Херсонщині. Постановки цього твору та п'єси «Комуна в степах» (1925) на харківській сцені принесли Кулішу загальне визнання. У 1924 році Куліш також знайомиться із Юрієм Смоличем — відомим письменником і громадським діячем, який залишив багато спогадів про Куліша.
В Одесі письменник стає членом письменницької спілки «Гарт». Цікавиться культурним, літературним і мистецьким життям України свого часу.
У Зінов'євську з кінця квітня до початку червня 1925 року редагує газету «Червоний шлях». У цей час листувався з Іваном Дніпровським та іншими відомими культурними діячами.
1925 року переїжджає до Харкова, де знайомиться із такими визначними діячами української літератури як Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Павло Тичина, Григорій Епік та інші. У цей період входить до літературної організації «ВАПЛІТЕ».
Веде багаторічну плідну співпрацю з трупою театру «Березіль» та його режисером Лесем Курбасом, з яким познайомився 1925 року.
З середини 1920-х років Микола Куліш поступово стає однією з центральних постатей українського літературного, громадського і мистецького життя, а також центральною постаттю тодішньої української драматургії. Через це у листопаді 1926 року його було обрано президентом «ВАПЛІТЕ» і до січня 1928 року він обіймав цю посаду. У 1926—1928 роках входить до складу редакційної колегії журналу «Червоний Шлях», друкується в альманасі «Літературний ярмарок», пише статтю «Критика чи прокурорський допит», де захищає право митця на самобутність та внутрішню незалежність.
З кінця 1929 року — член президії нового літературного об'єднання «Пролітфронт».
Мина Мазайло — харківський службовець середніх літ. Він хоче змінити своє українське прізвище на російське, бо не вірить у результативність українізації. Він уособлює уявлення про українську меншовартість. У кінці твору, після зміни прізвища, він дізнається, що звільнений з посади “за регулярний опір українізації”.
Лина (Килина) Мазайло — його дружина.
Рина (Мокрина) Мазайло — їхня дочка.
Мокій — їхній син. Він свідомий українець, який чинить опір шовіністам. Мокій щиро захоплюється не тільки рідною мовою, а й творчістю П. Тичини й О. Довженка. Омріяне прізвище “Мазайло-Квач” звучить для нього як музика
Уля — подруга Рини. Вона закохалася в Мокія, сприйняла його погляди щодо українізації.
Тьотя Мотя — сестра Лини з Курська. Вона є найяскравішим представником міщанства, вульгарності та обивательської обмеженості. Жінка – носій великодержавних шовіністичних традицій. Мотрона Розторгуєва приїхала до Харкова з Курська, щоб урятувати Мокія від українізації.
Тарас Мазайло — дядько Мини з Києва. Це прихильник старовини, козаччини. Для нього головне, аби залишився корінь “маз” як показник його роду
Баронова-Козино — вчителька «правильних проізношеній» російської мови. Вона уособлює стару, дореволюційну інтелігенцію.
Тертика, Аренський Губа — комсомольці, друзі Мокія
Джерело: https://dovidka.biz.ua/mina-mazaylo-analiz-tvoru
Заскорузлості поглядів і ворожості до української мови, історії, культури можна лише подивуватися, її репліки смішні, але й небезпечні. Побачивши на вокзалі напис українською «Харків», вона цілком серйозно питає: «Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортили город?». Те, що в українській опері «Тарас Бульба» артисти співають по-українському вона називає «безобразієм». Її докази мають незаперечну логіку: «Да єтого не может бить, потому што єтого не може бить нікада!». Українська мова для неї — просто «австріяцька вигадка». Убивчим за силою сарказму є висловлювання тьоті Моті: «По-моєму, прілічнєє бить ізнасіло- ванной, нєжелі українізірованной». Вона рознервувалася, коли Уля сказала, що її ноги відповідають «українському стандарту», бо відразу кинулася крадькома вимірювати свої. Завдяки майстерності й таланту М. Куліша ім’я «тьотя Мотя» перейшло в народі до розряду прізвиськ.
Син Мокій, «вдарений мовою», без п’яти хвилин комсомолець, у драмі виступає антиподом свого батька й мріє додати до «Мазайла» загублену половину «Квач». «Мазайло-Квач» звучить для Моки як музика. Він чужий націоналізму та далекий і від інтернаціонального пафосу комсомольців. Єдине, чим Мока захоплений — це багатством української мови. Мовні симпатії Куліша зробили постать Моки ніби позитивною й такою, що виражає авторські ідеї, а позитивний герой з Моки — ніякий. Мока дійсно має глибокі знання української історії, літератури, фольклору, тонке відчуття мови. Він романтик і мрійник. Його філологічні коментарі захоплюють і чарують. Уля каже: «…Він на тебе словами отими тощо… аж пахне». Але коли він говорить дівчині замість слів кохання: «Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати… Хотілось сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!» — то звучить смішним. У суперечці з батьком Мокій грубий, жорсткий, нестриманий. У нестямі кричить: «З новим прізвищем! У криницю!».
