av Aнна Байдик för 3 årar sedan
953
Mer av detta
"У нашім раї на землі"
"У нашім раї на землі"
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї Матері святої,
Що в мир наш Бога принесла...
Тепер їй любо, любо жити.
Вона серед ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на його надивитись,
Наговоритись. – Це моє!
Моє! – І дивиться на його,
І молиться за його Богу,
І йде на улицю гулять
Гордіше самої цариці.
Щоб людям, бачте, показать
Своє добро. – А подивіться!
Моє найкраще над всіми!
(фрагмент)
"Сон"
"Сон"
Нa панщині пшеницю жала;
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, – пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом;
Росповила, нагодувала,
Попестила, і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй: той син Іван
І уродливий, і багатий,
Уже засватаний, жонатий,
На вольній бачиться, – бо й сам
Уже не панський, а на волі;
І на своїм веселім полі
Удвох собі пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть...
І усміхнулася, небога.
Прокинулась – нема нічого!..
На Йвася глянула; взяла
Його, гарненько сповила,
І копу дожинать пішла,
Поки не чути ланового.
"Катерина"
"І золотої й дорогої…"
"І золотої й дорогої…"
І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої:
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.
Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.
"Якби ви знали, паничі…"
"Якби ви знали, паничі…"
Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають…
А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!...
(фрагмент)
"Минають дні, минають ночі"
"Минають дні, минають ночі"
Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!
"За сонцем хмаронька пливе"
"За сонцем хмаронька пливе"
За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.
Очам любо. Годиночку,
Малую годину
Ніби серце одпочине,
З Богом заговорить...
А туман, неначе ворог,
Закриває море
І хмароньку рожевую,
І тьму за собою
Розстилає туман сивий,
І тьмою німою
Оповиє тобі душу,
Й не знаєш, де дітись,
І ждеш його, того світу,
Мов матері діти.
"Зоре моя вечірняя"
"Зоре моя вечірняя"
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.
"Садок вишневий коло хати"
"Садок вишневий коло хати"
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
"Тополя"
"Тополя"
Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.
Полюбила – не спинила:
Пішов – та й загинув...
Якби знала, що покине –
Було б не любила;
Якби знала, що загине —
Було б не пустила;
Якби знала – не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночі
З милим під вербою…
Минув і рік, минув другий –
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка;
Мати не питає:
"Чого в'янеш, моя доню?"
Стара не спитала,
За сивого, багатого
Тихенько єднала.
"Іди, доню, – каже мати, –
Не вік дівувати!
Він багатий, одинокий –
Будеш панувати".
"Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки заплачуть,
Легше, мамо, в труні лежать,
Ніж його побачить"…
Отак тая чорнобрива
Плакала, співала...
І на диво серед поля
Тополею стала.
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополя
До самого долу…
(фрагмент)
"Заповіт"
"Заповіт"
Жоден вірш українською мовою не здобув такого широкого визнання серед у світі, як Шевченків "Заповіт". Твір пройнятий прагненням бачити прекрасну людину на прекрасній землі. Поет вірить у те, що Україна стане незалежною, люди прозріють, а брехню буде знищено. І ми повинні виправдати його сподівання, здолати всі труднощі на шляху нашої країни до щасливого майбутнього. Хай його "Заповіт" стане нашим дороговказом.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
"Думи мої думи…"
"Думи мої думи…"
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?...
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають –
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий – море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили – гори, –
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
(фрагмент)
"Ми вкупочці колись росли"
"Ми вкупочці колись росли"
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому…
Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позамивались... /204/
І не дощем, і не слова
Гладесенько Сатурн стирає...
Нехай з святими спочивають
Мої старії... – Чи жива
Ота Оксаночка? – питаю
У брата тихо я. – Яка?
– Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
– Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла,
А що за дівчина була…
(фрагмент)
1843 року Шевченко поїхав в Україну й зустрів там Ганну Закревську.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."
"І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє"
Послання "І мертвим і живим…" є одним із найвизначніших творів Шевченка. Його можна сприймати як мудрий заповіт великої людини. У посланні Великий пророк віщує жахливі братовбивчі війни, коли народ не схоче більше терпіти лицемірство, а також картає українців за байдужість до власної історії, за порожні розмови та діяльність "псевдопатріотів".
І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає –
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жни́ва!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!
(фрагмент)
«Букварь южнорусскій» («Буквар південноруський») — книжечка, укладена Тарасом Шевченком і видана його коштом у 1861 році для початкового навчання грамоти дорослих українців рідною мовою в безплатних недільних школах.
Буквар містить абетку друкованих і рукописних літер, традиційні тексти для читання по складах, поетові переспіви окремих Псалмів Давидових, п’ять щоденних молитов, цифри й таблицю множення до 100. Другу половину книжечки займають думи про Олексія Поповича, про Марусю Богуславку, а також 13 народних прислів'їв.
«Буквар южнорусскій» має такі розділи: азбука, склади, цифри, лічба, текстовий матеріал, на якому вчаться читати. Його справедливо можна вважати новаторським, бо він значно відрізняється від букварів того часу (Шейковського, Гаццука, Золотова), що націлювали дітей на вивчення незрозумілих складів, назв, букв, і заохочує учнів до свідомого читання, осмислення прочитаного. Буквар містив фольклорні твори: приказки та прислів’я, народні думи, на яких Т. Г. Шевченко прагнув формувати юні душі майбутніх освічених земляків.
Основну частину тиражу Шевченко надіслав своїм приятелям в Україну для продажу учням недільних шкіл Києва, Полтави, Чернігова та інших міст.
«Близнята» — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана орієнтовно 10 червня — 20 липня 1855 р. у Новопетровському укріпленні.
