av Півень Тетяна för 6 årar sedan
488
Mer av detta
Причина багатьох сучасних проблем у галузі освіти – неспроможність зрозуміти найголовніше. Всі учні – унікальні особистості зі своїми надіями, талантами, тривогами, страхами, захопленнями і прагненнями. Щоб поліпшити загальну успішність, треба зацікавити їх, знайшовши особливий підхід до кожного з них. Проблема з відповідністю в освіті полягає в тому, що люди апріорі не можуть відповідати якомусь одному стандартові. Я маю на увазі інституційну схильність освітніх закладів оцінювати учнів за єдиною міркою розумових здібностей. Але учні мають різні таланти і їх треба так само по-різному плекати.
Оцінювання має відбуватись у багатьох різних формах: від запитань із кількома варіантами відповіді до есеїв, проектів, спостережень учителя за роботою учня й учнівського самоаналізу. Добрі вчителі знають і вміють оцінювати учнів різними способами і знають, що вимірювати знання можна за допомогою різних інструментів. На жаль від шкіл вимагають, щоб учні отримували вищі бали під час стандартизованого тестування, і через це вчителі використовують лише деякі інструменти оцінювання.
Дуже важливо, що усі учні мали можливість дослідити свої здібності й чуття у школі – і то всі, а не лише здатність традиційного академічного навчання. Традиційні навчальні програми акцентують увагу на теорії, забуваючи про практику.
Пристосовувати графік до різних темпів у яких вчяться учні. Різні люди вчать не лише по-різному, а й у різному темпі. Коли вчитель викладає цілому класові й дотримується стандартної програми, йому важко знайти і врахувати цю різницю. Як наслідок, деякі учні вчаться гірше ніж могли б. Низькі оцінки можуть призвести до занижених сподівань, що згубно впливає на всю шкільну «кар’єру» учня. Щоб допомогти учням краще вчитися, треба зацікавити кожного з них, а не влаштовувати біг з перешкодами, де всі мають пробігти дистанцію за той самий час і в той самий спосіб.
Стандартизація освіти – і її колосальний обсяг – суперечить природньому способові, в який споконвіку навчалися люди – старші, молодші, а особливо діти. Йдеться про навчання через гру. Гра у найрізноманітніших формах відіграє ключову роль на всіх етапах життя і дуже важлива для фізичного, соціального, емоційного та інтелектуального розвитку дітей...
Знецінення гри – одна з найбільших трагедій стандартизованої освіти. Пітер Грей – професор в Бостонському коледжі, досліджує гру з погляду біологічної еволюції. Він стверджує, що юні гомо сапієнс, коли їх не обтяжувати якимись обов’язками, значно частіше граються, ніж інші савці, й дістають від гри неабияку користь.
З погляду еволюції, гра – спосіб, що його природа вигадала, щоб гарантувати, що молоді савці, - зокрема діти, - набудуть навичок, які стануть їм у природі в дорослому житті. Тепер порівняйте це з тим, як організовано освітній процес у найрозвиненіших культурах. Діти починають ходити до школи ще в молодшому віці, вони виконують завдання, які їм дає вчитель. Шкільний день триває довше і зникли можливості для вільної гри.
Школа дедалі втручається у домашнє і родинне життя учнів. Вони отримують усе більше й більше домашніх завдань, що відбирають час, який можна було б присвятити іграм. Пітер Грей, антрополог-дослідник вважає це трагічною втратою для наших дітей. Він послідовник старої школи психологів, антропологів і педагогів, які вважають, що діти «створені природою, щоб гратися й досліджувати світ самостійно й незалежно від дорослих. Щоб розвиватися, вони потребують свободи; без неї діти страждають. Потяг до вільної гри – це основний природній потяг. Чимало проблем із навчальною успішністю пов’язані з тим, як організоване навчання, а також із тим, що усталені звичаї суперечать ритмам природного навчання.
Освіта має справу з живими людьми, а не з неживими об’єктами. Вважаючи учнів продуктами або точками на графіку, ми хибно розуміємо саме поняття освіти. Продукти – від гвинтиків до літаків – не мають своєї думки чи почуттів щодо того, як саме їх виготовляють і що з ними відбувається. Але ж люди мають. У них є мотивація, почуття, обставини, таланти. Те, що з ними відбувається, впливає на їхнє життя, а індивіди, своєю чергою, на це якось реагують. Опираються або співпрацюють, виявляють інтерес або байдужість. Усвідомивши це, бачиш ще тісніший зв'язок між масовою освітою та індустріалізацією.
