по Гребенюк Анастасія 2 лет назад
227
Больше похоже на это
Друга половина ХІХ-початку ХХ ст. означені суперечливими процесами в культурному житті українського суспільства. На розвиток культури негативно впливали територіальна роз'єднаність українських земель та політика імперських урядів, спрямована на асиміляцію українців. Позитивним чинником її розвитку стала діяльність національно свідомої інтелігенції, яка сприяла поширенню освіти і культурних набутків серед населення. Значною була роль українських меценатів, які вибіляли кошти на відкриття шкіл, утримання закладів культури, матеріальну підтримку письменників, художників, композиторів. Знаним меценатом цього періоду був суддя, дворянин козацько-старшинського походження Богдан Ханенко.
(Богдáн Іванович Ханéнко)
Важливим здобутком ХІХ ст. став національний рух української інтелігенції-як наддніпрянської, так і західноукраїнської,-який не дозволив імперським кордонам розділити український народ, а навпаки-посприяв об'єднанню і українців, і їхньої культури від закарпатських долин до басейну Сіверського Донця.
Змінювали українську культуру також економічні та суспільно-політичні події і явища: індустріалізація, урбанізація, урядові реформи, формування нової соціальної структури населення. Суттєво впливали на українське культурницьке життя західноєвропейські філософські течії та мистецькі напрямки. В другій половині ХІХ ст., поряд із романтизмом, поширився реалізм. Митці, які дотримувалися ідей реалізму, намагались у своїх творах правдиво відтворювати дійсність в її типових рисах. Модернізм надув популярності від межі ХІХ і ХХ століть. Модерністи зображували дійсність як час абсурду і хаосу, особливо цікавилися внутрішніми переживаннями людини, її світоглядом. Українська культура розвивалася в руслі західноєвропейських та світових тенденцій.
This ancient civilization of Northeastern Africa is one of the most spectacular of the ancient world. Find out more about the people of Ancient Egypt, their gods and goddesses, magical land, and daily life.
Провідним осередком театрального життя другої половини ХІХ ст. став Єлисаветград (нині-Кропивницький). У 1882 р. тут утворилася професійна театральна трупа "Товариство українських акторів". Біля її витоків були драматурги й актори, за якими закріпилося означення "корифеї українського театру".
A 'pharaoh' was the supreme political and religious leader of the land. The word 'pharaoh' comes from Greek and it initially related to the designation of a royal residence.
Each pharaoh was usually the son or declared heir of the previous pharaoh, born of the Great Wife (pharaoh’s chief consort) or sometimes a lesser-ranked wife favored by the pharaoh.
Among the over 300 pharaohs in ancient Egypt, only a few of them succeeded to leave behind an eternal legacy.
Український оперний співак-тенор.
Він був фактично творцем шведської вокальної школи, яку так талановито продовжив його учень Арне Суннегорд. Модест Менцинський прославився виконанням партій в операх Р. Вагнера («Зігфрід», «Лоенгрін», «Летючий голландець», «Тангейзер», «Валькірія», «Загибель богів», «Тристан та Ізольда»).
Український оперний артист (лірико-драматичний тенор) і вокальний педагог.
Мишуга співав у Мілані, Турині, Варшаві, Кракові, Києві, Санкт-Петербурзі, Берліні, Лондоні, Відні, Парижі. Критика не шкодувала для його голосу найвищих похвал, вистави з його участю відбувалися з аншлагами.
Українська оперна співачка, педагогиня.
За життя Соломію Крушельницьку визнали найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання «Вагнерівська примадонна» XX століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін.
Український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.
Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.
Український композитор, хоровий диригент, священник УГКЦ, громадський діяч, автор музики державного гімну України «Ще не вмерла Україна».
Вербицький писав музику до вистав і виступав як актор. У цей час написав музику на текст Івана Гушалевича «Мир вам, браття, всі приносим». Цей твір Головна Руська Рада визначила гімном Галичини під час «Весни народів» 1848—1849 років.
Український композитор, хоровий диригент, піаніст, педагог, збирач музичного фольклору, громадський діяч.
Автор широковідомих хорових обробок українських народних пісень «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть», «Ой з-за гори кам'яної» та інших. Його різдвяна щедрівка «Щедрик» перекладена багатьма мовами і відома у англомовному світі як «Carol of the Bells».
Український громадсько-політичний діяч, композитор, педагог і журналіст.
Автор опери «Купало» (1870–1892, поставлена 1929 року в Харкові), музики до драм Тараса Шевченка «Назар Стодоля», Федора Заревича «Бондарівна», хорів, пісень, а також літературних творів — «Три тополі», «Оповідання і гуморески» (1902), «Споминів з життя» (1908), шкільних підручників.
Автор музики до відомої пісні «Шалійте, Шалійте, скажені кати!» (1889 р.).
Український композитор, співак, баритон (бас-баритон), драматичний артист, драматург, небіж письменника П. П. Гулака-Артемовського, автор однієї з перших опер на україномовне лібрето опери «Запорожець за Дунаєм».
Широку популярність Гулаку-Артемовському, як композиторові, принесла опера «Запорожець за Дунаєм», датована 1862 роком, яка стала українською музичною класикою. Прем'єра опери відбулася 14 квітня 1863 року на сцені Маріїнського театру.
Український актор, режисер і антрепренер. Засновник і перший директор театру товариства «Руська бесіда» у Львові (1864). Перший у Галичині поставив у цьому театрі «Назара Стодолю» Шевченка (5 травня 1864) і грав роль Назара.