За своїми жанрово-стилістичними особливостями повість стоїть близько до української та російської прози 1830–1840-х. Ряд епізодів «Близнюків» має автобіографічну основу. В них передано враження Шевченка від подорожі до Полтавської губернії, зокрема до Переяславщини, про перебування у Києві тощо. Подробиці з життя Шевченка на засланні використано в змалюванні епізодів перебування Саватія Сокири в Оренбурзі та його подорожі до Орської фортеці.
В кінці 1854 і початку 1855 р Т.Г.Шевченка пише повість "Музикант" за оригінальним сюжетом. Твір присвячений кріпацької інтелігенції. Головна ідея повісті показати, що страждання талановитих кріпаків - не поодинока явище, а закономірність кріпосницької дійсності. Композиційно повість "Музикант" має форму подорожніх нотаток автора, який за дорученням Київської археографічної комісії описує в селах історичні пам'ятники. Частина оповідання має характер листів кріпосного музиканта Тараса Федоровича і спогадів іншого персонажа твору Івана Максимовича. Нам здається, що Шевченко не випадково назвав свого героя Тарасом. Сирота-кріпак виявився музикантом-віртуозом, скрипалем і віолончелістом. З великою майстерністю він виконує складні класичні твори Мендельсона, Шопена, Вебера, Белліні. У повісті йдеться, що його виконання високо оцінив великий Глінка. І в той же час герой повісті Тарас змушений, як і раніше, виконувати за столом обов'язки лакея.
«Наймичка» — соціально-побутова поема видатного українського поета Тараса Шевченка.
Анотація:
У поемі йдеться про дівчину Ганну, що народила сина-байстрюка і яка підкинула свою дитину до будинку старого багатого подружжя (Трохима і Насті), у якого не було дітей. Згодом вона наймається на роботу до подружжя, щоб допомогати їм з дитиною...
Художник написав картину під час першої подорожі на Україну. В цьому реалістичному, далекому від академічних канонів полотні Шевченко відтворив родинну сцену біля хати: молоде подружжя втішається першими кроками своєї дитини. Сніп сонячного проміння падає на стіну хати, на обличчя, увиразнює білий одяг чоловіка і сорочку жінки, відбивається рефлексами на голові дитини, на дідові, що гріється на призьбі. Світло є виразником змісту. За його допомогою художник виділяє головних персонажів, моделює складки одягу, особливо сорочку чоловіка, відтворює простір та повітря, яким наче напоєно картину. Контрастом до променистих теплих тонів звучать затінення — де напіввиразні й м’які, а де глибші й темніші.
У композиції полотна, у трактуванні образів відчувається відгомін традиційного сюжету «Свята родина», до якого часто зверталися Шевченкові сучасники.
Домінують на картині теплі вохристо-червоні відтінки. Вирізняється градація коричневого кольору — від майже чорного (тінь за спиною чоловіка) до ледь означеного коричневого (плахта жінки). Білим кольором з ніжним золотавим відтінком змальовано найяскравіші місця (сорочку, стіну хати).
Катерина — картина Тараса Григоровича Шевченка, виконана ним на тему однойменної поеми влітку 1842 року в Санкт-Петербурзі.
Про створення цієї картини Т. Г. Шевченко повідомляє в листі від 25 січня 1843 року до Г. С. Тарновського:
«…Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче…, а москаль дере собі, тільки курява ляга; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там тільки степ мріє. Отака моя картина.»
Праворуч знизу чорною фарбою дата і підпис автора: 1842. Т. Шевченко. Під ними червоною фарбою другий авторський підпис: 1842. Т. Шевченко.
Картина зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка (інв. № ж — 100). Попередні місця збереження: збірка Г. С. Тарновського, Музей української старовини В. В. Тарновського в Чернігові (№ 427), Чернігівський обласний історичний музей, Галерея картин Т. Г. Шевченка, (Харків), Центральний музей Т. Г. Шевченка, (Київ).
Смерть Богдана Хмельницького — малюнок Тараса Шевченка, виконаний ним у 1836—1837 роках у Санкт-Петербурзі. Розмір 30,8 × 45,1. На звороті олівцем рукою Дениса Залєського, сина Богдана Залєського, напис польською мовою:
Смерть гетьмана Богдана Хмельницького роботи Тараса Шевченка. В томі 4-му творів Богдана Залєського, стор. 104, є згадка автора про цей малюнок: «Блаженной пам'яті Костянтин Свідзінський за кілька днів перед смертю прислав мені також приємний спомин про Шевченка: оригінальну акварель смерті Богдана Хмельницького та ескіз олівцем козацького бенкету»На малюнку зображено момент передачі вмираючим Богданом Хмельницьким гетьманської булави своєму синові Юрію. Зміст і деталі малюнка відповідають опису цієї події у відомій на той час Шевченкові історичній літературі і народній думі про смерть Хмельницького.
Датується на підставі порівняння з малюнками Шевченка доакадемічного періоду на теми з історії стародавнього світу.
Малюнок зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка. Попередні місця збереження: власність К. Свідзінського, Богдана Залєського, Д. Залєського, збірка Оссолінських у Львові, Львівський філіал Бібліотеки АН УРСР, Центральний музей Т. Г. Шевченка.
1939 року експонувався на Республіканській ювілейній шевченківській виставці в Києві (Каталог, № 86).
Смерть Лукреції — рисунок Тараса Шевченка виконаний ним в 1835 році в Санкт-Петербурзі тушшю на папері. Розмір 34,3 × 50,3. Зліва внизу тушшю дата і підпис автора: 1835 || Т. Шевченко.
Рисунок виконано на одну з поширених на той час в Академії мистецтв тем «історичного живопису». До цієї ж тематичної групи належать роботи Шевченка «Александр Македонський виявляє довір'я своєму лікареві Філіппу», «Смерть Віргінії», «Смерть Сократа».
Лукреція — легендарна героїня стародавнього Риму. Збезчещена Секстом Тарквінієм, сином царя Тарквінія Гордого, Лукреція заподіяла собі смерть. На рисунку зображено смерть Лукреції; біля неї її чоловік, батько, їх друзі і серед них Люцій Брут, який, вийнявши ніж з грудей Лукреції, поклявся помститись.
