jonka Andrey Mulatto 7 vuotta sitten
510
Lisää tämän kaltaisia
До початку повстання 1647 року, Богун уже був найближчим соратником Богдана Хмельницького, брав участь у нарадах. У сорок дев'ятому був призначений полковником і блискуче проявив себе як талановитий воєначальник у боях під Вінницею. Полк Івана Богуна першим зустрів польські війська і успішно стримував їх наступ, незважаючи на свою малу чисельність.
У 1651 році під Вінницею Іван Богун два тижні стримував величезні польські сили до приходу допомоги від Хмельницького. У перший же день козаки хитрістю і непомірним нахабством (чомусь грізні сили противника ніхто не боявся і не поважав) дали зрозуміти шляхті, що похід в Україну прогулянкою зовсім не буде. Малим загоном Богун виїхав проти всього польського кінного авангарду Лянкоронського. Коли польські колони стали оточувати козаків, ті прорвали ліве крило і почали відступати до Бугу для переправи. Авангард поскакав напереріз і вийшов на лід, який хитрі хлопці перед битвою прорубали і присипали снігом. Значна частина важких летючих гусарів пішла красиво під лід зі звуками «буль-буль».
Розгніваний Калиновський обложив місто. В один із днів облоги богунівці чисельністю 300 чоловік виїхали на прогулянку, щоб розвіятися, а, заодно, і перевірити, чи не занудьгували «гості дорогі». І несподівано налетіли на охоронні загони. Впізнавши серед козаків славного полковника, польські жовніри кинулися на нього, щоб полонити. Схопили Богуна за руки та за ноги, але той, володіючи дюжою фізичною силою, скинув всіх і, осідлавши коня й розчищаючи дорогу шаблею, поскакав до річки і переправився до монастиря.
Через два тижні облоги підійшли товариші з Умані та Полтави. Спільними силами відтіснили ворога до Кам'янець-Подільського.
У 1651 р на кордоні Галичини і Волині Хмельницький з союзником ханом Гіреєм зустріли головні сили ворога на чолі з самим королем Яном Казимиром. Поляки зібрали 150 тисяч чоловік, озброївши навіть слуг. Почалася жорстока січ. Два дні рубалися, і тут кримський хан, підкуплений поляками, дав драла.Хмельницький поскакав надоумити татар, але був полонений підлим ханом. Козаки залишилися без гетьмана, в меншості з відкритим лівим флангом. Командування військом прийняв Дженджелій, але не зміг згуртувати козаків. Поляки оточили табір, результат бою був вирішений наперед. Тоді наказним гетьманом був обраний Іван Богун, який зробив неможливе - вивів більшу частину війська з лещат ворога. А було це так.
На десятий день облоги, поляки почали артобстріл, козаки чемно відповіли тим же. Обидві сторони несли величезні втрати. Продовжувати далі сенсу не було, інакше обидві держави могли залишитися без армій, взагалі. Гармати замовкли і почалися переговори. Польська сторона вимагала видачі полковників, гармат і прапорів. Богун не бачив причин відмовлятися від настільки «великодушної» пропозиції. Але, попутно, поширив слух у ворожому таборі, нібито повернулися Хмельницький з Гіреєм, і планують напад. Для більшої переконливості з козацького табору долинали звуки литавр і сурм. Непрохані гості повірили і послали великий корпус до річки. Козаки спокійно вийшли з табору і перебили нудьгуючих в ближніх окопах поляків. Казимир урок засвоїв, почав ворушити мізками і придумав побудувати дамбу на річці Пляшовій, щоб затопити непокірних в таборі. Розуміючи, що зволікати не можна, Богун підняв козаків і, прорвавши лещата облоги, повів військо по єдино можливому шляху, через болото. Всю ніч гатили топи і трясовини мішками, бочками, возами, одягом і сідлами. Обози і артилерію довелося залишити, але Богун вивів-таки з оточення дві третини козацького війська!
Відхід прикривали 300 козаків, які стали непрохідною стіною на маленькому острівці на шляху переслідувачів. Пропозицію здатися в обмін на помилування, навіть не розглядали: билися відчайдушно до останнього полеглого.
З часом військо поповнилося повсталими з народу. Тільки Богун привів Хмельницькому 10 000 чоловік з Бугу. Все більше людей вставало під козацькі хоругви на захист рідної землі.
Величко описує, як 10 000 козаків на чолі з Богуном гнали ханські війська по Україні: винищили 8000, полонили 2000, і лише 500 татар вийшло до кошу. Переслідували нещадно, пам'ятаючи про підлу зраду під Берестечком, і про зруйновані українські села на шляху відступу хана.
Гетьманську булаву Хмельницького перехопив про-польськи налаштований Виговський. Часи гніту польської шляхти повернулися. Тоді на захист народу знову встали великі сини вільної України: Іван Сірко та Іван Богун. Спільними силами вони взяли Чигирин (гетьманську столицю). Виговський втік до Польщі. Але в 1662 році Богуна полонили і заточили в замок Марієнбург.
Польському королю слід було б негайно стратити непокірного полковника, але він вирішив використовувати його для захоплення Лівобережної України. Повіривши у виправлення Богуна, наївний польський монарх його звільнив і зробив наказним гетьманом польського війська. Іван Богун став вести подвійну гру: лівобережні міста охоче здавалися без боїв, і в них Богун не залишав польських гарнізонів. Коли шляхтичі підійшли до Глухова, останньому перед московським кордоном міста, то вся «підкорена територія» повстала. Під час облоги Глухова, Богун інформував захисників про час і місце штурму, постачав їх порохом і показував відповідні місця для вилазок. Але 17 лютого 1663 був зраджений козацьким старшиною, заарештований, а потім розстріляний.