Весною 1865 року на чолі «Руського народнього театру» гастролював у Тернополі. Гембицький Тит, який в 1867 році заснував власний російсько-український театр в Хотині, в листопаді того року разом з ним приєднався до трупи Омеляна Бачинського (Кам'янець-Подільський).
Запрошений до Львова, 29 березня 1869 виставою «Маруся» (за Квіткою-Основ'яненком) відкрив перший сезон українського театру. Бачинський поставив «Вечір на хуторі» (за творами Миколи Гоголя), «Безумна» (за мотивами «Русалки» А. Пушкіна).
Як актор О. Бачинський відзначався в ролях комедійного плану. 1894 року залишив театр.
Український письменник (поет, драматург, прозаїк), театральний і культурний діяч. Один з корифеїв українського побутового театру.
Батько української письменниці Людмили Старицької-Черняхівської.
Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1881), «У темряві» (1893), «Талан» (1893).
Українська акторка і театральна діячка, провідна зірка українського театру кінця ХІХ - початку ХХ століть. Народна артистка Української РСР (1922).
В сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
Артистка створила блискучу галерею сценічних образів: знедолену, безталанну, багатостраждальну українську жінку, наймичку-кріпачку, оганьблену "покритку". Всі вони сповнені духом протесту проти тиранії і жорстокості. "Я люблю своїх убогеньких", - казала Марія Костянтинівна і ставала на захист покривджених, але улюблених героїнь.
Український письменник, драматург, театральний режисер і актор. З іменем Кропивницького пов'язані створення українського професійного театру на підросійській частині України й наступний етап розвитку реалістичної драматургії. На його честь також був перейменований колишній Кіровоград.
Guess the Pharaoh
Type in the name of this important pharaoh and the period in which he ruled. Example: Ahmose I, 1570 - 1546 BC.
З іменем Кропивницького пов'язані створення українського професійного театру на підросійській частині України й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.
Модернізація спричинила зростання потреби в освічених людях. Вищу освіту давали університети, яких на українських землях було п'ять: Харківський, Київський, Львівський, Новоросійський, відкритий в Одесі у 1865 р., та Чернівецький, заснований у 1875 році. Почали працювати вищі навчальні заклади для підготовки спеціалістів різних галузей промисловості й духовної сфери.
Ancient Egyptian Farming
One of the reasons for which this civilization was so successful was the fact that they used farming to produce their own food and cloth. The farmers grew their crops along the bank of the River Nile.
Модернізація вплинула на долю жінки. Емансипація жінок (звільнення від залежності, збільшення прав) посприяла поліпшенню їхнього становища. Цьому допомогла також освіта жінок, яка започаткувалася з відкриттям у Києві Вищих жіночих курсів. Важливу роль у її становленні та розвитку відіграли Софія Русова і Христина Алчевська.
Вищий жіночий навчальний заклад в Києві (1878—1889), (1906—1917).
Алчевська Христина Данилівна (1841-1920 рр.)
Українська педагогиня, організаторка народної освіти, дружина засновника м. Алчевськ Олексія Алчевського, мати Дмитра (кандидат природничих наук), Григорія, Ганни (допомагала викладати в жіночій недільній школі), Миколи (театральний критик, автор першого букваря для дорослих українською мовою), Івана та Христини Алчевських.
Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка. На своїй садибі у Харкові (тепер будинок Палацу культури Національної поліції) у 1899 встановила перший у світі пам'ятник Тарасу Шевченку, погруддя роботи скульптора Володимира Беклемішева.
Вона згуртувала й очолила авторський колектив з укладання 3-томного критико-бібліографічного покажчика «Что читать народу?» (1884—1906). У ньому понад 4 тисячі рецензій, відгуків, анотацій близько 80 авторів, учителів, викладачів, професорів і просто читачів на твори зарубіжної, російської та української літератури. Сама Алчевська написала 1150 анотацій. Авторський колектив на чолі з нею підготував також 3-томний посібник «Книга взрослых», що протягом 1899—1917 витримав 40 видань. Вона є авторкою мемуарів «Передуманное и пережитое» (1912), методичних статей з навчання дорослих та оповідань, укладач «Каталога книг» для недільних шкіл, учасниця педагогічних експозицій на всеросійських та міжнародних виставках (у Москві та Нижньому Новгороді — 1895, 1896, Парижі — 1889, 1900, Чикаго — 1893).
Русова Софія Федорівна (1856-1940 рр.)
Українська педагогиня, прозова письменниця, літературознавиця та громадська діячка, одна з піонерок українського фемінізму. Дружина Олександра Русова. Мати Юрія та Михайла Русових.
Серед ключових принципів педагогічної концепції Русової: гуманізм, демократизм, народність, природовідповідність, культуровідповідність, особистісно орієнтований підхід, соціальна обумовленість виховання та загальнолюдські цінності.
Центральне місце в багатогранній педагогічній спадщині вченої займає концепція української національної системи освіти і національного виховання, в межах якої отримали своєрідну інтерпретацію найважливіші, фундаментальні теоретико-методологічні проблеми — мета, завдання, зміст, методи, принципи, форми освіти, навчання й виховання. У центрі педагогічної концепції вченої перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами. Головне завдання виховання — забезпечення розвитку відзначених чинників, а також національної самосвідомості і загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору і збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного і культурного потенціалу свого народу.