Живі системи – як-от рослини, тварини й люди – не просто складні, а надскладні. Всі незалежні системи, які утворюють живий організм, тісно взаємопов’язані й взаємозалежні – і від цього залежить стан цілого організму. До того ж живі системи пристосовуються до зовнішніх обставин і розвиваються. Вони перебувають у динамічному й синергетичному взаємозв’язку з фізичним довкіллям. Організми мають приховані ресурси, що їх можуть задіяти в певних обставинах.
Поширення цифрових технологій уже змінює спосіб викладання й навчання у багатьох школах. В 2014 році на Землі налічувалося приблизно 7 мільярдів пристроїв із доступом до інтернету – стільки ж, скільки людей у світі. У 2015 році стало вдвічі більше. Згідно з підрахунками, 2014 року за одну хвилину в інтернеті надсилали 204 мільйони електронних листів, завантажували 47 тисяч додатків, 6 мільйонів разів заходили в Facebook, робили 2 мільйони пошукових запитів у Google, завантажували 3000 фотографій, публікували 100 000 дописів у Twitter, переглядали 1,3 мільйона відео на YouTube і завантажували 30 годин нових відеозаписів. Щохвилини. Щоб переглянути всі відео, які потрапляють у мережу щосекунди, доведеться витратити п’ять років.
Як переконливо довели Марк Пренські, Джейн Макгоніган та інші, динаміку й естетику комп’ютерних ігор можна з величезним успіхом використовувати, щоб пожвавити навчання в рамках усієї шкільної програми
До якої міри діти – вроджені учні? Сугат Мітра спробувала відповісти на це запитання, провівши експеримент у нетрях Нью-Делі 1999 року. Дослідник вмонтував у стіну комп’ютер, увімкнув його, під’єднав до інтернету й спостерігав, як діти на нього реагуватимуть. Ці дітлахи не тільки не бачили комп’ютера жодного разу в житті – веб-переглядач був англійською мовою, якої з дітей ніхто не знав. Та вони дуже швидко розібралися шо робить з комп’ютером, і незабаром вже вчили один одного. За кілька годин діти грали в ігри, записували музику й користувалися інтернетом так, ніби займалися цим усе життя. Якби в ті часи існував твітер, учні Мітри, напевно, до кінця місяця мали б півмільйона послідовників.
«Міні дуже подобається, як цифрові технології змінили музичну галузь. Але в класі любов і запал до музики розбивались об глуху стіну. А найбільше мене вразило те, що мої учні, з якими в нас було найбільше проблем, під час перерви сиділи й слухали на телефоні пісні. Вони обожнювали музику – і ненавиділи уроки музики». Ніл Джонсон, вчитель музики
Учні потребують учителів, які вміють знайти до них підхід. І які, найголовніше, вірять в них. Одна вчителька, Ріта Пірсон, розповіла, що коли вона перевіряє контрольні, завжди пише внизу кількість правильних відповідей, а не помилок. Її учні все одно знають, що вони недопрацювали, але, зосереджуючись на позитиві, вчителька дає їм основу, від якої можна відштовхуватись і рухатись далі, заохочує їх не здаватись. А найважливіше, що вона дає їм зрозуміти – вчитель за них уболіває.
Студенти ліпше засвоюють матеріал і краще розуміють, як його застосовувати на практиці, коли вчитель виконує роль «наставника поруч», а не «мудреця на сцені»
Добрі вчителі – осердя добрих шкіл. Виконуючі різні ролі, вони досягають трьох головних цілей:
- Натхнення. Вони надихають учнів своєю любов’ю до предмету й спонукають їх досягти висот.
- Упевненість. Вони допомагають учням набути вмінь і поглибити знання, які роблять їх упевненими в собі, самостійними людьми, які надалі вдосконалюватиму свої вміння.
- Творчість. Вони дають дітям змогу експериментувати, досліджувати, ставити запитання й розвивати навички та схильність до нестандартного мислення.