В 1934 році в Галереї картин Т. Г. Шевченка в Харкові цей рисунок був експонований під помилковою назвою «Смерть Віргінії».
Рисунок зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка. Попередні місця збереження: збірка О. Ф. Онєгіна, «Пушкинский дом» (Санкт-Петербург), Інститут Тараса Шевченка (Харків), Галерея картин Т. Г. Шевченка.
Найвищий пам'ятник Кобзареві встановлений у містечку Ковель на Волині, висота скульптури сягає 7 м, а вага монументу – 20 тонн. Відзначають високі художні якості пам’ятника.
Пам'ятник Тарасові Шевченку — пам'ятник українському поету і мислителю Тарасові Григоровичу Шевченку, встановлений в місті Черкаси в 1964 році.Відкриття пам'ятника відбулось 1964 року і було приурочено до 150-річчя від дня народження великого поета. Розташований на розі бульвару Шевченка і вулиці Дашкевича, поруч з будівлею обласного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, таким чином, композиційно завершивши площу Тараса Шевченка.
Авторами пам'ятника виступили: скульптори М. К. Вронський, О. П. Олійник, архітектор В. Г. Гнєзділов. Скульптуру Шевченка виготовлено в київських майстернях Художнього фонду України. Пам'ятник являє собою бронзову скульптуру поета заввишки 3 м, встановлену на гранітному постаменті заввишки 4 м.
Нижню частину пам'ятника доповнено висіченою з граніту скульптурною композицією персонажів шевченківських творів — сліпого кобзаря, Катерини і Прометея. У верхній частині постаменту викарбувано напис: Т. Г. Шевченко. 1814 — 1861.
Пам'ятник Тарасові Шевченку у Києві — пам'ятник українському поету і художнику Тарасові Шевченку у Києві, що знаходиться у парку Шевченка, навпроти Червоного корпусу Київського університету. Встановлений у 1939 році з нагоди 125-річчя з дня народження поета. Є одним із символів сучасного Києва.
Встановленню пам'ятника Тарасові Шевченку у Києві у 1939 році передували п'ять невдалих спроб за часів Російської імперії та Української революції.Зрештою, у травні 1909 року Київська міська дума, під враженням від революційних подій 1905 року, дала офіційний дозвіл на спорудження пам'ятника.За рішенням Комітету, на 1 травня 1910 року було призначено міжнародний конкурс на створення проєкту пам'ятника Шевченку. Запити про умови конкурсу незабаром почали надходити з різних країн світу,всі було відкинуто через невідповідність образу Тараса Шевченка.За доби Української революції 1917—1921 українська влада так і не спромоглася встановити у Києві пам'ятник Тарасові Шевченку. Натомість це у 1919 році, незадовго після повторного взяття Києва, зробили більшовики.
Київський пам'ятник Шевченку зразка 1919 року було виготовлено з фанери у формі бюсту (скульптор Б. М. Кратко). Причому встановлено його було на Михайлівській площі замість фігури княгині Ольги, яку перед цим скинули і знищили. Таким чином більшовики «помстилися» княгині за те, що вона «зайняла» місце поета. Щодо бокових постатей Андрія Первозваного та просвітників Кирила і Мефодія, то їх було сховано під дерев'яними кубами.
Та простояв пам'ятник Тарасові Шевченку зовсім недовго і вже незабаром був скинутий чи то білогвардійцями Денікіна, чи то польськими військами.Остаточно встановити повноцінний пам'ятник Тарасові Шевченку у Києві вдалося вже за радянських часів. Монумент було відкрито 6 березня 1939 року у парку навпроти Київського університету, на місці колишнього пам'ятника Миколі І.
За незалежної України, з 1991 року, до пам'ятника Кобзарю традиційно покладають квіти перші особи держави на чергову річницю з дня смерті Тараса Шевченка та з нагоди офіційних українських свят, а також іноземні високі гості під час візитів до України.
Пам'ятник Тарасу Шевченку в Полтаві — пам'ятник великому українському поетові Тарасу Григоровичу Шевченку в місті Полтаві.Полтавський пам'ятник Тарасу Шевченку розташований у Петровському парку (або як його ще називають парк «Сонячний»), навпроти Полтавського краєзнавчого музею, споруджений видатним українським скульптором Іваном Кавалерідзе у стилі конструктивізм.
Відкрито пам'ятник 12 березня 1926 року. З цієї нагоди на місці відкриття відбувся мітинг жителів Полтави, навколишніх сіл та гостей з інших міст. Коли спало покривало, полинула знайома всім мелодія композитора Гордія Гладкого і кількатисячний хор заспівав «Заповіт» Т. Г. Шевченка.Пам'ятник за проектом І. П. Кавалерідзе споруджено із залізобетону.На формах пам'ятника позначився вплив художніх принципів конструктивізму. Так, п'єдестал подано як асиметричне нагромадження площин і обсягів, з яких ніби постає фігура поета.
Суворий лаконізм, узагальнені форми пам'ятника створюють образ борця за волю і соціальну справедливість українського народу.
Висота фігури Т. Г. Шевченка — 1,8 м, висота постаменту — 3,2 м.
Пам'ятник Тарасові Григоровичу Шевченку в Харкові — пам'ятник українському поетові, письменнику, митцю і мислителю Тарасові Григоровичу Шевченку в місті Харкові, один з найкращих зразків монументальної Шевченкіани у світі.Є одним із символів міста, визначною міською монументальною пам'яткою.
Цей монумент вважається одним з найкращих пам'ятників Тарасові Шевченку у світі.Розташований в середмісті Харкова — у Саду імені Т. Г. Шевченка, при вході на центральну алею з боку вулиці Сумської. Пам'ятник органічно пов'язаний з оточуючим парковим пейзажем та міським архітектурним ансамблем.Автори пам'ятника — радянський скульптор Матвій Манізер і архітектор Йосип Лангбард.