Харківський службовець Мина Мазайло, українець за походженням, вирішив змінити своє «плебейське прізвище» на щось милозвучніше. Мина сподівається, що тоді для нього настане справді щасливе життя. Але разом із прізвищем відмовиться він і від свого українства, від «мужицтва» й стане одного чудового дня Сиреневим, Розовим, Тюльпановим, на крайній випадок — Мазєніним. Саме в прізвищі він убачає причину своїх службових і життєвих поразок. «Мазайло» для нього, як камінь на шиї, тавро його соціального рабства.
У творі порушено проблеми:
В основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківський службовець "Донвугілля" з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок, на престижніше — російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми. Ставлення персонажів до мови лягло в основу конфлікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії: Мина — Мокій, Уля — Мокій, тьотя Мотя — дядько Тарас та ін. Дія відбувається в домі Мини Мазайла на вул. Н-ській, 27, Холодної Гори м. Харкова у період найбільшого поширення українізації. Засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні антиукраїнські явища, висміює носіїв великодержавного шовінізму.
Мокій – син Мини Мазайла, його повна протилежність. Він захоплюється багатством та красою української мови, чим доводить батька до сказу. Мокій постійно читає та дивиться українське кіно, його обурюють помилки, які допускають на афішах. Він постійно звертається до словників, розкриває значення слів та фраз, перекладає російські вирази. У вуста Мокія М.Куліш уклав багато своїх думок та переживань за долю та чистоту української мови.
Мокій виступає категорично проти зміни прізвища на російський лад, навпаки пропонує додати до нього втрачену частку Квач, бо це почесне та трудове прізвище. І всім цим він мало не зводить решту членів родини з розуму.
Проти, Мокія не можна назвати позитивним героєм. Він смішний у тому, як спілкується з Улею, чим вона приваблює його. Він непривабливий у тому, як сперечається з батьком та дядьком Тарасом – він поводиться грубо та нестримано. Він настільки закоханий у мову, що помічає Улю лише через те, що вона також показує інтерес до неї.
Краса й мелодійність мови розкриваються у творі через Мокія, який закоханий в українську дійсність 20-х років, захоплений творчістю Миколи Хвильового, Павла Тичини. Він увесь у сучасності і не приймає речей-символів минувшини: шароварів, вишиванок, старосвітського життя. Мокій у захопленні від того, що написи у деяких фільмах зроблено справжньою українською мовою, і гостро не приймає "неправильно написану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову..." Він звертає увагу на те, з чим більшість жителів зрусифікованого Харкова змирилися, байдуже проходять мимо, не помічаючи: "От, наприклад, написи в "Звенигорі" — краса, сила! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову...", — з болем і пристрастю говорить хлопець Улі, відчуваючи в ній близьку душу.
Автор – Микола Куліш
Рік написання – 1929
Літературний рід: драма
За жанровою спрямованістю “Мина Мазайло” є комедією сатиричною.
Тема “Мина Мазайло”: зображення міщанства й українізації в Україні у 20-і роки ХХ ст.
Ідея “Мина Мазайло” : викриття суспільних антиукраїнських явищ, засудження міщанства, національної упередженості й зверхності(великодержавного шовінізму).
Головна думка – «метаморфози (трансформації) людини»; ім’я як носій сутності й пам’яті роду й людини», «українізація»; «первенство»; «шовінізм».
Місце та час подій: 1920-ті рр. місто Харків, район Холодної Гори.
Висвітлення процесу русифікації України, яку в 1920-х рр. більшовицькі ідеологи здійснювали, назвавши словом «українізація». Українізація «згори» не означала серйозних намірів щодо відновлення повноправного функціонування української мови. Тому в роки тотальної русифікації пересічний українець-міщанин втратив почуття належності до своєї нації, потребу користуватися рідною мовою.
"Мина Мазайло" — це твір про трагікомічність життя, про людські характери і вподобання, про вічну силу кохання. Але найперше — це твір, у якому гостро стоїть проблема вибору: бути справжнім патріотом України чи перетворитися на людину без роду і племені, яка відмовляється від свого коріння, від рідної мови. Твір "Мина Мазайло" — це філологічна п'єса й тому, що піднімає питання мови, і тому, що в багатьох сценах звучить вишукана колоритна розмовна мова у всьому багатстві української лексики.
У творі «Мина Мазайло» найвидатніший український драматург XX ст. Микола Куліш яскраво зобразив процес українізації, який відбувався у двадцяті роки. І знову з великим успіхом іде п’єса на сценах театрів, а це значить, що вона не втратила своєї актуальності, свого виховного значення й примушує нас сміятися з комічних ситуацій, у які потрапляють герої, і разом із тим думати, як відродити нашу мову у всіх сферах життя.
Свою комедію письменник створив на «живому матеріалі», який дало йому спостереження над запроваджуваним у 20-ті роки процесом українізації. У п’єсі поставлено одвічне питання: бути чи не бути українській мові? Комедію цю свого часу хтось із критиків назвав «філологічним водевілем» — малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться переважно навколо української мови. Українізація, що велася з 1923 року, як рентгенівське проміння, нпсвітила дражливість питання про те, наскільки українське суспільство готове гаяти Україною.