Виховний ідеал Русової: виховання гармонійної людини на засадах любові й пошани до найкращих національних традицій.
Освітня реформа 1864 року в Російській імперії значно розширила мережу закладів початкової освіти, але лише з російською мовою навчання. Така освіта посилювала асиміляцію українців. Навчальна література, яку створювали прихильники імперій, вкладала в учнівські чи студентські голови інформацію, що сприяла формуванню відданості імперським інтересам. Оскільки культурні, економічні та політичні інтереси українців найчастіше суперечили імперським, то виникла гостра необхідність в українізації освіти, особливо на українських землях Російської імперії.
Освітня реформа 1869 року в Австро-Угорщині запровадила обов'язкове початкове навчання для дітей віком від 6 до 14, яке найчастіше здійснювали рідною мовою.
У Російській імперії навчальних закладів з українською мовою викладання не було. Натомість у Львівському університеті в 1894 р. була відкрита кафедра східноєвропейської (фактично-української) історії, яку очолив М. Грушевський, а в 1890 р.- кафедра української літератури під орудою К. Студинського. Кафедру української мови та літератури у Чернівецькому університеті очолював С. Смаль-Стоцький.
(М. Грушевський)
(К. Студинський)
(С. Смаль-Стоцький)
Харківський ветеринарний інститут
Київський політехнічний інститут
Модернізаційні процеси, що охопили усі сторони життя суспільства, неоднозначно вплинули на українські землі. Промисловий переворот і науково технічна революція сприяли розвитку економіки та поступовому підвищенню рівня життя суспільства. Ліквідація кріпацтва і розвиток ринкових відносин формували новий тип особистості, котра опиралася на власні сили. Кожен тепер мав право купувати чи продавати землі, нерухомість чи інші товари, займатися підприємництвом, процвітати або бідувати залежно від своїх зусиль і можливостей та обставин, в якій випадало жити й працювати. З іншого боку, національно свідомі українці становили меншість серед буржуазії і робітників-нових соціальних груп.
Поширення і доступність преси, передовсім газет, виникнення та поширення залізничного сполучення, пароплавів, телеграфу і телефону, а на межі століть-автомобільного й авіаційного транспорту покращили життя людей. Ці ж реалії дозволяли імперіям ефективніше організувати систему контролю над підлеглими територіями, а опозиційним (національним, соціалістичним та ін.) політичним партіям-координувати свою діяльність і через пресу та пропагандистів впливати на думки й емоції якнайбільшої кількості людей. Активізація опозиційних політичних партій у поєднанні з неефективним державним регулюванням взаємин робітників на буржуазії призвели до політизації суспільства і радикалізації суспільних настроїв.
Проте помітною активністю вирізнялась українська інтелігенція, яка становила основу українських політичних партій.
Робітники, які на той час жили і працювали в надто складних умовах, головними проблемами вважали не національні, а соціальні; головним ворогом-не стільки імперську владу, скільки ненависну їм буржуазію.
Буржуазія, зацікавлена в створені сприятливих умов для підприємницької діяльності, була налаштована більш на співпрацю з імперською владою, ніж на відстоювання національних інтересів.
У живописі середини ХІХ ст. продовжував зберігати свої позиції романтизм. У продовж останніх десятиліть ХІХ-початку ХХ ст. розвивалися два провідних стилі епохи-реалізм і модерн. Типовим для художників-реалістів було зображення буденно життя, побуту народу. З-поміж жанрів переважали пейзаж та портрет. Наприкінці ХІХ-на початку ХХ ст. поширювався модерн. Поєднання естетики модерну з національними живописними традиціями започаткувало український стиль у живописі модерну.
Реалістичний напрямок переважав у скульптурі. Монументальна скульптура набувала громадського звучання. У різних містах на громадські кошти споруджували пам'ятники відомим історичним діячам, поетам, прозаїкам.
Український скульптор-передвижник, дійсний член Петербурзької академії мистецтв (з 1894 року).
Скіф
Переселенці
Російський та український художник і скульптор білоруського походження, автор ряду видатних пам'яток у великих містах Російської імперії.
Пам'ятник Богданові Хмельницькому
Український живописець, пейзажист, баталіст.
Козаки в степу
Український художник і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940).
Один із засновників і перший ректор Української академії мистецтва.
Additional info
Український художник-маляр українського походження родом зі Слобожанщини. Син солдата, в юності працював іконописцем. Займався в Малювальній школі під керівництвом І. М. Крамського, продовжив навчання в Петербурзькій Академії мистецтв.
Портрет україночки
Український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині. Його називали поетом кольору та Сонця.
Трембітарі
Український педагог і художник, громадянин Королівства Греції, Російської імперії та СРСР. Передвижник, писав пейзажі та картини побутового жанру у напрямі реалізму. Дійсний член Імператорської академії мистецтв. Довгі роки працював в Одесі, де викладав у місцевому художньому училищі та був членом-засновником Товариства південноросійських художників, а також головою останнього у період 1892—1919 років. Директор Першої державної картинної галереї в Одесі з 1917 року та до своєї смерті 1921 року. Лауреат великої бронзової медалі та диплома Всесвітньої виставки 1900 року в Парижі.
Гуси
Український художник-живописець, академік живопису Петербурзької академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику.
Жниця
Український живописець-пейзажист і педагог грецького походження з північного Приазов'я.