Монумент було урочисто відкрито 24 березня 1935, тобто через 9 місяців після того, як Харків перестав бути столицею УРСР. Також цей період — середина 1930-х — один з трагічних у історії України: Колективізація нищить селянство, країна зазнала Голодомор 1932—1933, згорнуто українізацію, лютували сталінські репресії.Художній стиль монумента можна визначити як соцреалізм і сталінське бароко, тоді як трактування особистості Тараса Шевченка так само є радянським — як ідейного борця за щастя простого люду, поета-революціонера.
Загальна висота монумента — понад 16 метрів., статуї Тараса Шевченка — 5,5 метрів.
Пам'ятник Тарасові Шевченку — монумент, споруджений на честь українського поета, прозаїка, художника й етнографа Т. Г. Шевченка у французькій столиці — Парижі
.Пам'ятник українському поетові в Парижі урочисто відкрито радянським посольством у 1978 році на бульварі Сен-Жермен у сквері, який отримав ім'я Тараса Шевченка.
У Києві існує копія цього монумента — у дворі Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури.
Автор пам'ятника-бюста — київський скульптор Михайло Лисенко.
Пам'ятник Тарасові Шевченку в Загребі — пам'ятник у столиці Хорватії, приурочений до 200-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка та встановлений 21 травня 2015 на знак багаторічної дружби між Хорватією і Україною.
Автор пам'ятника — український скульптор, член Національної спілки художників України Костянтин Добрянський, який створив також пам'ятник Іванові Франку в хорватському місті Ліпік, відкритий з ініціативи Посольства України в Хорватії у 2011 році.
Погруддя пам'ятника вирізьблено із сірого граніту. На чільному боці постаменту викарбувано напис хорватською мовою: «Тарас Шевченко, український поет, 1814–1861».
Пам'ятник Тарасові Шевченку в Празі— пам'ятник великому українському поетові, письменнику, митцю і мислителю Тарасу Григоровичу Шевченку в столиці Чеської Республіки місті Празі.Пам'ятник встановлено неподалік від середмістя Праги на
площі Кінських в історичному районі Сміхов (адміністративно належить до району Прага 5) — посередині скверу просто перед представництвом ООН у Чехії.Монумент Шевченкові відкрив особисто Президент України Віктор Ющенко під час державного візиту до Чехії 25 березня 2009 року.
Автори пам'ятника — громадяни України скульптори В.І. Зноба та М.В. Зноба та архітектор Вероніка Дірова.
Пам'ятник Шевченкові в Празі являє собою бронзову фігуру поета (заввишки 2,2 м) на повний зріст, встановлену на невеликому прямокутному гранітному постаменті, доповненому низьким прямокутним же стилобатом.Образ Шевченка, втілений авторами празького пам'ятника, — це молодий поет, сповнений надій і сподівань, що лівою рукою до серця притискає сувій (імовірно, з власними поезіями), сміливо й гордо позирає на глядачів. Для відображення обличчя поета за основу був взятий його ранній автопортрет.
Пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку монумент, споруджений на честь поета, прозаїка, художника та етнографа Т.Г. Шевченка в столиці Грузії — Тбілісі.
Пам'ятник за дорученням Кабінету Міністрів Українибуло виготовлено Київським творчо-виробничим комбінатом «Художник» Національної
спілки художників України за кошти міського бюджету Києва.Пам'ятник був офіційно відкритий 2 березня 2007 року на честь Року України в Грузії.У відкритті брали участь Президент України Віктор Ющенко, який перебував з офіційним візитом у Грузії, та Президент Грузії Міхеіл Саакашвілі.
Керівники держав поклали у фундамент пам'ятника капсулу із землею села Моринці Черкаської області, де народився Шевченко.Бронзова скульптура, привезена з України, була встановлена в парку на вулиці Мелікішвілі.
Монумент зображує сидячого на великому камені Шевченка з думою на обличчі. Розміри і розташування монумента продумані так, що кожен, хто підійде до пам'ятника, відчує погляд письменника, спрямований на нього.У день народження поета біля його пам'ятника збирається численна українська діаспора. Українські школи Грузії проводять конкурс читців творів автора, біля його пам'ятника проходить святковий концерт.
Характерною ознакою політико-правових поглядів Шевченка є глибоке несприйняття, засудження самодержавства. Для Шевченка не існувало «добрих» царів. У поемі «Сон» Шевченко із сарказмом розвінчує образ імператора як помазаника божого на землі, у творі «Юродивий» називає його «фельдфебелем на троні», верховодою зграї насильників і кровожерних поміщиків-нелюдів. В історії експлуататорських держав Шевченко бачив сатрапів, тиранів-царів, цезарів, імператорів, які правили, спираючись на церкву, що освячувала свавілля й насильство над людиною. У творі «Царі» поет розкриває й рішуче засуджує злочинну сваволю самовладців-деспотів. Феодально-самодержавна Росія змальовується у творах Шевченка поділеною на два соціальні полюси: визискуване селянство й визискувачі-поміщики з імператорами на чолі. Івана Грозного він називав «мучителем», різко викривав гнобительську політику Петра І та засуджував антинародний характер правління Катерини II.
Ненависть і політичне неприйняття у Шевченка було не лише до російського імперіалізму, а й до українських експлуататорів. Гетьмани для поета — таке ж зло, як і імператорські чиновники. Він із презирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про «неньку Україну», про її «долю-волю», а насправді заодно з російськими поміщиками та імперіалізмом «деруть шкуру» з селян, «праведную кров із ребер, як водицю, точать».
Світле майбутнє України поет пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля правителів. В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і насамперед власність на землю. Шевченко дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти імператорських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав, що ці закони «катами писані», що «правди в суді немає». Його ідеалом була трудова демократична республіка.
