realizată de Кислиця Дарія 4 ani în urmă
2127
Mai multe ca aceasta
«Кайдашева сім’я́» — реалістична соціально-побутова повість Івана Нечуя-Левицького, написана 1878року. У творі розкриваються деякі риси вдачі українського селянства, його індивідуалізм, прагнення жити окремим, самостійним життям.
У повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицький продовжив започаткований ним прийом зображення типових картин сільського життя за допомогою окремих епізодів. Щоб зрозуміти ідіотизм такого життя, достатньо лише однієї картини ‑ розмови Кайдаша з кумом у шинку про «каторжний», «іродовий» пагорб, на якому протягом багатьох років ламаються вози семигорців. Усі несуть збитки, але жоден не хоче копирснути лопатою, щоб для загального добра розрівняти той клятий горб.
«І як ті люди їздили з такої гори і не розкопали, одколи Семигори стоять?» ‑ дивується Кайдаш. Цей епізод яскраво характеризує індивідуалізм, який панує і в сім’ях.
Зображуючи реалістичні картини селянського побуту другої половини XIX ст., Нечуй-Левицький порушує низку важливих проблем. Це проблема батьків і дітей та сімейних стосунків, проблема виховання і народної моралі, віри в Боги і людської гідності. Особливо гостро в повісті стоїть проблема добра і зла.
Сюжет повісті нескладний і характерний для більшості селянських родин, коли діти виростають, створюють свої сім’ї, влаштовують побут. Стосунки в небагатих родинах стають напруженими і часто переростають у неприховану ворожнечу. Повість «Кайдашева сім’я» побудована на зображенні сутичок між старшим і молодшим поколіннями Кайдашів, які приречені жити в одній хаті, ділити невеличке батьківське поле, не маючи змоги поліпшити своє економічне становище. Не миряться сини з батьками, невістки зі свекрухою та між собою. У ворожнечу втягуються навіть діти. Щодня сваряться за якийсь дріб’язок: мотовило, кухоль, сувій полотна, кому мести хату, варити борщ, чия курка знесла яйце. Та найзапекліші сварки відбуваються, звичайно, за землю, худобу і хату .
Характери Омелька й Марусі Кайдашів сформувалися за умов кріпосництва, і панщина наклала свій відбиток на їхнє світосприйняття, перетворивши трудівників на дрібних власників, індивідуалістів. Цей факт викликає сум і співчуття до людей, які самі перетворили своє життя на пекло. На образах молодих Кайдашенків і невісток Нечуй-Левицький показав, як безглуздий дрібновласницький побут може спотворити і здрібнити молоду, повну сил людину. Особливо яскравими щодо цього є образи Лавріна і Мелашки, поетичних натур, які поступово засмоктуються в болото побуту і з часом стають схожими на оскаженілих власників Карпа і Мотрю.
У повісті «Кайдашева сім’я» Іван Нечуй-Левицький показав себе майстерним гумористом, викривачем негативних явищ у житті селянства.
Розкриваючи трагедію цього життя в умовах безкультурності й темноти, письменник зумів показати основний конфлікт повісті, використавши сміх. Але в жодному епізоді цей сміх показано не заради сміху. Автор ніде не глузує з героїв, а навпаки, співчуває їм і серед негативного намагається знайти хоча б щось позитивне. Читацьку прихильність викликає вчинок Марусі Кайдашихи, яка вночі встає забавляти свого онука-первістка, хоча вдень тяжко працювала. Навіть тоді, коли Мотря налаштовує дітей проти баби, Маруся, виказуючи любов до онуків, частує їх ласощами. Особливо теплими фарбами автор змальовує Лавріна й Мелашку до того часу, поки вони ще не встрявали в сімейні конфлікти.
Повість «Кайдашева сім’я» — один із найпопулярніших творів не тільки Нечуя-Левицького, а й усієї української літератури. Вдумливий читач із захопленням спостерігає за всіма перипетіями, уважно вдивляється в трансформацію характерів героїв, захоплюється мовою твору, насиченою фразеологізмами, народними зворотами. У повісті автор зовсім не намагається показати українців дріб’язковими й нерозумними.
Насправді сім’я Кайдашів ‑ нетипова модель української селянської родини, адже односельці однозначно засуджують все, що робиться в цій родині.
У «Кайдашевій сім’ї» Нечуй-Левицький викрив зло, що оселилося в серцях найрідніших людей, говорить про занепад високої ролі батька в суспільстві, показує людей, які ніколи не сміються. Та й сам письменник сміється крізь сльози, висвітлюючи руйнування багатовікових традицій українського народу.
Проблема батькiв та дiтей належить до вiчних проблем людства. Щоправда,
трактувалася за рiзних часiв вона по-рiзному, i це зрозумiло: новi люди,
новi соцiальнi умови життя то й рiзнi проблеми. I.. Нечуй-Левицький у
своïй повiстi Кайдашева сiм'я порушує проблему батькiв на
зламному етапi нашоï iсторiï крiпацтва i феодалiзму. Щойно
скасували крiпацтво, всi отримали волю, i не завжди, на мою думку, вмiли
i знали, як жити по-новому. Та й нового й волi хотiлось у всьому. Сiм'я
Кайдашiв з однойменноï повiстi I. Нечуя-Левицького це типова
селянська родина, яка намагалася жити за нових умов, умов пореформеного
села початку другоï половини XIX столiття. Письменник створив
реалiстичнi образи двох поколiнь Кайдашiв, надiливши ïх типовими
рисами характеру дрiбних власникiв. Старi Кайдашi люди працьовитi, але
часiв панщини, коли змушенi були у всьому коритися пановi та батькам.
Своïх дiтей вони теж виховали працьовитими, але тi вже не хочуть
коритися батькiвськiй владi i в цьому одна з проблем батькiв i дiтей
Кайдашiв.
Хочуть дiти бути й самостiйними вiд батькiв, якi, на мою думку, через
свiй i свiтогляд не зумiли дати дiтям незалежно жити i працювати в
родинi. Взагалi цi побутовi непорозумiння i зараз є в кожнiй
родинi, i потрiбно до них ставитися з розумiнням. А Омелько Кайдаш i
його дружина Маруся весь вiк робили те, що синам i невiсткам наказували,
що й призвело до ненавистi в родинi. Це дуже важлива проблема мiж дiтьми
i батьками.
Я вважаю, що анi старим, анi молодим не вистачило мудростi, культури
поведiнки, щоб жити за законом взаємоповаги. Бо в сварливiй родинi
виростуть i сварливi дiти. У родинi, в якiй батьки дiтей не поважають,
дiти теж пiдростуть i чинитимуть так само. Мабуть, тому i живуть серед
нас, на жаль, деякi кайдашсвi звички.