Березовий гай
Видатний український та російський художник-мариніст і баталіст вірменського походження. Брат вірменського історика та архієпископа Вірменської апостольської церкви Габріела Айвазовського.
Райдуга
Хвиля
У другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. інтенсивне будівництво охопило усі великі міста, набуваючи в кожному з ним особливим рис. Почався розквіт еклектики (з давньогрецької - свобода вибору) як провідного напрямку в оздобленні будинків. У архітектурі- це свобода використання різних архітектурних стилів і декору, які склалися в будівельній практиці різних часів і народів. Тогочасні архітектори вважали, що головну роль відіграє раціональне планування, а вибір стилів оформлення залежить від призначення будівлі та смаків замовника.
Останнє десятиліття ХІХ ст.-на початку ХХ ст. утвердився новий стиль- модерн. Його прихильники домагалися логічного і зразкового планування, використовували нові залізобетонні та інші будівельні матеріали. Українські архітектори-модерністи прагнули поєднати новітні технології з народними традиціями. Утвердження модерну збіглося з добою індустріалізації, тому масштабним стало будівництво приміщень індустріального і громадського призначення- банків, бірж, театрів, народних будинків, клубів, пасажів, ринків, прибуткових будинків.
Перша українська страхова компанія, що була заснована у 1892 році.
Правління страхової компанії містилося у центральній частині Львова, на вулиці Руській, 20.
Критий (під дахом) ринок з торговою площею 896 м². на Бессарабській площі в західному кінці Хрещатика в Києві.
Побудований в 1910—1912 на гроші відомого цукрозаводчика Лазаря Бродського, призначені ним на цю мету в заповіті.
Архітектор — Генрик Гай. Здійснював проєкт архітектор Михайло Бобрусов. Скульптурне оздоблення виконали учні українського скульптора Федора Балавенського, що навчалися у Київському художньому училищі: Тетяна Руденко-Щелкан (декоративне панно на фасаді), і О. Теремець (горельєф «Селянин з волами» і декоративне зображення гусей на металевих воротах), Петро Сниткін (горельєф «Молочниця»).
Український художник, архітектор, графік, творець стильового напряму Український архітектурний модерн, засновник української професійної університетської архітектурної та художньої освіти.
Будинок Полтавського губернського земства
Пам'ятка історії та архітектури в Полтаві, що знаходиться на площі Конституції, 2. Будинок споруджено в 1903—1908 роках за проєктом архітектора Василя Кричевського, з використанням первісних проєктів Є.І. Ширшова, М.О. Ніколаєва. Будинок Полтавського губернського земства став першим зразком нового українського архітектурного стилю (див. Український архітектурний модерн) на Полтавщині. Сьогодні використовується як Полтавський краєзнавчий музей.
Український та польський архітектор, підприємець, меценат, поляк за походженням. Автор будинку з химерами та Собору святого Миколая в Києві. Прозваний «київським Гауді».
Будинок із химерами
Цегляна споруда з прикрасами міфологічних та мисливських сюжетів, є головною архітектурною спорудою раннього неоготичного стилю Києва, столиці України. Свою назву отримала завдяки скульптурним прикрасам, тематика яких — тваринний наземний та підводний світи, атрибути полювання, міфічні істоти.
Російський архітектор італійського походження, академік Петербурзької Академії мистецтв (з 1809), професор архітектури (1831). Батько архітектора Олександра Беретті.
Православний собор у Києві, до створення Православної Церкви України, був головним храмом Української Православної Церкви Київського Патріархату.
Собор зведено у 1862—1882 роки.
Найстаріший оперний театр України. Найкращий театр Одеси та України на момент побудови.
Будинок зведено 1887 року під керівництвом архітекторів Фердинанда Фельнера і Германа Гельмера («Бюро Фельнер & Гельмер») у стилі віденського бароко. Архітектура глядацького залу витримана в стилі пізнього французького рококо.
Унікальна акустика підковоподібного залу дозволяє доносити навіть шепіт зі сцени в будь-який куточок залу.
Театр опери і балету у Львові, розташований в історичному центрі міста на проспекті Свободи, 28 та названий на честь відомої української оперної співачки Соломії Крушельницької.
Резиденція митрополитів Буковини і Далмації
Пам'ятка архітектури, розташована у місті Чернівці. Комплекс збудований у 1864—1882 роках. Архітектор — Йозеф Главка. Після Другої світової війни його будівлі використовує Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича.
Egyptian Art has a major role in conveying the essential traits of this great civilization.
The Egyptian art portrays best what this civilization valued the most, what people looked like, how they dressed, the jobs they had, etc.
Збільшення кількості людей, які вміли читати і писати, та розвиток української літератури сприяли поширенню видавничої справи. В Російській імперії через Валуєвський циркуляр і Емський указ українська книга потерпала від цензурних утисків, але повністю припинити її друкування уряд не зміг. Виданням підручників для недільних шкіл, популярних освітніх книг та художньої літератури займалися П. Куліш, І. Франко, Олена Пчілка і багато інших. З 1890-х рр. почали виниками українські видавництва.
Сприятливіші умови для розвитку української друкарської справи склалися на західноукраїнських землях. Видавничу діяльність організували "Просвіти", інші громадські організації, політичні партії, Греко-Католицька церква. Загалом, наприкінці першого десятиліття ХХ ст. тут функціонувало 30 українських видавництв, тоді як Наддніпрянщині-17. Цей період означився також розквітом тематичної періодики для різних суспільних груп.