Політичним ідеалом Шевченка була сила «праведного закону», як він неодноразово наголошував. Шевченко вказував, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як «справедливий», тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т. Г. Шевченка соціально справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов'язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.
У творах Шевченка поряд з антикріпосницькими, антиімперськими ідеями присутня думка про самостійність України. У вірші «Чи ми ще зійдемося знову?», написаному в засланні, він закликав своїх співвітчизників: «Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.» У творчості Шевченка, в його політичних поглядах поєднувались ідеї революційності, демократизму і самостійності України.
Етико-філософські погляди ґрунтувалися на ментальності національних ідей українського народу. Філософські ідеї поета є складними, вони полягають у поважному ставленні до такої тріади, як любові, віри та надії. Це пов'язано з непростим життям Шевченка: смерть матері та жебракування, ненависть та побої мачухи, смерть батька та кріпацтво. Також серед філософської проблематики у творчості Шевченка порушується тема смерті та життя, котрі відіграють не меншу роль.
На любові до своєї батьківщини — України, ґрунтувалася філософія Шевченка щодо пробудження гідності людей, волі та протесту. Про любов поет говорив, що життя стає сумним коли тобі немає кого любити. Надія же допомогла вижити Шевченку в атмосфері ненависті, неволі та підозр, нею ж просякнута вся його творчість. Надія у долі Шевченка розпочинає свій шлях з часів його кріпацтва. Шевченко вважав, що саме кріпацтво одна з основних причин економічних та соціальних проблем. Діяч у свої творіннях вказує на те, що незламність українського, людського духу виявляється у тому, що співців свободи народжували у найстрашніші часи та їхній дух залишався незламним. В творчості поета велика роль приділяється свободі саме, як невіддільної передумови людського добробуту, щастя та поступу. Особливо в Кобзарі якомога детальніше розкривається ця філософська ідея Шевченка, ідея цієї книги полягає в безмежному прагненні до омріяної свободи. Його творчість розкриває віру в незламність та незнищенність українського духу, віру в те, що рабство буде подолано та людство здобуде нарешті очікувану свободу.
Тарас Шевченко також мав етичні ідеї, що мали визначний вплив на українську етичну думку. Він входив до Кирило-Мефодіївського товариства, моральним покликанням якого була просвіта та відродження національної свободи народу. Філософський характер шевченківської творчості полягає в народності, у ній кожна подія у житі розглядається очима самого народу і оцінюється такими мірками, як народна мораль, чистота та незайманість трудової людини. Саме завдяки цій народності проявляється й власне оригінальне бачення Шевченка світу.
Основними філософськими думками Шевченка були: близькість природи з людиною; зв'язок Бога з людиною та ідеї Бога (Шевченко вважав, що існує Бог церков для панування над людьми та Бог людський — душа людського світу); народ він вважав єдиним суб'єктом всіх подій життя людей (говорив, що народ не має бути ізольований один від одного, а має мати контакт); людські почуття повинні перебувати в гармонії з людським розумом; та шанування жінок.
Ідеї, погляди та творчість поета здійснили величезний, визначний вплив подальшого розвитку культури українського народу. А його філософія посідає вагоме місце у історії філософської думки на Україні.
Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» може служити дороговказом на шляху культурного відродження українського народу. Ліричний герой послання звинувачує у байдужості до розвитку освіти і національної свідомості. Закликає співвітчизників зупинитись, замислитись і дбати про свою освіту та культуру.
В українській новій літературі Шевченко був першим, хто закликав українців не цуратися самих себе, не виступати у ролі провінціалів чи «малоросів», доводив, що самоствердження України має історичні та соціальні виміри. Створивши українську літературну мову, українську літературу як чинник національної самосвідомості, могутню зброю у розвитку культури українського народу, освічуючи його у дусі вільнодумства, гуманізму та патріотизму, Шевченко спростував «великодержавне» твердження про те, що українська мова загалом не існує, так і погляди русифікованого «освіченого» панівного класу і його прибічників на українську мову як на мужицьке «наречіє». Збагативши рідну мову, розглядав її як культурне надбання, найбільшу духовну цінність народу, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму та лихослів'я, закликаючи навчатися чужого і не цуратися свого.
Погляди Тараса Шевченка щодо релігії є одним із найконтроверсійніших питань у шевченкознавстві.
Уся творчість Тараса Шевченка, його листи й записи в «Щоденнику» всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри. Водночас Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви й до релігії загалом. Тож оцінки релігійності митця варіюють від образу упокореного християнина до суперечності його зовнішньої набожності «епікурейському» способу життя й аж до оцінок постаті Шевченка як «богохульника» Російською православною церквою та як «атеїста» комуністичною ідеологією Радянського Союзу.
Однак позиція українського духовенства кардинально суперечить позиції РПЦ та радянської ідеології. Так, перекладач Біблії українською мовою митрополит Іларіон (Огієнко) присвятив Шевченку працю «Релігійність Тараса Шевченка», в якій дійшов висновку, що «більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору» і що українському духовенству варто його частіше цитувати. Перший митрополит УАПЦ Василь (Липківський) часто цитував поета і присвятив йому дві проповіді.
Нині більшість дослідників уважають Шевченка щирим християнином, котрий, однак, часто виступав з антиклерикальними поглядами (особливо щодо російського православ'я) та «претензіями» до Бога за свій народ, які хибно трактувалися як атеїзм. Схожі претензії знаходимо й у текстах біблійних пророків.
Варто також зазначити, що Шевченко став одним із перших перекладачів сучасною українською мовою біблійних текстів. У грудні 1845 року він написав свої переспіви десяти псалмів. Його збірка «Давидові псалми» була видана ще за життя поета в складі «Кобзаря» 1860 року (та окремою книжкою того ж року).
Дмитро Білоус
"На горі Тарасовій"
На гілках зелені бростІ,
в небі хмари бязеві.