Хто з нас не мрiє про щасливе кохання , мiцну родину, тихе сiмейне
щастя? I це не лише бажання, а й необхiднiсть для людини. Щастя в
коханнi. Це завжди хвилювало та хвилює багатьох письменникiв.
Проблему кохання i сiмейного щастя у повiстi Кайдашева сiм'я I. Нечуй-
Невицький змалював дуже яскраво. Варто лише порiвняти закоханi пари:
Карно Мотря та Лаврiн Мелашка.
У "Кайдашевій сім'ї" І. Нечуй-Левицький показав особливості українського національного характеру, зобразивши життя однієї родини. Безперервні сварки, бійки, взаємні образи, на які витрачається часто наша енергія в родинному житті, спонукали письменника написати цей твір. Автор прагне знайти причини таких сімейних війн у національній вдачі українців.
Розвиток дії в повісті складається з послідовного, хронологічного викладу подій життя селянської родини. Автор майстерно відтворив індивідуальні риси кожного з персонажів, розкриваючи їхні психологічні особливості.
Старий Кайдаш — працьовитий селянин. Але, як і більшість його односельців, Омелько дивним чином поєднує набожність із пияцтвом. Очевидно, саме тому сини не поважають батька. Так показано руйнування одного з важливих родинних укладів, адже повага до батьків — це один із тих елементів, що зміцнює сім'ю. Оскільки старого Омелька мало по-справжньому цікавить, що відбувається вдома, то зрозуміло, що хитра, вередлива Маруся заправляє хазяйством. Автор характеризує її як крикливого провокатора сімейних чвар.
За українським звичаєм, невістка входить до хати батьків чоловіка та має підкорятися свекрусі. І як це нерідко буває, невістка і працює мало, і робить усе не так, як слід. Тому конфлікт зав'язується тоді, коли Карпо вирішує одружитися з Мотрею. І якщо спочатку невістка була "серденьком", то далі Маруся "стояла над душею у Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду". Звичайно, таке ставлення все більше дратувало Мотрю, бо характер вона теж мала складний. До того ж життя в Кайдашів зробило Карпову дружину сварливою, злою, егоїстичною.
Карпо з Лавріном хоч і брати, проте мають різні характери. Навіть майбутніх дружин хлопці уявляють зовсім по-різному. Карпо насмішкуватий, гордий, сердитий та вередливий. За дружину він хоче обрати дівчину робочу та проворну, "та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку". Як бачимо, Мотря такою і є: роботящою, моторною, але ось та "кусливість", про яку говорить Карпо, під час життя в Кайдашів розвивається надмірно, інколи переходячи в лють.
Натомість молодший Лаврін лагідніший, мрійливий, романтичніший порівняно з братом. Ідеальною дружиною він бачить красиву, тиху дівчину, як його Мелашка. У розвиткові показані характери героїв. Чим далі, тим завзятіше вони борються за мотовило, кухоль, сувій полотна. Найзапекліші бої відбуваються, звичайно, за землю, за худобу. Усе це дуже прикро й абсурдно, адже вони рідні люди, які живуть поруч і щоденно через дрібниці (а все-таки навіть землі вистачило б усім потроху) псують один одному настрій, роблячи родинне життя нестерпним. Але найголовніше, що кожен із них має свій власний характер, свої власні як позитивні, так і негативні риси. І кожен почувається правим, бажаючи у весь голос довести будь-що цю правоту. Ніхто з героїв поступатися не хоче. Не хочуть вони й змінюватися, аби стати ближчими, уникнути конфліктів. Але все ж змінюються, тільки чи на краще?
Омелько спився остаточно, Кайдашиха сенс життя бачить у чварах, без яких не минає жоден день. Рідні брати розсварилися через грушу, Мотря зі звичайної бідової дівчини перетворилася на сварливу бабу, навіть Мелашка навчилася грубощів, загартувавшись у сімейних баталіях.
Критичного моменту розвиток конфлікту досягає у змалюванні чергової бійки Мотрі з Кайдашихою, під час якої Маруся втрачає око. До цієї бійки залучена вся родина, члени якої змальовані як розпалені ненавистю вороги, готові навіть повбивати один одного. Тому умовне перемир'я в кінці твору є лише перепочинком перед новими битвами. Зрозуміло, що не тільки груша; а будь-що може стати причиною сварок.
Безумовно, економічно скрутні умови життя тільки підсилюють почуття власності в героїв твору, але ж варто задуматися, чи насправді б усе було гаразд, якщо життя Кайдашів і Кайдашенків було заможнішим. Мабуть, відповідь на це очевидна, адже минають століття, а таких родин не меншає, бо все одно завжди знаходиться що поділити й за що посваритися.
Проблема кохання та сімейного щастя у повісті І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я"
Хто з нас не мріє про щасливе кохання, міцну родину, тихе сімейне щастя? І це не тільки бажання, але необхідність для людини. Щастя — в коханні. Це питання хвилювало та хвилює багатьох письменників.
Проблему кохання і сімейного щастя у повісті "Кайдашева сім'я" І. Нечуй-Левицький змалював дуже яскраво. Варто лише порівняти закохані пари: Карпо — Мотря та Лаврін — Мелашка.
Хоча Карпо й Лаврін зросли в одній родині, але ще замолоду у братів були різні характери й смаки, зокрема й у розумінні кохання. Брати по-різному й мріють про одруження. "Я люблю, — сказав Карпо, — щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем". Саме з такою дочкою багача Довбиша він і одружується. Та й сам Карпо був грубуватим, черствим парубком. Карпо й Мотря кохають одне одного. Але щастя для них перш за все полягає у накопиченні багатства: мати власну хату, чимале поле, якнайбільше худоби. Обом їм властиве бажання розбагатіти за всяку ціну, причому якнайшвидше. Кохання їх позбавлено романтизму, поетичності, бо на перший план виступають матеріальні розрахунки. А щоденна гризня у домі Кайдашів ще більше заглушує у них родинні почуття. Карпо — гарний чоловік і добрий батько. Він обороняє свою жінку від прискіпливих батьків, любить своїх дітей. У характері його переплітається грубість і ніжність, душевна доброта й черствість. До пари йому і його дружина Мотря. Але своєю сварливістю, егоїзмом і зневагою до інших людей вона набагато перевершила навіть свого чоловіка.
