jonka Евгения Скибинская 4 vuotta sitten
338
Lisää tämän kaltaisia
Л.П.Нікольська : "Трохи смагляве обличчя його було оригінально, але некрасиве: великий відкритий лоб, довгий ніс, товсті губи — взагалі неправильні риси. Але що у нього було чудове — це темно-сірі з синюватим відливом очі — великі, ясні. Не можна передати вираз цих очей: якесь пекуче, і при тому, пестливе, приємне. Я ніколи не бачила обличчя більш виразного: розумне, добре, енергійне. <…> Він добре говорить: ах, скільки було розуму і життя в його не штучній мові! А який він веселий, люб'язний, принадність! Цей дурняшка міг подобатися…"
Пушкін намагався дотримуватися певного розпорядку дня: «Прокидаюся о сьомій, п'ю каву... О третій годині сідаю верхи, в п'ять у ванну і потім обідаю картоплею та гречаною кашею. До дев'яти — читаю. Ось мій день...».
У листопаді 1836 року виник конфлікт поета з поручиком Геккереном (Дантесом). Сварка, причиною якої ображено честь Пушкіна, привела до дуелі. На лист Пушкіна барону Геккерену від 26 січня 1837 барон Д'Аршіак приніс Пушкіну відповідь. Пушкін її не читав, але виклик прийняв, який був йому зроблений бароном Геккереном від імені сина.
27 січня на дуелі поет поранений; куля перебила шийку стегна і проникла в живіт. Поранення виявилось смертельним. Перед смертю Пушкін, приводячи до ладу свої справи, обмінювався записками з імператором Миколою I. Записки передавали двоє людей: поет В. А. Жуковський та лейб-медик імператора Миколи І М. Ф. Арендт. Помер Пушкін 29 січня (10 лютого) о 14:45 годині від перетоніту. В день смерті створили посмертну маску поета. Похований на кладовищі Святогірського монастиря Псковської губернії.
Серед дітей Пушкіна тільки двоє залишили нащадків — Олександр і Наталія. Нащадки поета живуть зараз в Англії, Німеччині, Бельгії, близько п'ятдесяти з них мешкають в Росії, в тому числі Тетяна Іванівна Лукаш, прабабуся якої (онука Пушкіна) була одружена з внучатим племінником Гоголя.
З Ліцею Пушкін був випущений в червні 1817 в чині колезького секретаря та визначено в Колегію закордонних справ. Він стає постійним відвідувачем театру, бере участь у засіданнях «Арзамаса», в 1819 вступає в члени літературно-театрального співтовариства «Зелена лампа», яким керує «Союз благоденства».
У ці роки він зайнятий роботою над поемою «Руслан і Людмила», розпочатої в Ліцеї і відповідала програмним установкам літературного суспільства «Арзамас» про необхідність створення національної богатирської поеми. Поема завершена у травні 1820 і після публікації викликала запеклі відгуки критиків, обурених зниженням високого канону.
Дружина поета, Наталія Гончарова, була правнучкою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка.
Пушкін був у близьких стосунках із українцями М. Маркевичем, М.Максимовичем, Д. Бантишем-Каменським, Орестом Сомовим, допомагав М. Гоголеві увійти в російську літературу. Він цікавився українським фольклором, мав у себе «Опыт собрания древних малороссийских песней» М. Цертелева (1819), «Малороссийские песни» М. Максимовича (1827) та його ж таки «Малороссийские народные песни» (1834), «Запорожскую старину» І. Срєзнєвського (1833), однак українська народна образність не знайшла майже ніякого відбитку в його творчості.
Перебування під час заслання в 1820—1824 в Катеринославi та Одесi, відвідування Києва, Кам'янки біля Білої Церкви, помістя Родзянків на Полтавщині, Бовтишки на Кіровоградщині) познайомило Пушкіна з українським національним життям і природою України.
Пушкін намагався вплинути на К. Рилєєва, щоб останній переробив свою поему «Войнаровський» в російському націоналістичному дусі, в цьому ж напрямку писав Пушкін свої нотатки «Історія Петра», де тенденційно висвітлено шведсько-російсько-українську війну 1708—1709.