Біля пам'ятника гості
на горі Тарасовій.
А гостей же так багато
в цій порі весновій:
всенародне світле свято
«В сім'ї вольній, новій».
Не Дніпра рокочуть хвилі —
сплески океанові:
то співають на могилі
«Заповіт» у Каневі.
То не грім хмарину вразив
зблисками грозовими —
«Заповіт» гримить Тарасів
всього світу мовами.
Росіянин: как бушует
старый Днепр под кручей...
білорус: каб было чутна
як грыміць грымучы...
А високий італієць
тягне басовито:
che si oda il muggito
del fiume stizzito
А болгарин з чистим
серцем слов'янина-брата:
да се виждат, да се чува,
как реве реката...
Ти, індійцю із Калькутти,
їхав так далеко ти.
І твоєї мови чути
переливні клекоти.
Вслухайсь, друже із Тулузи,
у слова пророка ти...
І звучать в словах француза
переливні рокоти.
В морі музики — по вінця
щемні підголоски там
тануть в серці українця
невимовним лоскотом.
Бо зринає в тім хоралі
сиротя невкутане
і Кобзар на Кос-Аралі,
муштра і шпіцрутени.
Наче грім хмарину вразив
зблисками грозовими —
«Заповіт» гримить Тарасів
всього світу мовами:
«Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кров'ю
волю окропіте»...
Грім травневою порою —
то слова Боянові
над Чернечою горою
в предковічнім Каневі.
Євген Маланюк
"Шевченко"
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все — «Кобзар
Тарас»
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум'я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,
У досвітніх загравах — степа
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.
Уляна Кравченко
"Сонце України"
Я маленький хлопчик
Сьомий рочок маю
Але про Шевченка
Вже богато знаю.
Нині нам про Нього
Мамочка сказали —
Рушником новеньким
Ми портрет прибрали.
Принесли ми жмінку
Рути і барвінку —
Наш Кобзар коханий
Достойний пошани.
Він дитя з-під стріхи
Він в селянській свиті —
А придбав нам слави,
Як ніхто на світі.
А та наша слава
Не вмре не загине,
Наш Тарас Шевченко —
Сонце України.
Уляна Кравченко
"Хто то,хлопче,був Тарас?"
Хто то, хлопче, був Тарас?
— Це поет бездольних мас,
Це співець і наш Кобзар,
В серці мав любови жар.
Що такого він зробив?
— Україну полюбив!
І за це пішов в кайдани,
Щоб терпіти муки й рани.
Що за це йому дамо?
— Серць маленьких все тепло!
Ум розважний, пильні руки,
Що так прагнуть до науки,
І до праці для народу —
Це найкраща нагорода!
Олександр Олесь
"В роковини Шевченка"
Одно питання мимоволі
Ввесь час в думках моїх встає:
Чом не вгледів він сонця волі,
Чому тепер він не жиє?
Якими дужими громами
Пророчий голос би гримів,
Якими буйними річками
Котивсь, шумів би його спів!?
Які б вінки він сплів героям,
І як уславив би їх чин?
Він грав би в сурму перед боєм.
Боровся б сам серед руїн.
А як оплакав би могили,
Яких би квітів насадив!
Калина б віти похилила
І в вітах вітер б гомонів.
Якими лютими бичами
Карав би нас, що кволі ми,
Що розійшлись ми манівцями
На крок єдиний до мети.
Як в душу б він заглянув кожну,
Як кожний біль би наш відчув.
Він влив би міць непереможну,
Серця б він вірою надхнув...
І де б він був ?!.. Чи на засланні,
Серед неораних степів,
Чи разом з нами на вигнанні
Ділив би сльози і терпів?
Він тут би був! Орел Крилатий
Не зміг би стерпіти ярма,
Бо як би там він міг співати,
Коли вітчизна вся німа!
Максим Рильський
"Шевченко"
Кобзарем його ми звемо,
Так від роду і до роду:
Кожний вірш свій і поему
Він присвячував народу.
Він любив усе прекрасне
Все ненавидів потворне, —
І його ім’я — незгасне,
Світлий образ — неповторний.
Чисту матір і дитину
Він прославив серцем чистим,
Всю осяяв Україну
Поглядом він променистим.
Ось чому в сім’ї великій,
У цвіту садів прекрасних
Буде жити він вовіки,
Як безсмертний наш сучасник.
Марія Дем'янюк
"Тарасове слово"
Вірш Тараса вчу раненько,
Бо для мене він рідненький.
І казав сьогодні тато
День Шевченка - наше свято,
Бо любив він Україну
Так, як мама любить сина.
Мріяв щиро і безмежно
Про Вкраїну незалежну.
Його думка, слово, діло
Шлях в майбутнє освітили:
Уперед на новий крок
Надихає нас Пророк.
Вірш я вивчу на "відмінно",
Теж люблю я Україну,
Щоб усім прийшло на згадку -
Ми - шевченкові нащадки.
Нехай слово Кобзаря
Світить ясно, як зоря!
Володимир Підпалий
"Кобзар"
Струни зрячі, вічні струни
Ти торкнеш рукою -
Попливе вкраїнська пісня
Та й Дніпром-рікою.
Хвиля пісні - вища й краща,
То лагідна знову...
Ой Тараса думи віщі -
Для душі розмова!
Шляхом ішла Катерина,
Узяла на руки,
Понесла свойого сина -
Серця свого муку.
Бо у неї така правда,
Щоб не спали люди,
Бо у неї вічне право -
На землі цій бути...
Марія Пригара
"Тарасове слово"
Снились Тарасові в чорній неволі
Гори дніпрові високочолі,
Де сокорина, пухом припала,
Віти на воду порозпускала.
Снилась веселочка в тихі години,
Що позичає в плесі краплини.
Снився щоночі сивий Славута,
Вся Україна, горем закута.