Твір Миколи Куліша висвітлює проблеми русифікації України, ику у 1920 році більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою «україиізацією». Уже з перших реплік героїв комедії стає зрозумілим, шо це «філологічна і п’сса». Мина Мазайло хоче змінити своє українське прізвище і шукає вчительку, яка б навчила його правильно говорити «по-руському». Він рішуче повстає проти української мови та культури, ненавидить свою належність до уярмленого «другосортного» народу, через яку він, на його думку, не зміг досягти успіху у її житті. Рішення Мини змінити прізвище викликає неоднозначну реакцію сім’ї. До цієї проблеми залучаються навіть далекі родичі. Одні виступають за зміну прізвища, інші хочуть залишити його.
Наприкінці 1928 року закінчений твір миттєво викликав зацікавленість й здобув широку підтримку з боку широких верств українського суспільства.
В п’єсі діють лише негативні персонажі: «Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших і оголених рисах, що цілий ряд типів остався в пам’яті глядача, немов маски старого вертепного українського театру чи commedia dell’arte».
«Мина Мазайло» — твір, який порушує проблеми, актуальні як за життя автора, так і зараз. І в третьому тисячолітті можна побачити політичні джерела і суспільний ґрунт найбанальніших побутових явищ, тільки на новому оберті історичної спіралі.
Питання мови, точніше, ставлення до неї персонажів, узято за основу конфлікту, що розгортається в комедії у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії (Мина—Мокій, Уля—Мокій, тьотя Мотя—дядько Тарас та ін.). Вдало дібрані мовні засоби допомагають авторові яскравіше індивідуалізувати характери комедійних персонажів, виявити малоросійську меншовартість і духовну порожнечу українського міщанства.
Незважаючи на певну однобічність при змалюванні драматичних характерів і помітну авторську налаштованість на відповідну ідею, образи комедії «Мина Мазайло» відображали правду життя, те типове й суттєве, що характеризувало тогочасне суспільство. Наприклад, національний нігілізм, як домінуюча риса характеру частини персонажів, розкриває і становить суть малоросійства, є підґрунтям ідей великодержавного шовінізму.
Характери комедії виписані майстерно, поведінка героїв, їхні репліки психологічно вмотивовані. Головна постать у творі — Мина Мазайло, який уособлює духовну порожнечу й малоросійську меншовартість міщан. Його намір зректися свого прізвища породжує низку сюжетних колізій.
Мина цурається свого українського прізвища, мови, культури; готовий убити рідного сина, щоб той не завадив здійснити задумане: «Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!..» На його думку, українізація принижує, робить з нього другосортну людину: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Досить влучну характеристику Мині дав син Мокій, назвавши його «валуєвським асистентом».
Чи не найколоритніша постать у творі — Мотрона Розторгуєва з Курська… Уже перша її репліка викликає і гіркий сміх, і тривогу за долю рідної мови. Приїхавши на українську землю, вона була вражена не-чуваним, як їй здалося, зухвальством українців: «Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?»
Згущуючи фарби, автор удається до нещадної сатири, гротеску та влучного шаржування. Абсурдні твердження Розторгуєвої, що «українська мова — то австріяцька видумка», як і вся її поведінка («Л тьотя ходила Наполеоном і думала») допомагають не лише розвінчати негативні явища, а й загострити проблему.
Полярний до шовіністок образ дядька Тараса з Києва. Це національно свідомий українець, який гаряче вболіває за рідну мову, ревниво обстоює її самобутність, бореться за збереження національного кореня, козацького духу.
Головним опонентом войовничого міщанства змальовано в комедії Мо-кія. Він активно дискутує з тими, хто чинить опір українізації, рішуче розвінчує ідеї російського шовінізму, які намагається утвердити у своїй родині Мина Мазайло. Мокій не лише не хоче міняти прізвища, а й уважає, що до нього треба додати колись втрачену частину «Квач» (Мазайло-Квач). Хлопець гаряче пропагує красу рідної мови, демонструє глибокі знання не тільки з філології, а й з етнографії, антропології, історії
Суттєве у психологічному фарсі Миколи Куліша те, що, всупереч багатьом твердженням, мовна проблема, хоч і яка важлива, не головна в ньому,— вона лише зовнішній сюжет “дискусії з національного питання”, лише символ, знак проблеми глибшої, суспільно-громадської, зумовленої відчуттям (чи запереченням) як свого “національного я”, так і своєї загальнолюдської сутності.”
Після постановки в театрах і публікації комедія стрімко здобула визнання. Проблематика, художні реалії твору жваво обговорювалися у пресі, стали предметом дискусій, у процесі яких висловлювалося чимало високих і дуже високих оцінок, зокрема М.Хвильового, Остапа Вишні. Образи, характери п’єси активно проектувалися на тогочасну українську дійсність і трактувалися як живі й оригінальні типи з навколишнього життя.