Перший всеукраїнський літературно-науковий і громадсько-політичний часопис, що виходив з 1898 року по 1932 рік. Заснований за ініціативою Михайла Грушевського. Видавався часопис Науковим товариством імені Тараса Шевченка.
"Хлібороб"
Перша україномовна газета на Наддніпрянській Україні, що видавалась у місті Лубни (теперішній райцентр на Полтавщині) в листопаді-грудні 1905 року.
"Рідний край"
Назва кількох історичних і сучасних газет.
"Рада"
Єдина щоденна українська громадсько-політична, економічна і літературна газета ліберального напряму українською мовою на Наддніпрянщині.
"Основа"
Науково-літературний щомісячний журнал. Перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал в Російській імперії.
"Киевская старина"
Щомісячний багатопрофільний історико-етнографічний та літературний часопис в Україні. Видавався у Києві російською і українською (в російській транслітерації з 1905 року, в українській з 1906 року) мовами впродовж 1882–1906 років.
Запрацювали нові технічно досконалі друкарні- С. Кульженка у Києві, Є. Фесенка в Одесі, що продукували українські книжки. Одне з видавництв Києва друкувало і поширювало ноти українських народних пісень, твори українських композиторів.
«Вік» – перше вітчизняне видавництво, яке спеціалізувалося на виданні виключно української літератури, було започатковане у 1896 р., а остаточно сформоване у 1899 р.
"Українська бібліотека"
"Сільська біблотека"
Українська модерністська письменниця, рання учасниця жіночого руху на Буковині. Майстриня драматичної повісті та оповідань на теми утиску українського жіноцтва, кризового становища села. Порушувала питання етики та моральної досконалості людини в умовах насильства та соціальної несправедливості.
Глибоко правдиві картини з життя села Кобилянська дала в новелах «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Час», «Некультурна». Визначним досягненням української літератури, вагомим внеском письменниці у розробку теми землі у світовій літературі є повість «Земля».
Український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик. Посол (депутат) Австрійського парламенту від Королівства Галичини та Володимирії. Зять священника УГКЦ, посла Галицького сейму Кирила Гаморака.
Творча спадщина В. Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й історико-літературне значення. Він був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели. Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм, цей стиль передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами. Черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах селянського побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя.
Українська письменниця, перекладачка, фольклористка, феміністка та культурна діячка, спів засновниця літературного гуртка «Плеяда» та групи Українська соціал-демократія. У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
У 13 років – вперше опублікувала свої поезії, взявши псевдонім «Леся Українка»; у 14 – видала першу свою поему «Русалка», а також два переклади повістей Гоголя; у 19 років написала підручник «Стародавня історія східних народів», у 22 – за сприяння Івана Франка видала першу поетичну збірку «На крилах пісень».
Український письменник, громадський діяч, голова «Просвіти» в Чернігові.
В українську літературу ввійшов як майстер психологічної прози. Вершинами його художнього стилю критики вважають «Fata Morgana», «Що записано в книгу життя» (1910), «Тіні забутих предків» (1911). У своїх останніх новелах доповнив свій характерний стиль елементами неоромантизму.
Видатний український поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), доктор габілітований (1895), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906). Член Всеукраїнського Товариства «Просвіта».
Франко – автор близько 6000 творів, серед яких 10 поетичних збірок, 1 збірка поем (усього їх 50), 10 творів великої прози і близько 100 малої, понад 3000 публіцистичних статей.
Український письменник, етнограф, фольклорист, педагог.
За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п'ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І. Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою».
Українська письменниця, перекладачка, видавниця російського походження. Її твори мали анти кріпацьке спрямування та описували історичне минуле України. В 1860-х здобула значної літературної слави в Україні після публікації в 1857 році українськомовної збірки «Народні оповідання». Збагатила українську літературу низкою нових жанрів, зокрема соціально-феміністичною повістю («Інститутка»). Повість «Маруся» в перекладі-адаптації французькою стала популярною в Західній Європі кінця XIX ст. Після скандалу щодо плагіату її перекладів російською в 1870-х майже припинила літературну кар'єру.
У західний період Марко Вовчок як українська прозаїкиня розробляла жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної повісті й оповідання для дітей («Кармелюк», «Невільничка»), створила жанр соціально-побутової казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»).
Український прозаїк та драматург.
Він є автором ряду нарисів, оповідань, повістей, романів. Серед творів Панаса Мирного найбільш масштабним і складним є соціально-психологічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написаний у співавторстві зі старшим братом Іваном Біликом (Іваном Рудченком).
Add here information about the clothing Ancient Egyptian people wear.
Український етнограф, фольклорист, мовознавець, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач та громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН (1902), академік АН України (1924), член Чеського наукового товариства (1905), Празької та Віденської Академії наук.
Від 1899 р. — секретар НТШ. Від 1909 р. — член-кореспондент Російської академії наук. Від 1916 р. — голова Етнографічної комісії НТШ. Від 1924 р. — член ВУАН
Редактор видань НТШ (близько 60 томів Етнографічного Збірника та Матеріалів для української етнології) й Літературно-Наукового Вістника. Директор Української видавничої спілки.