Карпо й Мотря і дітей своїх виховують у ненависті до бабусі й дідуся, дядька Лавріна й тітки Мелашки, двоюрідних братів і сестер. Мотря навіть заборонила своїм дітям спілкуватися з бабою — Марусею Кайдашихою, ще й учить їх дражнити її.
Карпо й Мотря врешті-решт досягли певного достатку. Карпа обрали десятським, але справжнього сімейного щастя вони не зазнали, бо прагнення багатства й егоїзм їхніх натур не дали змоги їм по-справжньому відчути себе щасливими.
А ось інша закохана пара — Лаврін і Мелашка.
Лаврін — веселий, жартівливий хлопець. І мрії про одруження у нього зовсім інші, ніж у брата. "Коли я буду вибирати собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, чарівну, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо", — сказав веселий Лаврін. Такою й була його майбутня дружина Мелашка. У Лавріна й Мелашки дуже багато спільного: їх вабить усе ніжне, хороше. Вони захоплюються красою природи, ніжні й поетичні натури. Щиро кохають одне одного. Ніжністю й поетичністю відрізняється їхнє кохання. "І де ти, красо, вродилась з твоїми шовковими бровами, коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе і там упіймаю", — каже захоплено Лаврін. Ані бідність Мелашки, ані невдоволення матері невісткою не змогли затьмарити чистоти й ніжності Лаврінового кохання до Мелашки. Одружившись, Лаврін і Мелашка зуміли так побудувати свої сімейні взаємини, що їм можна лише позаздрити: вони щиро кохають і в усьому підтримують одне одного і словом, і ділом. Лаврін при всіх (чого б не зробив жодний інший чоловік у той час) не соромиться маленькій на зріст Мелашці підставити стільчик під ноги, коли вона вимішувала тісто в діжі, витерти з чола піт. Лаврін і Мелашка люблять своїх дітей, але, на відміну від Карпа й Мотрі, вони не забувають і стару матір.
Міцною і щасливою можна було б назвати родину Лавріна й Мелашки, коли б їх сімейного щастя не псували щоденні сварки та чвари, що точилися у сім'ї Кайдашів, які зачіпали і їхні інтереси. Чому так сталося? Чому ця родина, не зважаючи на те, що чоловіки і жінки кохають одне одного, створюють сім'ю з любові, не мають все ж таки родинного щастя? Тому що всі вони егоїсти, які ніяк не можуть порозумітися між собою, живуть тільки своїми інтересами, не здатні прощати одне одному, тому й не можуть дійти злагоди, яка є обов'язковою запорукою сімейного щастя.
Проблема батькiв та дiтей належить до вiчних проблем людства. Щоправда,
трактувалася за рiзних часiв вона по-рiзному, i це зрозумiло: новi люди,
новi соцiальнi умови життя то й рiзнi проблеми. I.. Нечуй-Левицький у
своïй повiстi Кайдашева сiм'я порушує проблему батькiв на
зламному етапi нашоï iсторiï крiпацтва i феодалiзму. Щойно
скасували крiпацтво, всi отримали волю, i не завжди, на мою думку, вмiли
i знали, як жити по-новому. Та й нового й волi хотiлось у всьому. Сiм'я
Кайдашiв з однойменноï повiстi I. Нечуя-Левицького це типова
селянська родина, яка намагалася жити за нових умов, умов пореформеного
села початку другоï половини XIX столiття. Письменник створив
реалiстичнi образи двох поколiнь Кайдашiв, надiливши ïх типовими
рисами характеру дрiбних власникiв. Старi Кайдашi люди працьовитi, але
часiв панщини, коли змушенi були у всьому коритися пановi та батькам.
Своïх дiтей вони теж виховали працьовитими, але тi вже не хочуть
коритися батькiвськiй владi i в цьому одна з проблем батькiв i дiтей
Кайдашiв.
Хочуть дiти бути й самостiйними вiд батькiв, якi, на мою думку, через
свiй i свiтогляд не зумiли дати дiтям незалежно жити i працювати в
родинi. Взагалi цi побутовi непорозумiння i зараз є в кожнiй
родинi, i потрiбно до них ставитися з розумiнням. А Омелько Кайдаш i
його дружина Маруся весь вiк робили те, що синам i невiсткам наказували,
що й призвело до ненавистi в родинi. Це дуже важлива проблема мiж дiтьми
i батьками.
Я вважаю, що анi старим, анi молодим не вистачило мудростi, культури
поведiнки, щоб жити за законом взаємоповаги. Бо в сварливiй родинi
виростуть i сварливi дiти. У родинi, в якiй батьки дiтей не поважають,
дiти теж пiдростуть i чинитимуть так само. Мабуть, тому i живуть серед
нас, на жаль, деякi кайдашсвi звички.
Хто з нас не мрiє про щасливе кохання , мiцну родину, тихе сiмейне
щастя? I це не лише бажання, а й необхiднiсть для людини. Щастя в
коханнi. Це завжди хвилювало та хвилює багатьох письменникiв.
Проблему кохання i сiмейного щастя у повiстi Кайдашева сiм'я I. Нечуй-
Невицький змалював дуже яскраво. Варто лише порiвняти закоханi пари:
Карно Мотря та Лаврiн Мелашка.
Хоча Карно й Лаврiн зросли в однiй родинi, але ще замолоду у братiв були
рiзнi характери й смаки, зокрема й у розумiннi кохання. Брати по-рiзному
й мрiють про одруження. Я люблю, сказав Карпо, щоб дiвчина була трохи
криклива, щоб мала серце з перцем. Саме з такою дочкою багача Довбиша
вiн i одружується. Та й сам Карно був грубуватим, черствим
парубком. Карно й Мотря кохають одне одного. Але щастя для них перш за
все полягає у накопиченнi багатства: мати власну хату, чимале
поле, якнайбiльше худоби. Обом ïм властиве бажання розбагатiти за
всяку цiну, причому якнайшвидше. Кохання ïх позбавлює
романтизму, поетичностi, бо на перший план виступають матерiальнi
розрахунки. А щоденна гризня у домi Кайдашiв ще бiльше заглушує у
них родиннi почуття. Карно гарний чоловiк i добрий батько. Вiн
обороняє свою жiнку вiд прискiпливих батькiв, любить своïх
дiтей. У характерi його переплiтається грубiсть i нiжнiсть,
душевна доброта й черствiсть. До пари йому i його дружина Мотря. Але
своєю сварливiстю, егоïзмом i зневагою до iнших людей вона
набагато перевершила навiть свого чоловiка. Карпо й Мотря i дiтей
своïх виховують у ненавистi до бабусi й дiдуся, дядька Лаврiна й
тiтки Мелашки, двоюрiдних братiв i сестер. Мотря навiть заборонила
своïм дiтям спiлкуватися з бабою Марусею Кайдашихою, ще й учить
ïх дражнити ïï.