Рідний народ його, битий і гнаний,
Як він устане, зірве кайдани,
І розкувавши руки могучі,
Панство несите скине із кручі.
Все, що наснилось,— пісня сказала.
Пісня пророча — правдою стала!
Цвітом повиті Тарасові гори.
Поле безмежне з вітром говорить.
Слово Тарасове струнами б'ється.
Ходить між люди — з серця до серця.
Ходить між люди, лине світами —
Так йому жити й жити віками,
Поки, як море, в срібній обнові
Б'ються об берег хвилі дніпрові!
КОБЗАРЕВІ
І
Кобзарю!
Знов
до тебе я приходжу,
бо ти для мене совість і закон.
Прости, що я дрібницями тривожу
твій вічний і глибокий сон.
А, може, це і не дрібниця.
Ти ж бачиш сам, які складні часи:
Великі струси.
Перелом традицій.
Переосмислення краси.
І вічний рух -
у всесвіті, у світі.
Лише могили з місця - ані руш...
0, скільки стало в нашому столітті
скалічених і безнадійних душ!
Та що ж, не дивно.
Покрутився глобус в диму,
в пожежах, у кривавій млі.
Захворів дехто на морську хворобу,
хитається на палубі землі.
Розхитаний, спустошений і кволий,
біда, якщо в мистецтво забреде, -
шукає форм не бачених ніколи,
шукає форм нечуваних ніде.
І тут же - просто шукачі прокорму,
і шахраї і скептиків юрма -
шукають найсучаснішої форми
для того змісту, що в душі нема.
Возрадуйтеся прадіди печерні -
ось пролунав новітній благовіст!
в абстракції,
в модерній,
в істерії,
конає в корчах витончений зміст.
І сам на себе споглядає збоку -
чи є в його агонії краса...
Кобзарю мій!
Поете мій високий!
А як же ти поезії писав?
Я не писав.
Я плакав і сміявся.
Благословляв, співав і проклинав.
Сказати правду -
мало турбувався,
як я при цьому збоку виглядав.
ІІ
Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень - безліч.
Тиші - анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно голубі...
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо:
- А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів'ям,
пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам'ятайте, що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
Вдруге побував у Черкасах у 1845–1846 роках після закінчення Академії мистецтв. Тоді він більш детально зупинився на вивченні історії місця, його зв’язку із добою козаччини.
Втретє приїхав Тарас Григорович у Черкаси 1859 року, його доправили до міста під вартою до земського справника Табачникова. Друзі письменника, брати Цибульські, звернулися до справника з клопотанням віддати Шевченка їм на поруки. З 18 по 22 липня 1859 року жив він у гостинній родині купців. Тут же сьогодні знаходиться музей «Кобзаря».
Восени 1843 року під час своєї першої подорожі Україною він зупинявся в місті на шляху до козацьких місць
На думку дослідників-шевченкознавців, Тарас Шевченко вперше побував у Мошнах під час своєї подорожі 1843–1847 років. Про це свідчить запис у його «Щоденнику» у відповідь на статтю польського письменника Михайла Грабовського «Парк князя М.С. Воронцова Киевской губернии» в журналі «Современник» (1853, №4 ).
Шевченко залишає їдкий коментар щодо «міфів» про відповідність місцевих топонімів історичним там: «Не міг я дізнатися, на який народний переказ посилався покійний граф Воронцов, коли назвав у своїх Мошнах гору звичайну Святославою горою… Я думаю, що це просто фантазія сіятельної макітри, і нічего більше. […] А Михайло Грабовський ледве документально не довів істинність народного переказу про Святославову гору».
Іще одна згадка села спливає в повісті «Близнецы», також написаній на засланні в Казахстані: Шевченко описує Вознесенський монастир біля Мошногір’я. В музеї є репродукція французького художника Домініка П’єра Де ля Фліза, на якій зображено монастир.
Третє підтвердження теорії знаходимо в альбомі поета за 1843 рік. На зеленій обкладинці Шевченко написав: «Мошны. Когда смелое предприятие оказывается удачным, то перестает уже быть не возможным». Факсиміле надпису знаходиться в музеї, поряд в експозиції – автопортрет Шевченка 1845 року.
1859 року Шевченко перебував у Мошнах з 13 по 18 липня, коли його привезли сюди після арешту в Прохорівці, а також з 21 по 27 липня, коли його доставили з Черкас і готували до етапування в Київ. Перебування в Мошнах Тарасові Григоровичу допомогли полегшити друзі: троюрідний брат Варфоломей Шевченко, меценат Платон Симиренко та Олексій Хропаль, найближчий помічний підприємця. Після їхніх клопотань Шевченко зміг вільно пересуватися селом.
Тарас був у Чигирині у 1843 і 1845 роках. Відомостей про цей період його життя небагато, але його творча спадщина вказує нам на те, що працював він у той час багато. «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине», «У неділеньку святую», «Хустина», «Великий льох», «Заступила чорна хмара», «Холодний Яр», поеми «Княжна» та «Гайдамаки», «За що ми любимо Богдана», п’єси «Назар Стодоля» та «Никита Гайдай» – усі ці твори натхненні подорожжю козацькими місцями.
Тут він не тільки пише, а й малює. Під враженням від Чигирина народжуються офорт «Дари в Чигирині», малюнки «Смерть Богдана Хмельницького», «Чигирин із Суботівського шляху», «Чигиринський дівочий монастир». Відомо, що 1844 року в проспекті до «Живописної України» Шевченко анонсував вихід серії малюнків із видами Чигирина та Суботова.
Малюнки, виконані під час першого візиту Тараса Шевченка до Чигирина у 1843 році, до нас не дійшли, в альбомі 1839–1843 років їх немає.
Мистецтвознавці та історики припускають існування іще одного альбому виключно із малюнками, виконаними ним під час перебування в Чигирині і Суботові.