Поему «Полтава», високо оцінену Миколою І, Пушкін написав у напрямку здійснення планів, навіяних йому царем, а також для демонстрації своєї відданості офіційній ідеології у зв'язку зі слідством проти нього. Завданням «Полтави» було довести «історичну закономірність» знищення української державності та створення Російської Імперії. В одичному плані оспівано велич Петра І, у мелодраматичному — заплановано постать Мазепи. Мазепа у нього «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій», у нього «чорні помисли», він носить у грудях «кипучу отруту».
П. Куліш підкреслював значення Пушкіна для української літератури. Пушкін впливав на нього як вишуканістю свого поетичного слова, так і великодержавною російською ідеологією. Шевченко своєю поемою «Сон» («У всякого своя доля») пристрасно заперечив пушкінську апотеозу Петербургу в поемі «Мідяний вершник».
Пушкіна перекладано на українську мову, починаючи з 1829 р. (Л. Боровиковський). Найкращі переклади 19 — початку 20 століття належать Л. Боровиковському, М. Старицькому, І. Франкові, М. Вороному. Серед радянських перекладачів найвизначніші П. Филипович, М. Зеров, М. Рильський, М. Бажан, М. Терещенко, Н. Забіла, В. Свідзінський.
У листопаді 1833 Пушкін повертається до Петербурга, відчуваючи необхідність круто змінити життя і перш за все вийти з-під опіки двору. Напередодні 1834 Микола I виробляє свого історіографа в молодший придворний чин камер-юнкери. Єдиним виходом з двозначного становища, в якому опинився Пушкін, було домогтися негайної відставки.
Але сім'я зростала , світське життя вимагало великих витрат, платня історіографа була незначною, і тільки цар міг дозволити видання нових творів Пушкіна, які могли б зміцнити його матеріальне становище.
Тоді ж була заборонена поема «Мідний вершник». Щоб якось вийти з термінових боргів, Пушкін на початку 1834 швидко дописує іншу, прозаїчну петербурзьку повість, «Пікову даму» і поміщає її в журналі «Бібліотека для читання», який платив Пушкіну негайно і за найвищими ставками. Вона була розпочата в Болдіні і призначалася тоді, мабуть, для спільного з В.
Ф. Одоєвським і Н. Гоголем альманаху «тройчатка». У 1834 Пушкін подає у відставку з проханням зберегти право роботи в архівах, необхідне для виконання «Історії Петра». Прохання про відставку була прийнята, працювати в архівах йому було заборонено. Пушкін був змушений вдатися до посередництва Жуковського, щоб врегулювати конфлікт. За лояльність йому була видана іспрошенная раніше грошова позика в рахунок п'ятирічноі платні.
Ця сума не покривала і половини боргів Пушкіна, з припиненням виплати платні доводилося сподіватися тільки на літературні доходи. Але професійний літератор в Росії був дуже незвичайною фігурою.
Дохід його залежав від читацького попиту на твори. Наприкінці 1834 — поч. 1835 вийшло кілька підсумкових видань творів Пушкіна: повний текст «Євгенія Онєгіна» (у 1825-32 роман друкувався окремими главами), збірки віршів, повістей, поем — всі ці книги розходилися з працею. Критика вже в повний голос говорила про здрібнінні таланту Пушкіна, про кінець його епохи в російській літературі.
Дві осені — 1834 (в Болдіні) і 1835 (в Михайлівському) були менш плідними. В третій раз поет приїжджав до Болдіно восени 1834 по заплутаних справах маєтки і прожив там місяць, написавши лише «Казку про золотого півника».
У Михайлівському Пушкін продовжував працювати над «Сцени з лицарських часів», «єгипетського ночами», створив вірш «Знову я відвідав».
З дитинства Олександр Пушкін багато читав, спілкувався з відомими літераторами, у його батька була велика бібліотека, і майбутній поет багато часу проводив серед своїх добрих друзів — книг. Поетичний дар у нього прокинувся у Ліцеї, де він навчався у 1811—1817 роках, а перші відомі нам вірші датовані 1813 роком. Талант поета був одразу визнаний такими майстрами слова, як Державін, Батюшков, Жуковський.