Він був першим, хто вивів українську фольклористику на широкий шлях європейської науки. Іван Франко назвав Володимира Гнатюка «феноменально щасливим збирачем усякого етнографічного матеріалу, якому з наших давніших збирачів, мабуть, не дорівняв ні один». Усе багатство й розмаїття творчої спадщини Володимира Гнатюка й досі, на жаль, не вивчено. Нині нам випадає нагода осягнути створений ним золотий фонд не лише української чи слов'янської, а й світової етнології.
Український антрополог, етнограф, археолог, археограф, музеєзнавець, видавець та літературознавець. Автор першої загальної науково обґрунтованої концепції антропологічного складу українців. В еміграції у Швейцарії та Франції з 1879 по 1905 роки, у Росії — з 1906 по 1917 роки.
Перебуваючи тривалий час у вимушеній еміграції, Федір Вовк узяв на себе важку ношу популяризатора України та її культурних надбань: активно публікує в зарубіжних наукових виданнях численні розвідки, в яких знайомить Європу з нашою самобутньою культурою, етнографією і висвітлює її з точки зору західноєвропейської науки. Водночас він у численних статтях у російських та українських виданнях публікує український матеріал і вказує на його всеєвропейське значення, переконливо доводячи, що тільки тоді українська археологія та етнографія стануть на справді науковий ґрунт, коли українські вчені переконаються у її здобутках у Західній Європі й не будуть голослівно тішитися зі своєї самобутності.
10 лютого 2015 р. вітчизняні дослідники заснували «Центр палеоетнологічних досліджень» ім. Федора Вовка. Метою Центру є «розв'язання наукових, освітніх і пам'яткоохоронних проблем у сучасних археологічній, антропологічній, ентологічній та інших суміжних науках». Центр діє на базі кафедри археології та музеєзнавства історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка.
Український історик, сходознавець, мовознавець, вчений, орієнталіст, письменник і перекладач, поліглот, один з організаторів Академії наук України (1918). Український науковець походив з кримськотатарського роду, що прийняли православ'я. Жертва сталінського терору.
Зробив великий внесок в її створення і розвиток. У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабської та іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії.
Український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч.
Автор першого словника української мови, редактор низки українських періодичних видань. Обстоював поширення української мови в школі та в установах. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник.
Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих, педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови».
Один з організаторів і керівників «Просвіти», активний член Братства тарасівців, співзасновник УРП (1904).
Українська історикиня і етнографиня, перша жінка в Російській імперії, що здобула ступінь докторка історії honoris causa (1910), у 1907–1917 професорка російської історії на Бестужевських курсах у Петербурзі. Праці про політичний та соціально-економічний устрій України XVII—XVIII ст.
Український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, музеєзнавець, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929). Один із фундаторів Обласного краєзнавчного музею ім. О. М. Поля. Автор понад 1500 наукових праць. Один з перших, хто детально вивчив всю історію запорозького козацтва та історію дніпровських порогів.
До значних творчих досягнень Дмитра Яворницького того часу належать географічно-історичний нарис «Дніпрові пороги» (Харків, 1928) та збірка документів «До історії Степової України» (Дніпропетровськ, 1929). З ім'ям Дмитра Яворницького пов'язане й становлення архівної справи на Катеринославщині в пореволюційні роки.
Український історик, публіцист і політик. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (з 1899), його голова у 1913–1915. Автор низки праць з історії української державності.
1919 р. вийшла у Львові праця Томашівського «Українська історія. Старинні і середні віки», в якій він дав державницьку синтезу історії України княжої й литовсько-польської доби. Характерною особливістю його концепції було те, що він виділяв роль західноукраїнських земель, вважаючи Галицько-Волинську державу першою національною українською державою. Цей перехід з народницьких позицій на позиції державницькі поглиблював ідейно-політичні (зокрема на гал. ґрунті) й особисті розходження між ним і Грушевським, що врешті призвело до розриву між ними (виступи Томашівського в пресі, його опозиція в рамках НТШ 1913).
Праці з історії української державності були тісно пов'язані з його студіями над історією Української Церкви. Він мав на увазі дати ширшу працю й збирав для неї матеріали, але встиг підготувати лише дві більші наукові статті: «Предтеча Ізидора. Петро Акерович, незнаний митрополит руський (1241—1245)» (опубліковано в «Записки Чина св. Василія Великого», т. II, 1927, С. 221—313) і «Вступ до історії Церкви на Україні» (там само, т. IV, 1932, С. 1—160).
Важливе значення мають його досліди над Закарпаттям, зокрема «Етнографічна карта Угорської Руси» (1910), видана Російською Академією Наук, де вперше науково представлено складні етнографічні відносини Закарпаття.
Томашівський приділяв значну увагу публіцистиці, головним чином у 1920-х pp. Він був редактором «Українського Слова» і «Літопису політики, письменства й мистецтва» (Берлін, 1924) й «Політики» (Л. 1925 — 26), був співробітником «ЛНВ» та «Нової Зорі» (підтримував її консервативний напрям) тощо. Окремими виданням вийшла його збірка: «Під колесами історії». (Берлін, 1922), «Про ідеї, героїв і політику» (Л. 1929); «Десять літ українського питання в Польщі» (Л. 1929).
Український історик, філософ та громадський діяч. Ректор Імператорського Харківського університету (1906—1910). Один із фундаторів, академік Української Академії Наук (з 1919). Лауреат Уваровської премії (1887).