Карпо й Мотря врештi-решт досягли певного достатку. Карпа обрали
десятником, але справжнього сiмейного щастя вони не зазнали, бо
прагнення багатства й егоïзм ïхнiх натур не дали змоги ïм
по-справжньому вiдчути себе щасливими.
А ось iнша закохана пара Лаврiн i Мелашка. Лаврiн веселий, жартiвливий
хлопець. I мрiï про одруження у нього зовсiм iншi, нiж у брата.
Коли я буду вибирати собi дiвчину, то вiзьму гарну, як квiточка,
чарiвну, як калина в лузi, а тиху, як тихе лiто, сказав веселий Лаврiн.
Такою й була його майбутня дружина Мелашка. У Лаврiна й Мелашки дуже
багато спiльного: ïх вабить усе нiжне, хороше. Вони захоплюються
красою природи, нiжнi й поетичнi натури. Щиро кохають одне одного.
Нiжнiстю й поетичнiстю вiдзначається ïхнє кохання.
I де ти, красо, вродилась з твоïми шовковими бровами, коли б ти
була зозулею в гаю, то я тебе i там упiймаю, каже захоплено Лаврiн. Анi
бiднiсть Мелашки, анi невдоволення матерi невiсткою не змогли затьмарити
чистоти й нiжностi Лаврiнового кохання до Мелашки. Одружившись, Лаврiн i
Мелашка зумiли так побудувати своï сiмейнi взаємини, що
ïм можна лише позаздрити: вони щиро кохають i в усьому пiдтримують
одне одного i словом, i дiлом. Лаврiн при всiх (чого б не зробив жодний
iнший чоловiк у той час) не соромиться маленькiй на зрiст Мелашцi
пiдставити стiльчик пiд ноги, коли вона вимiшувала тiсто в дiжi, витерти
з чола пiт. Лаврiн i Мелашка люблять своïх дiтей, але, на вiдмiну
вiд Карпа й Мотрi, вони не забувають i стару матiр.
Мiцною i щасливою можна було б назвати родину Лаврiна й Мелашки, коли б
ïхнього сiмейного щастя не псували щоденнi сварки та чвари, що
точилися у сiм'ï Кайдашiв, якi зачiпали i ïхнi iнтереси. Чому
так сталося? Чому ця родина, не зважаючи на те, що чоловiки i жiнки
кохають одне одного, створюють сiм'ю з любовi, не мають все ж таки
родинного щастя? Тому що всi вони егоïсти, якi нiяк не можуть
порозумiтися мiж собою, живуть тiльки своïми iнтересами, не здатнi
прощати одне одному, тому й не можуть дiйти злагоди, яка є
обов'язковою запорукою сiмейного щастя.
А ось Мелашка з Лавріном — повна протилежність Карпові й Мотрі. Лише вони залишилися, так би мовити, на рівні людяності й закоханості, хоча й навчилися «показувати зуби», коли йшлося про посягання на їхнє добро. Тільки раз автор порівняв Мелашку з вовчицею, коли вона обороняла своїх дітей.
Хоча ця характеристика й знижена, проте своєї привабливості Мелашка все ж не втрачає. Зверніть увагу, незважаючи на те, що Кайдашиха точила Мелашку, «як вода камінь», а Мотря «підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег», вона все ж не уподібнюється до них, не втрачає людської подоби, а йде на прощу до Києва й залишається там у проскурниці.
Мелашка гірко сумує за Лавріном, глибоким ліризмом сповнені її почуття до нього: «Не жаль мені ні села, ні роду, жаль мені тільки чоловіка. Мабуть, він за мною побивається, коли одразу так залило мою душу сльозами». Поетично змальовано й Лаврінову зовнішність: «Веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — усе подихало молодою парубочою красою».
Старший син Карпо в молодому віці доволі мовчазний і замкнутий, але, одружившись, починає все відвертіше виявляти свій норов: в одній із сварок він називає батька «іродовоюдушею» і навіть піднімає на нього руку; дізнавшись, що мати закрила у своєму хліві його коня, хапає її за плечі, притискає з усієї сили до стінки й несамовито кричить: «…їжтеменеабоявасз’їм!», а потім з дрючком женеться за Кайдашихою, доки та не вскочила в ставок.
І вже зовсім цинічно звучать його слова: «Не так шкода мені матері, як шкода чобіт!» Тож недарма громада вибрала Карпа десяцьким, знаючи про його жорстокість, адже з нього «буде добрий сіпака1».
До пари Карпові Мотря, «бриклива», «з перцем», «робоча та проворна», «куслива, як муха в Спасівку» — словом, його омріяний ще в парубоцькі роки ідеал. Вона теж із часом стає все жорстокішою (не без «допомоги» Кайдашихи). Коли Карпо погнався за матір’ю через уже згаданого коня, дружина під’юджувала його: «По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!» Промовистою характеристикою наділяє Мотрю спокійний і ліричний Лаврін, кажучи священикові, що братову жінку треба «посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку на ярмарках».
Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. «Кайдашева сім’я» населена дуже серйозними людьми. Їм не до сміху, оскільки всі вони — учасники великої родинно_побутової війни, якій не видно кінця. Іван Франко вважав, що «І. Нечуй_Левицький малює в “Кайдашевій сім’ї” гірку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена».
Справді, роль батька в Кайдашів зведено нанівець.
Омелько Кайдаш, по суті, ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а коли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає поразки. Образ голови родини трагікомічний: з одного боку, він богобоязливий, палко вірить у святу Параскеву П’ятницю, яка ніби рятує від наглої смерті й не дасть потонути у воді, а з іншого — він любить «заглядати в чарку», що потім його погубила, до речі, у ту ж таки п’ятницю.
Омелько не може зрозуміти й цілком природного бажання синів мати свою землю, тобто відчувати себе господарями. Родинні чвари переходять межу моральності: Карпо навіть піднімає руку на рід_ ного батька.
Формування світогляду Марусі Кайдашихи, як і Омелька, припало на добу кріпацтва, вона довго «терлася коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові, повага до панів. Вона любила цілувати їх у руки, кланялась, підсолоджувала свою розмову з ними». І після кріпацтва Кай_ дашиху запрошували як куховарку пани й попи, чим вона дуже пишалася. Так і згадується демонстрація панських манер Кайдашихи перед родиною Довбишів під час «розглядин», її приказування «проше вас», над чим сміялося все село (за це Кайдашиха здобула прізвисько «пані економша»). Жорстокість, егоїзм і лицемірство Кайдашихи виявляються саме в стосунках із невістками. Яскравим засобом, що характеризує Марусю, є її мова.