У 1845 році, під час другого візиту Шевченка до Чигирина, з’являється серія малюнків історичного характеру. У вересні 1845 року він зробив для Археографічної комісії чимало замальовок краю.
У відомостях, що подав О. Олександров про перебування Тараса Григоровича на Черкащині пригадується між иншим і про Андрія Варфоломієвича Шевченка, що був в ті часи десятилітнім хлопцем і запам’ятав де-які пісні, яких любив співати поет.
Він живе тепер у Київі, і випадок дав мені зустріти його недавно одного вечера в дружій йому сім’ї. Визнає себе не тільки за далекого свояка Тараса Григоровича, але й за „небожа Шевченка“, на тій підставі, що батько його був „побратимом“ Кобзаря України, а „в ті часи, подає він, це визначало багато“.
До Варфоломія Шевченка, батька Андрія Варфоломієвича, Тарас Григорович звертався в останні роки свого життя в ріжних ділових справах і особливо з проханням.і дорученням придбати десь над Дніпром землю, на якій можна було б збудувати хатинку із садом вишневим. То були останні його мрії про тихе спокійне щастя у рідному краї, одружившись з якоюсь селянською дівчиною.
В. Шевченко згадує ймення однієї, з таких кандидаток, яка звалась Харитею. Служила покоївкою у батьків його в Корсуні, але ще раніш була засватана за писаря Федя Гриненка, молодого й гарного. Пізніше вони побрались.
„А Тарас був сильно в ній закоханий у той час“, додає, пригадуючи, наш бесідник. Обережний він, щоб не сказати більше, ніж напевно пригадує; на більшу частину запитань тільки й чути „не знаю, не пригадую“ і т. п.
Батько Андр. Варф. був спочатку управителем, а потім орендував маєток князів Лопухіних-Давидових, у Корсуні, верствах в двадцяти п’яти від Кирилівки.
„Не один раз довелось мені, оповідає він знову після довшої паузи, їхати вкупі з Т. Г. цим шляхом із Корсуня до Кирилівки, А раз, оце дуже добре пригадую, то купив він мені у подарунок сопілку, — ішов чоловік з ними назустріч нам. А потім одняв, бо я весь час на ній грав. Думав, мабудь, про щось своє, то йому й перешкоджало“...
— Робив він вам ще які подарунки? — „Ні, не пригадую більше. А сестрам-дві їх було, вже померли, то гарні коралі червоні привіз з Петербургу, ще й з дукачами“.
— Вчив він пісень вас, чи може казок, та байки які оповідав?
— Ні, не вчив. Але з батьком часто співав. Все таких пісень любив співати, де про недолю жіночу говориться, ото як вийде дівчина заміж та нещаслива. А то ще такі любив, що про волю співають.
— А може пригадуєте які пісні, які вони часто співали?
— „Та пригадую, тільки дві. Перша, дуже відома — „Помалесеньку, потихесеньку, моя мати, йди — спить п’яниця в рубленій коморі“... Друга —
„Ой гиля-гиля, сірі гуси, гиля, на Дунай,
Зав’язала голівоньку, сідай, та й думай;
А вже тії сірі гуси не вертали б,
А вже ж мої карі очі не плакали б“.
Пригадував Андр. Варф. тільки перший куплет цієї пісні.
Із тих часів пригадував він ще про те, як Т. Г. ходив у садок малювати. Звідтіль видко було річку Рось, що розливалася п’ятьма рукавами.
Часто увечері сходилися селяни, й усі разом вечеряли десь під яблунею, чи під грушею.
Бачив він після від’їзду Тар. Гр. (як його заарештовано в Черкасах, що мати його ), дізнавшись від батька про можливість трусу, взяла всі речі, котрі залишились після поета і між якими було чимало „списаних зшитків паперу“, понесла їх до льоднику і там спалила.
Після смерти Т. Г. Андрій Варф. зустрічав його домовину у Київі, а потім проводив на пароплаві до Канева. „На пароплаві, здається, були тільки свої люди, жадної чужої публіки“, додає він обережно.
„Грунт той, де тепер могила. Тар. Гр. — подає він, — спочатку був записаний на батька. Перед смертю він передав його мені, бо два брати вже померли раніш. А згодом викликав мене до Київа мій товариш по гімназії, якої пройшов чотирі класи (у другій київській гімназії), — Науменко і порадив передати права на нього якомусь товариству. Так я тоді й зробив. Але ж не знаю вже, що то було за товариство“.
Федір Савченко.
1816 року сім'я Шевченків переїхала до села Кирилівка Звенигородського повіту (нині Шевченкове Звенигородського району), звідки походив Григорій Іванович Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина, 26 січня (7 лютого) 1819 року — сестра Марія, а 8 (20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип.
Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти у дяка Совгиря.Тоді ж ознайомився з творами Григорія Сковороди.
29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви, а 20 серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина.
7 (19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом. 22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого батькового шлюбу.
Хлопець чумакував із батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кропивницький).
1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Згодом подругу свого дитинства поет не раз згадає у своїх творах і присвятить їй поему «Мар'яна-черниця».
Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці, нині Звенигородського району Черкаської області, Україна. Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після сестри Катерини та брата Микити .
За родинними переказами, Тарасові діди й прадіди з батьківського боку походили від козака Андрія, який на початку XVIII століття прийшов із Запорізької Січі. Батьки його матері, Катерини Якимівни Бойко, були переселенцями з Прикарпаття.
21 березня (2 квітня) 1825 року батько помер, і невдовзі мачуха повернулася зі своїми трьома дітьми до Моринців.
Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського. Як попихач носив воду, опалював школу, обслуговував дяка, читав псалтир над померлими і вчився. Не стерпівши знущань Богорського й відчуваючи великий потяг до живопису, Тарас утік від дяка й почав шукати в навколишніх селах учителя-маляра. Кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області). Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту та із села Тарасівки Звенигородського повіту.