Дмитро Багалій не висунув нової концепції історії України і висвітлював головним чином окремі аспекти її минулого. У пам'яті нащадків він залишився як невтомний літописець Слобідської України та Харкова, з яким пов'язано було майже все життя і діяльність вченого. Але за своїм характером і змістом його дослідження представляли собою новий етап у становленні і розвитку історіографії історії України другої половини XIX — початку XX ст. Їх за змістом можна об'єднати у три групи: документи з історії Слобідської України; загальні документи з історії України; матеріали про видатних діячів.
Український історик, громадський та політичний діяч. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917—1918). Член Історичного товариства ім. Нестора-Літописця, член Чеської АН (1914), почесний член Київського товариства старожитностей і мистецтв (1917), член-кореспондент ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897—1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894—1914), автор понад 2000 наукових праць.
Нині Грушевський відомий, як автор понад двох тисяч наукових праць: «Історія України-Русі», «Нарис історії українського народу», «Ілюстрована історія України», «Початки громадянства», «Історія української літератури». Також Михайло Грушевський – один із редакторів багатотомного видання документів «Джерела до історії України».
У 1898 р. разом з О. Маковеєм та І. Франком заснував та редагував літературно-публіцистичний журнал «Літературно-науковий вістник», у 1899 р. був одним із організаторів «Української видавничої спілки». Науково-організаційну, редакторську, викладацьку, дослідницьку роботу Михайло Грушевський успішно поєднував із політичною діяльністю. Саме він був одним із засновників Української національно-демократичної партії у Галичині, яка розпочала свою роботу у 1899 році.
Та все ж найбільш вагомий історичний вклад Михайло Грушевський привніс під час утворення Української Народної Республіки. Завдяки його авторитету та сміливій громадянській позиції, сформована 16 березня 1917 року Центральна Рада заочно обрала Грушевського своїм лідером. І саме під його головуванням та на пропозицію Михайла Сергійовича УЦР прийняла IV універсал, за яким Україна проголошувалася самостійною, вільною і суверенною державою українського народу.
Український історик, археолог, етнограф, археограф; статський радник, доктор наук, професор Київського університету (з 1878), член-кореспондент Російської АН (з 1901); співорганізатор Київської Громади, член Київського товариства старожитностей і мистецтв.
Створив українську археологію як науку. Розробив нову методику ведення розкопок. Автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Видав 8 томів «Архива Юго-Западной России» (1863-1902).
Видатний авіаконструктор українського походження, що працював у Російській імперії та Сполучених Штатах.
Творець перших у світі літаків: чотиримоторного «Руський витязь» (1913 рік), важкого чотиримоторного бомбардувальника і пасажирського літака «Ілля Муромець» (1914), трансатлантичного гідроплана (1934), серійного гелікоптера одно гвинтової схеми (1942), Sikorsky S-29-A. Конструктор першого в США літака-амфібії.
Російський математик і механік, академік Петербурзької Академії наук (1901 рік), іноземний член-кореспондент Паризької Академії наук (1916 рік), член Римської академії наук, почесний член Петербурзького, Харківського і Казанського університетів, Харківського математичного товариства. Учень П. Л. Чебишова.
Основні праці Ляпунова присвячені небесній механіці, математичній фізиці, теорії ймовірностей.
Вивчав фігури рівноваги однорідної і слабко неоднорідної рідини, що обертається, частки якої притягуються за Ньютонівським законом всесвітнього тяжіння, довів нестійкість грушоподібних фігур рівноваги (всупереч твердженню Дж. А. Пуанкаре і Дж. Дарвіна), створив сучасну теорію стійкості руху механічних систем, що визначаються скінченою кількістю параметрів. У математичній фізиці Ляпунов розв'язав питання про існування періодичних розв'язків нелінійних диференційних рівнянь певного типу, дослідив поведінку інтегральних кривих рівнянь руху біля положення рівноваги. В теорії ймовірностей довів центральну граничну теорему, запропонував метод «характеристичних» функцій. У галузі математичної фізики дослідив проблему потенціалу подвійного шару, довів симетрію функції Гріна для задачі Діріхле.
Український та російський біолог і ембріолог.
Своїми працями разом з Іллєю Мечниковим поклав початок еволюційній ембріології як науковій дисципліні, що ґрунтується на історичному принципі. Дослідження Ковалевського довели, що предками безчерепних були первинні безчерепні, які дали початок двом гілкам: представники однієї продовжували розвиватись як вільноплаваючі організми і з них виникли хребетні, а представники другої перейшли до придонного способу життя, та стали предками сучасних безчерепних.
Головний висновок з його досліджень полягав у тому, що загальний спосіб розвитку виявляють не представники одного якого-небудь класу, а всі групи тваринного царства — хребетні та безхребетні.
Видатний український вчений, фізик-теоретик, експериментатор, винахідник. Був дійсним членом Тулузської академії наук та Лондонського Фарадеєвського Товариства, міжнародного Товариства Електриків та інших вчених товариств Австрії, Бельгії, Німеччини, Франції, Росії, США.
Автор біля 100 наукових праць з геофізики, електрохімії, оптики, радіотехніки т.і. Вперше в світі здійснив радіокерування об'єктами та електричний запис звуку. Першим в Україні та Росії розпочав вивчення радіоактивності, фотогальваніки, Х-променів. Микола Пильчиков — автор понад 25 оригінальних приладів та установок, конструктор фонографа, диференційного ареометра, термостата, сейсмографа,рефрактометра, спектрополяриметра т.і.