Спочатку в її звертаннях до Мотрі багато меду: «моє золото», «серце», «дитя моє», — а згодом: « — Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси од свого батька та й мотай на йому, про мене, свої жили, — крикнула Кайдашиха й ухопила рукою мотовило… — Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! — кричала Кайдашиха й сіпала до себе мотовило… — Це не Мотря, а бендерська чума… — Твої діти такі зміюки, як i ти… Наплодила вовченят, то не пускай до моєї дiжi…» Не поступається в лихослів’ї Кайдашисі й «бриклива» Мотря, з її уст лунають репліки на зразок: « — Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка! (про Кайдашиху, звертаючись до дітей). — У мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з но_ са горить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне».
Якщо характери старих Кайдашів статичні, бо сформовані (уже представляють ціле покоління українського селянства), то в молодшого покоління вони тільки формуються.
Мова повісті "Кайдашева сім'я" багата на порівняння, що служить, разом з іншими художніми засобами, успішній реалізації ідеї.
Наприклад, автор так говорить про Кайдаша, підкреслюючи його згубну пристрасть: "...Червоний перець у горілці дражнив його, наче цяцька малу дитину". Кайдашиха "стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині". Мотря "теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Мелашка "затріпала рученятами, неначе пташка крилами".
У повісті використані гіперболи. Мелашка "виплакала всі сльози, що зібрались за всі жнива, і полила ними материн садок". На кожній сторінці твору можна зустріти багато й інших тропів та лексичних засобів: епітетів ("під її солодкими словами ховається гіркий полин"), метафор (горщик завищав, застогнав, "в хаті гризла Мелашку свекруха"), синонімів ("вони разом верещали, ґвалтували, лаялись", свекруха з невісткою пищали, гавкали, сичали, репетували, кляли, наробили галасу).
Високу майстерність виявив письменник у використанні діалогів. Це надало творові напруженого, динамічного і навіть драматичного звучання.
Варте особливої уваги застосування автором у повісті різних засобів гумору та сатири. Це комічні ситуації (Мотря з яйцями на драбині, помилкове залицяння ченця до баби Палажки та інші), комічні діалоги (як Лаврін з Карпом собі наречених вибирали). З такого, наприклад, діалогу вимальовуються характери братів: суворий, неговіркий, перебірливий у Карпа і лагідний, жартівливий, поетичний у Лавріна.
А чого варта та сцена, коли "не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха...". Використаний тут з одного боку прийом паралелізму, заперечного порівняння, а з іншого — урочистий "батальний" тон для опису нікчемної сварки створюють неперевершену комічну картину, хоч і з відтінком суму.
То ж очевидна велика художня майстерність І. Нечуя-Левицького у використанні всіх художніх засобів мови, у вираженні авторської позиції — людина не повинна втрачати самоповаги за будь-яких обставин і разом з тим поважати право інших на власну гідність. Недаремно І. Франко відносив, повість "Кайдашева сім'я" "до найкращих оздоб українського письменства".
Роль художніх засобів у повісті надзвичайно велика. Художні засоби надають твору яскравість, підсилюють емоційний вплив, привертають увагу читача до висловів. Художні засоби допомагають автору створити художній образ, а читачу поринути в світ художнього твору, розкрити авторський задум.
Автор додає у свою розповідь багато епітетів, наприклад: в довгому покрученому яру; здорові загорілі жилаві руки; густі дрібні зморшки; обидва довгообразі й русяві;
Застосовує численні порівняння: на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави; В глибокому яру ніби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла; зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями; здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів; лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця; сині, як небо, очі; Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.
Метафори: пишно горів вечірній світ сонця; дзвінкий гук задрижав і розлився по селі на всі долини; над лісом розлився дивний спокій;
Персоніфікація: Гроші втікали до шинкаря.
Мова персонажів насичена народними висловами: Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця. ...брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем. ...як ходить, то неначе решетом горох точить... Як бог дасть, то і в калюжі втопишся. ...на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.
... наговорив синам сім мішків гречаної вовни... Вже той каторжний горб сидить мені отут у печінках.
Іван Нечуй-Левицький, за визнанням літературних критиків, неперевершений майстер гумористичного зображення життя простих українців, а повість «Кайдашева сім’я» стала вершиною його такого особливого таланту.
Відомо, що гумор — це форма комічного, сміх, який не ставить за мету викриття, нищівне висміювання якогось соціального явища чи моральних якостей. Використовуючи гумор, автор лише добродушно посміюється зі своїх героїв. А сатира ж, на відміну від гумору, є видом комічного, який нещадно висміює людську недосконалість. Іван Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім’я» зумів знайти золоту середину між гумором і сатирою. Твір неможливо читати без сміху, який розбирає вже з перших сторінок, коли автор наводить діалог братів Кайдашенків. Старшому Карпові вже час одружуватися, і Лаврін перелічує братові всіх потенційних наречених, знаходячи для характеристики кожної з них ласкаві слова.
Та якщо для Лавріна дівчина «тиха, як ягниця», то для суворого Карпа — «тиха, як телиця»; молодший говорить, що Олена Головківна «кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; у неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить», а старший знов знаходить дошкульні слова для характеристики дівчини: «Гарна… мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни…» І тільки Лаврінові слова про Мотрю, Довбишеву старшу дочку, запали Карпові в душу.
Сміх викликають несподівані порівняння, народні слівця, узяті з побуту селян, що звучать і в інших діалогах повісті. Не можна без сміху читати й рядки, у яких розповідається про суперечку свекрухи й невістки за мотовило, лайку за борщ, сватання, коли Кайдашиха упала разом із возом і сіно налізло їй за комір святкового одягу, пил набився у рот і ніс, а полудрабок обідрав усю халяву чобіт. Комічною видається сцена, коли Мотря полізла на чуже горище по яйця, які знесла її курка, а Лаврін прибрав драбину. Мотря повисла на стіні, чіпко тримаючи в руці курку, намагаючись не подавити яйця, які сховала в пазусі.
Аби досадити одна одній, змагаючись за першість у хаті, Кайдашиха й Мотря роблять найбезглуздіші вчинки: б’ють горщики, сидять у неметеній хаті, в одній печі варять два обіди, пліткують. І навіть розділивши господарство, живучи в різних хатах, знаходять причину для ворожнечі. Головним приводом війни між рідними людьми стала груша, що виросла на межі й щороку рясно родила. Контрастом між пафосною розповіддю і жалюгідним приводом нової ворожнечі письменник підкреслює комічність ситуації: «Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближались одна до одної, сумно й понуро». Нечуй-Левицький ніби навмисне вибирає якусь дрібницю, щоб підкреслити, скільки невгамовної люті й сили витрачено на те, щоб відвоювати якийсь жалюгідний клаптик життєвого простору. І ось саме в такі моменти гумор переходить у сатиру. Читаючи повість «Кайдашева сім’я», ми просто не можемо не замислитися над власними вчинками, а отже, вчимося доходити правильних висновків і в стосунках із рідними ніколи не чекатимемо, коли вже та «груша всохне».
Уперше надруковано в журналі «Правда», 1879, № 3-12. Того ж року повість вийшла у Львові окремими виданнями.
Ще перед тим, як повість почала друкуватися у «Правді», Нечуй-Левицький став клопотатись про дозвіл на її видання в Росії, але царська цензура ставила всілякі перепони, вказуючи на ряд «предосудительных мест» твору, зокрема в VI розділі, де змальовувалось перебування прочан в київських монастирях, та висуваючи інші претензії. Тільки 1886 року дозвіл на друкування повісті був даний при умові вилучення «в ней автором всех неудобных мест» відзначених цензурою.
Внаслідок цього 1887 році вийшло в Києві видання «Кайдашевої сім’ї» з рядом цензурних купюр, авторських переробок та скорочень. Зокрема було перероблено початок і кінець твору. В связи с ликвидацией склада полная распродажа! Мокасины Levis - 75% Тексти наступних прижиттєвих публікацій повісті (1894 та 1906 рр.) майже не відрізняються від видання 1887 р.
В основу повісті «Кайдашева сім’я» автор поклав життя однієї селянської родини. Прототипом сім’ї Кайдашів стала родина селян Мазурів, відомих своїми бійками та колотнечами, проте в художніх образах Кайдашів проглядає широко узагальнена письменником трагедія життя тогочасного села взагалі.
В 1993 році за повістю був знятий однойменний фільм кінооб’єднанням «Консорціум Козак», режисер — Володимир Городько.
Біографія
Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838-1918) письменник, перекладач.
Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім — Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім’ї сільського священика.
Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати.
Змалку І.Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік.
У семінарії захоплювався творами Т.Шевченка, О.Пушкіна та М.Гоголя. Закінчивши семінарію, І.Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії.
1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу.
1865 року І.Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865—1866), в гімназіях Каліша (1866—1867) та Седлеця (1867—1872).
Одночасно з педагогічною діяльністю І.Левицький починає писати. Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини ХIХ століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І.Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя. Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі «Основа» 1861 року i для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: «Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як «Катерина»... Напишу про діда Хтодося... про нещасних, прибитих долею... Про них! Про них!» Це була програма, над якою він працював ціле своє життя. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 60—70-х роках, в умовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова. Водночас у ті часи інтенсивно розвивався капіталізм, виникають нові суспільно-економічні відносини і суперечності. Реформа 1861 року, формально скасувавши кріпацтво, не полегшила життя селянства, яке страждало від орендарів, промисловців, посесорів. Щоб прогодувати сім’ї, тисячі людей мандрують Росією в пошуках заробітків, скрізь стикаючись із свавіллям чиновників та промисловців, нової буржуазії, яка, так само як і поміщики, гнітила народ.
В роки навчання в духовній семінарії І.Нечуй-Левицький у полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури. Царський уряд устами Валуєва проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Здійснювалися широкі заходи з русифікації населення, заборони книжок та навчання рідною мовою, заборонялася діяльність українських культурних товариств. Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на Наддніпрянщині, скориставшись допомогою П.Куліша, публікує у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне спрямування» (1878), у якій гостро виступив проти шовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників.
Пізніше, 1891 року, у статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» він з ще більшою гостротою висловив протест проти гноблення українського народу царизмом. Естетичні погляди І.Нечуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися під відчутним впливом народної творчості. І.Франко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. У статті «Сьогочасне літературне спрямування» основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та національність».
Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя Т.Шевченка, який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народний епос в щиро народному дусі».
Свої погляди на народну творчість Нечуй-Левицький виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868), яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. В ній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, в яких відбито соціальні конфлікти й суперечності в гущі українського народу. Добре знаючи закулісні сторони церковного життя, він гостро критикує в цій праці вияви відступу від християнської моралі та благочестя в середовищі священнослужителів.
Повість "Кайдашева сім'я" — вершина творчості І. С Нечуя-Левицького. За визначенням І. Я. Франка, вона належить "до найкращих оздоб українського письменства". Згадуючи про свою роботу над повістю, автор писав про те, що в Україні часто трапляються сім'ї, в котрих постійні лайки та сварки; життя в таких сім'ях стає пеклом.
Тема повісті — розповідь про українське пореформене село з усіма його складностями і суперечностями. Письменник, як уже зазначалося вище, добре знав це життя, і в той же час бачив безодню, яка розділяла ідеали від подій і явищ конкретного буття, що, по суті, і стало причиною змізернення людини, низького морального падіння.
Треба сказати про те, що І. С. Нечуй-Левицький, маючи неповторний талант повістяра, на сторінках повісті відтворює кращі традиції поетичної, працелюбної української нації. Згадайте, як прибирала свою хату Мотря, яких півників малювала; як описує Мелашку автор: краса цієї дівчини "засліпила йому (Лавріну) очі, так разом заманила серце, що вона йому здалась не дівчиною, а русалкою". Письменник добре знав людську психологію і був майстром художньої деталі. У повісті всі художні засоби підпорядковані розкриттю характерів. Пригадайте опис села Семигори чи те, як Мотря в неділю вбирається на вулицю, куди має прийти й Карпо.
Мова персонажів, пересипана прислів'ями, що свідчить про зв'язок твору з усною народною творчістю. Згадує автор у повісті народну пісню, яка також є споконвічною українською традицією, без якої не обходився жоден обряд, жоден звичай, не кажучи вже про щоденні пісні, які звучали вечорами в сільських хатах чи за вулицях. Причому, читаючи повість, ми помічаємо, що кожному обряду відповідала своя пісня. У повісті багато музики. На весіллі, на вечорницях грають троїсті музики.
Та поряд з кращими українськими звичаями письменник викриває за допомогою іронії, сміху, а іноді і сатири гірші сторони народного життя, що стали результатом руйнації національних святинь.
Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології, Іван Семенович розумів, що про життя села треба писати без будь-яких прикрас. Саме цих принципів він дотримувався, працюючи над повістю. Новаторство прозаїка засвідчили реальні картини побуту і опис українських національних звичаїв.
Говорячи про побут, хочу відразу зазначити: мене дуже схвилювали або навіть вразили стосунки між батьками та дітьми в родині Кайдашів. Не хочеться вірити в типовість цього непорозуміння. Та все ж... Письменник майстерно розкриває психологію кожного члена цієї родини і вмотивовує вчинки.
Омелько Кайдаш — вправний стельмах. До нього з повагою ставляться і пани, і селяни. Та зароблені гроші він не може вдержати в руках — вони тікають до шинку. За це його не поважають сини. Вони глузують з батька, не знаходять пояснення його вчинкам: ходить до церкви, вірить в "святу п'ятницю" — і постійно заглядає до корчми.
Більш того. Одружившись, Карпо частіше не стримується, обзиває батька "іродовою душею", кидається на нього, штовхає кулаками. З такою ж неповагою він ставиться і до матері. Довідавшись, що вона закрила його коня у своєму хліві, він хапає матір за плечі кричить: "Нате, їжте мене, або я вас з'їм". А потім женеться за матір'ю з дрючком. Мотря не зупиняє чоловіка, бо в неї така велика ненависть до свекрухи, що "поглядом би спопелила її".
Думаю, що описуючи ці картини побуту, автор приходить до думки духовна роз'єднаність між батьками і дітьми отруює кожен день життя.
Вчитуючись в повість, я приходжу ще до одного висновку: І. С. Нечуя-Левицького не цікавить етнографічна сторона життя селян. Головним для нього є показ конкретних буденних ситуацій, в яких виявляються змізернілі під впливом обставин людські душі.
Серед побутових ситуацій автор більше уваги приділяє сваркам-бійкам, кожен з яких має свою зав'язку і свою розв'язку. Найбільш виразних сварок, на мій погляд, у повісті три: бійка між Кайдашихою і Мотрею за мотовило, між Мотрею, з одного боку, і Мелашкою та Кайдашихою, з другого боку; бійка між двома родинами, коли вони жили вже в різних хатах. У цих бійках ми пізнаємо характери головних персонажів, їх етику.
З кожною новою сваркою-бійкою всі члени родини Кайдашів занепадають морально. Маючи в душі добрі начала і наміри, врешті-решт вони втрачають їх і зрівнюються з усіма. Це перш за все стосується Лавріна і Мелашки.
Як розуміти все те, що лежить в основі сварок? Думаю, що І. С. Нечуй-Левицький ці безкінечні сварки розцінює як трагічний результат руйнації народної моралі, народних звичаїв і традицій у зв'язку зі знищенням козацтва в Україні.
Письменник любить свій народ, свою землю. Він любить своїх героїв, уболіває за них, йому дорога самобутність народу. Йому болить втрачена воля і потоптане почуття національної гідності.
Саме цим можна пояснити поглиблену увагу повістяра до зображення традицій і звичаїв, духовних поривань. Автор стверджує віру в незнищенність українських традицій, українського менталітету. Він вірить у те, що прийде день, який відродить українську духовність і люди будуть берегти "собори своїх душ".
За півстоліття творчої діяльності І.Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І.Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А по-вісті «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури. «Українська жизнь, — писав Нечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 70-х — початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів. Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в «Афонському пройдисвіті», він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя. ** ...се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом. З огляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію повість належить до найкращих оздоб українського письменства. /**Іван Франко про повість «Кайдашева сім’я».**/
Одночасно з педагогічною діяльністю І.Левицький починає писати. У 60-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з’явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. З 1873 року І.Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І.Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, попав під таємний нагляд жандармерії. 1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум’яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884). 1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе виключно літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж порогами» (1893). На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія».
Більше ніж століття відділяє нас від часу написання І. Нечуєм-Левицьким повісті "Кайдашева. сім'я", але життя героїв, їхні вчинки і поведінка хвилюють нас і зараз. У чому ж секрет такого довголіття літературного твору? Мені здається, найперше, у художній майстерності автора. І. Нечуй-Левицький не бере предметом дослідження якихось визначних, незвичайних подій, не кидає своїх героїв у вир випробувань. Він показує буденне сімейне життя, день за днем, рік за роком. І відзначає, що не всі можуть пройти випробування часом та "сімейними війнами" і зберегти при цьому гідність, поетичну душу.
І. С. Нечуй-Левицький високо цінував народну творчість і щоразу звертався до її невичерпних джерел. Мова повісті "Кайдашева сім'я" рясно пересипана, мов перлами, народними афоризмами, приказками, дотепами, піснями. Правда, ці народні вислови дуже часто бувають "з перцем".
Старий Кайдаш говорить до Карпа: "В гурті каша їсться, а гуща дітей не розгонить". "Хоч між дровами, аби з чорними бровами",— відповідає Лаврі н матері на питання про одруження. Кайдашиха "розпустила на всю хату мед своїм язиком", висловлюючи побажання Мелашці: "Будь же, дочко, здорова, як риба, гожа, як рожа, весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля!" А сама при цьому думала: "Довго прийдеться мені вчити цю Мелашку... Коли б хоч не була така сатана, як Мотря". Цим автор підкреслює таку рису Кайдашихи, як облесливість та лицемірство. Щоб розважити і заспокоїти Мелашку, Балашиха говорить: "Дівка, як верба: де посади, то прийметься",— хоч сама із сумом відзначає: "У нас була, як рожа цвіла, а тепер така стала, як квітка в'яла". Словами казки розповідає Мотря батькам про свекруху: "В мене свекруха — люта змія: ходить по хаті, полум'ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем".
Забобонність селян, їхню темноту і неуцтво І. Нечуй-Левицький показує особливо через епізод замовляння знахаркою бабою Палажкою хвороби Кайдаша: "Пом'яни, господи, раба божого Омелька та ті книжки, що в церкві читають: єрмолой, бермолой, савтирю і ще тую, що телятиною обшита... Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп'яках..."
Отже, використання фольклору надало творові І. Нечуя-Левицького неповторного національного колориту, сприяло його виразності і більш глибокому розкриттю психології героїв.
Мова повісті "Кайдашева сім'я" багата на порівняння, що служить, разом з іншими художніми засобами, успішній реалізації ідеї.