В кінці позаминулого століття був відомим вченим в Україні, Европі, Росії та був забутий з невідомих причин. Грав на скрипці, займався живописом, знав 7 мов, писав та друкував вірші українською мовою у часописі «Складка» під псевдонімом М. П., бо до 1905 року українська друкована мова була заборонена Російською імперією в Україні.
Український і російський фізико-хімік, член Петербурзької академії наук (з 1886).
Працював у Харківському університеті на кафедрі хімії (1855–87, з 1859 — професор), водночас знайомився з методикою викладання хімії в університетах Англії, Франції, Німеччини (1858). Захистив докторську дисертацію («Исследования над явлениями вытеснения одних металлов другими», 1865), де виклав свою теорію витіснення металів, встановив ряд активності металів, дав формулювання (дуже близьке до сучасного) закону діючих мас, описав відкритий ним метод відновлення металів (алюмінотермія). У тому ж році вперше почав читати фізичну хімію як самостійну дисципліну. Під час «харківського періоду» опублікував понад 80 наукових праць, започаткував харківську фізико-хімічну школу.
Здійснював термохімічні дослідження, метою яких було розкрити природу сил хімічної спорідненості. Серед термохімічних досліджень основними є визначення теплот утворення окисів лужних металів і вивчення динаміки хімічних явищ.
У 1864 організував фізико-хімічний відділ при Харківському університеті, на якому з 1865 вперше як самостійну наукову дисципліну систематично читав курс фізичної хімії. Провадив широкі термохімічні дослідження, метою яких було розкрити природу сил хімічної спорідненості. Серед термохімічних досліджень Бекетова основними є визначення теплот утворення окисів лужних металів і вивчення динаміки хімічних явищ.
Український фізик та електротехнік, винахідник, організатор науки, публіцист, перекладач Біблії українською мовою, громадський діяч. Встановив фундаментальні властивості й природу катодних променів, один із першовідкривачів Х-променів задовго до В. Рентгена. Професор і ректор Німецької вищої технічної школи в Празі, державний радник з електротехніки Королівства Богемія і Маркграфства Моравія. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, почесний член Віденського електротехнічного товариства.
Пулюй працював у нових і актуальних на той час напрямках фізики: дослідна перевірка передбачень молекулярно-кінетичної теорії Максвелла, дослідження природи і властивостей катодних та Х-променів.
Радянський науковець, офтальмолог, хірург, винахідник, поет, художник, мемуарист російського походження, академік, дійсний член Академії наук УРСР (з 1939 року) та Академії медичних наук СРСР (з 1944 року), доктор медицини, професор.
В очній клініці Новоросійського університету В.П.Філатов почав свої роботи щодо пересадки рогової оболонки при більмах. Тут вперше у світі він широко використав рогівку трупних очей при операціях пересадки і цим розв'язав проблему матеріалу для кератопластики. Він розробив засіб консервації рогівки у вологій камері при температурі +4°С. В.П.Філатов розробив техніку операції часткової наскрізної кератопластики, доступну для виконання офтальмохірургами. Кератопластика перестала бути "клінічним експериментом" і стала дійовим засобом повернення зору сліпим з більмами. У пересадці рогівки В.П.Філатов досяг значних успіхів, і це принесло йому світове визнання. В очній клініці було проведено дослідження з вивчення лікувальних властивостей при зниженій температурі тканин, що консервувалися, і це стало основою для створення В.П.Філатовим нового методу лікувальної медицини - тканинної терапії, яка згодом дістала широке впровадження у практику охорони здоров'я.
Український мікробіолог, епідеміолог, Президент ВУАН (1928–1929 роки), засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві.
На основі аналізу накопичених на холерних епідеміях матеріалів Заболотний зробив відкриття у медицині ‒ реальність пероральної імунізації людини проти холери, а також відкрив приховане бактеріоносійство. Заболотний сформував профілактичну доктрину, яка стала провідною в боротьбі з холерою ‒ це дія на джерело інфекції.
Науковець Російської імперії, в подальшому радянський мікробіолог і епідеміолог, почесний академік Академії Наук СРСР (з 1940 року), заслужений діяч науки (з 1934 року). Лауреат Сталінської премії (1943 рік). Походить з давнього козацького роду Гамалії.
11 червня 1886 року в будинку Гамалії був відкритий перший в Російській імперії пункт щеплення проти сказу. Невдовзі, завдяки старанням Миколи ця лабораторія стала відомою далеко за межами імперії. Сюди приїжджали з Туреччини, Австрії тощо. За 3 роки щеплення від сказу отримали понад 1 500 пацієнтів. До того смертність становила близько 2,5%, але з вдосконаленням методу знизилась до 0,61%. Гамалія за допомогою наукових напрацювань Одеської бактеріологічної станції довів ефективність вакцинації, що дозволило захистити позицію Луї Пастера у науковому середовищі.
Український, російський та французький науковець, один з основоположників порівняльної патології, еволюційної ембріології, імунології і мікробіології, творець наукової школи. Член-кореспондент (1883), почесний член (1902) Петербурзької АН.
Відкрив (1882) явище фагоцитозу, розробив фагоцитарну теорію імунітету (1883). Розробив теорії зародкових листків, походження багатоклітинних організмів. Професор Новоросійського університету (1870—1882, нині — Одеський університет ім. Мечникова). Почесний член кількох зарубіжних академій, наукових товариств та інститутів.