Наприклад, автор так говорить про Кайдаша, підкреслюючи його згубну пристрасть: "...Червоний перець у горілці дражнив його, наче цяцька малу дитину". Кайдашиха "стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині". Мотря "теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Мелашка "затріпала рученятами, неначе пташка крилами".
У повісті використані гіперболи. Мелашка "виплакала всі сльози, що зібрались за всі жнива, і полила ними материн садок". На кожній сторінці твору можна зустріти багато й інших тропів та лексичних засобів: епітетів ("під її солодкими словами ховається гіркий полин"), метафор (горщик завищав, застогнав, "в хаті гризла Мелашку свекруха"), синонімів ("вони разом верещали, ґвалтували, лаялись", свекруха з невісткою пищали, гавкали, сичали, репетували, кляли, наробили галасу).
Високу майстерність виявив письменник у використанні діалогів. Це надало творові напруженого, динамічного і навіть драматичного звучання.
Варте особливої уваги застосування автором у повісті різних засобів гумору та сатири. Це комічні ситуації (Мотря з яйцями на драбині, помилкове залицяння ченця до баби Палажки та інші), комічні діалоги (як Лаврін з Карпом собі наречених вибирали). З такого, наприклад, діалогу вимальовуються характери братів: суворий, неговіркий, перебірливий у Карпа і лагідний, жартівливий, поетичний у Лавріна.
А чого варта та сцена, коли "не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха...". Використаний тут з одного боку прийом паралелізму, заперечного порівняння, а з іншого — урочистий "батальний" тон для опису нікчемної сварки створюють неперевершену комічну картину, хоч і з відтінком суму.
То ж очевидна велика художня майстерність І. Нечуя-Левицького у використанні всіх художніх засобів мови, у вираженні авторської позиції — людина не повинна втрачати самоповаги за будь-яких обставин і разом з тим поважати право інших на власну гідність. Недаремно І. Франко відносив, повість "Кайдашева сім'я" "до найкращих оздоб українського письменства".
Другорядні персонажі: Параска Гришиха, Баба Палажка (Солов’їха).
Лаврін – молодший син у сім’ї Кайдашів.
Лаврін – лагідний, м’який, жартівливий, дотепний, веселий. У нього приваблива зовнішність: «Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне, веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво». Він у всьому бачить хороше, добре, шанує людей, захоплюється красою природи, має ліричну душу і грає на сопілці. Але, нажаль, зрештою і Лаврін стає егоїстом.
Цитата:
«Молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір».
Мелашка – щира, тиха, спокійна, лагідна, чутлива, з бідної сім’ї.
Вона тяжко переживала безладдя в родині. Та поступово і Мелашка втягується в сварки й бійки.
Цитата:
«Була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк».
Карпо – старший син О.Кайдаша та М.Кайдашихи.
Карпо був грубий, неласкавий, сердитий, мовчазний. Карпо – енергійний, суворий, впертий. Про горб «… цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів». Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались. На селі його обрали десятським.
Цитата:
«Широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті».
Образ Мотрі – один з найдовершеніших образів повісті. Мотря – дружина Карпа.
Дівчина була із заможної родини, але добра і не вихвалялася на селі. Узявши шлюб, поринула у тяжкі будні. Зла свекруха звалила на неї всю хатню роботу. Щоденна гризня зробила Мотрю злою, сварливою жінкою. А лютість її не мала меж. Виколола свекрусі око та не переймалась, а раділа цьому.
Цитата:
«Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите . щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи з злістю».
Омелько Кайдаш – звичайний селянин.
Тяжка праця, панщина підірвали його здоров’я та сили. Омелько дуже працьовитий, ніколи не сидів без діла, щось завжди майстрував, лагодив. Від своїх синів він також вимагав працьовитості. Але Кайдаш любив випити- це, мабуть, було його найбільшою вадою. Тяжке життя зробило його нервовим та забобонним. Після одруження синів, він поступово втрачає батьківську владу над ними, а Карпо навіть підіймає на старого руку. Кайдаш спився до божевілля та втопився, хоча все життя боявся саме такої смерті.
Цитата:
«Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною».
Маруся Кайдашиха – дружина Омелька, мати двох синів.
Маруся – «робоча та проворна, та трохи куслива, як мухи в спасівку». Вона сварлива, бездушна жінка. Маруся гарно готувала і замолоду служила у панів покоївкою, від них і сама «набралась трохи панства». Кайдашиха з погордою ставиться до бідніших від себе, любить вихвалятись. Позитивні риси її характеру – це те, що вона працьовита, дбайлива хазяйка, любляча мати і бабуся. Але приватна власність, жадоба до землі зробила її жорстокою, жадібною. Це призводило до частих сварок і розладів у сім’ї, і, навіть, бійок.
Цитата:
«терлась коло панів і набралась від них трохи панства»;
«від її погляду молоко кисне»;
«на словах, як на цимбалах грає»;
«Вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем».
Літературний рід: епос.
Жанр “Кайдашева сiм’я”: соціально-побутова повість (з елементами сатири і гумору)
Тема “Кайдашева сiм’я”: змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва, з усіма його складнощами й суперечностями на прикладі однієї родини.
Головна ідея “Кайдашева сiм’я”: засудження індивідуалізму егоїстичних натур і норм народної моралі, що є головними причинами духовної роз’єднаності в родині.
Головна думка “Кайдашева сiм’я”: показ буденних ситуацій, у яких відбувається змізеріння людської душі, зумовлене постійною залежністю людей від матеріальних нестатків. Духовна роз’єднаність зумовлена відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Це отруює життя і батьків, і їхніх синів та невісток.
Композиція “Кайдашева сiм’я”: повість складається з дев’яти частин, сюжет у яких розгортається за принципом нагнітання епізодів і сцен.
Саме діалоги «рухають» сюжет твору, у них розкриваються характери героїв.
– лише родинні відносини та суперечки;
– одруження Карпа;
– відношення між невісткою Мотрею та свекрухою;
– сватання Лавріна;
– його одруження;
– ставлення свекрухи до другої невістки – Мелашки;
– похід до Києва;
– втеча Мелашки;
– сварки між сім’ями братів.
1. Експозиція – опис села Семигори, портрети головних героїв, розмова Карпа та Лавріна про одруження.
2. Зав’язка – одруження Карпа з Мотрею.
3. Розвиток дії – постійні сутички в родині, одруження Лавріна з Мелашкою, проща Мелашки до Києва, смерть Омелька Кайдаша, розподіл спадщини.
4. Кульмінація – сутичка Мотрі з Марусею, внаслідок якої Маруся втратила око.
5. Розв’язка – примирення двох сімей після того, як засохла груша.