Достеменно про походження, дату та місце народження Богуна не відомо. Його біографія до 1649 року рясніє припущеннями та версіями жодна з котрих не є безсумнівна.
За даними польського дослідника Евгена Лятача, був сином Федора — дрібного шляхтича, державця містечка Бубнева (тепер село Бубнівська Слобідка, Золотоніський район).
Рід Івана Богуна, як припускається у наукових дослідженнях, козацько-шляхетського походження, але це припущення мало обґрунтоване. У книзі «Малороссійский гербовник» (автори В. Лукомський, В. Модзалевський ) описано герб роду Богунів. Також вказано, що полковник мав сина Григорія та онука Леонтія
. Вони були військовими товаришами.
Деякі джерела стверджують, що він був учасником визвольних повстань 1637-38 років, проте сучасні дослідження спростовують цю тезу. Протягом 40-х років XVII століття Богун вів звичайне для реєстрового козака життя — робив грабіжницькі наїзди на прикордонні землі московського царату, брав участь у військових походах проти кримських татар та переймав їхні торгові обози до Московії. Вірогідно перебував на королівській службі в Кодаку.
Протягом багатьох десятиліть українські науковці не раз зверталися до висвітлення життя та діяльності одного зі сподвижників Богдана Хмельницького, видатного представника козацької старшини періоду Визвольної війни середини ХVІІ ст. Івана Богуна. Однак ніхто не описав життя цього героя так детально як вінницький письменник і журналіст Олександр Дмитрук. Цій величній постаті літератор присвятив дилогію «Тризна», романи «Іван Богун – полковник», «Честь і плаха». А минулого року Дмитрук видав історичне есе «Іван Богун: життя героя». На сторінках нового видання автор розмірковує над відомими і невідомими етапами життя найталановитішого козацького полковника, наводить багато цікавих фактів, чимало з яких для пересічного читача невідомі, легенди, що передавалися із уст в уста 350 років. Видання приурочене 350-річчю від дня смерті Івана Богуна. Вінницького героя вбили потайки, без суду і висунення вмотивованих звинувачень, у лютому 1664 року.
Іван Богун був першим полковником війська і радником гетьмана, який мав власне розуміння ситуації і подальшої долі визволеної від поляків України. Ось чому він рішуче виступив проти возз’єднання України з Росією, засуджував рішення Хмельницького укласти Переяславську угоду і ще рішучіше відмовився присягати російському цареві. Він вважав, що Україні варто не приєднуватися ні до Польщі, ні до Росії, а слід утверджуватися як самостійній державі. Можна не сумніватися: якби ситуація склалася так, що гетьманом на той час виявився б Іван Богун, доля України склалася б інакше і ніякої Переяславської угоди не було б.
Не виключено, що, зважаючи на ці факти, радянські історики трактували постать вінницького полковника в історії розвитку України як другорядну. Вони наголошували, що Богун походив із дрібної української шляхти, мав лише початкову освіту і був утверджений на Січі завдяки Хмельницькому. Деякі письменники взагалі відносили Богуна до народних повстанців. Причина фальсифікацій полягала в тому, що ніхто, крім Хмельницького – «великого прихильника» дружби з Москвою, – не міг бути розумнішим за гетьмана. Хоча, насправді, Богун був не просто талановитим, високоосвіченим, але й мав шляхетне українське коріння.
Олександр Дмитрук пише: «… Ще підлітком юного Івана, рятуючи від сваволі магнатів Калиновських, відвозять у Берлін, де він не просто перебуває, а навчається. Закінчивши університет, здобуває фах інженера-фортифікатора. Це єдиний випадок в історії, коли український старшина мав такий рівень підготовки. Факт навчання в Берліні підтверджено згадкою австрійського дипломата, який був присутній на змаганнях із фехтування і відзначив особливу вправність та перемогу студента Богуна. Зверніть увагу, що більшість українців закінчували Києво-Могилянський колегіум, а потім продовжували навчання в польських університетах, окремі, з дуже заможних родин, в Падуанському чи Болонському, і один-єдиний із полковників закінчив заклад, де готували фахових військових. Далеко не кожен дрібний шляхтич міг би відправити свою дитину в далекі краї та утримувати там. Цей факт підтверджує, що Богун походить із впливового роду».
Далі автор вдається до припущення, хто міг бути батьком Івана Богуна, яке його справжнє прізвище. А ще проводить паралелі між родовими гілками його родини. Детально розповідає про особисте життя військового генія, намагається дати пояснення його діям і з’ясувати причини, чому ж талановитого полковника таємно вбили. Словом, невелика за обсягом книга розкриває багато невідомого і цікавого про цю історичну постать. Видання буде цікавим учителям історії, науковцям і всім, хто хоче знати історію рідного краю.
10 березня 1651 р. шляхетська кіннота Лянцкоронського з'явилась під Вінницею. Козаки в удаваній паніці почали відходити. Іван Богун заманював ворога в пастку: на річці Буг заздалегідь були прорубані ополонки, які вкрилися тонким шаром льоду і були притрушені соломою та снігом.
У результаті цього маневру було знищено багато ворожої кінноти. З великими труднощами вдалося врятуватися самому Лянцкоронському. Тяжко побитий прикладами самопалів, він ледве вибрався з ополонки. Так ганебно для шляхетського війська закінчилася перша спроба захопити Вінницю. Одержавши звістку про поразку цього загону польсько-шляхетського війська, Калиновський поспішив на виручку Лянцкоронському. На другий день надвечір головні сили польсько-шляхетського війська вже оточили Вінницю.
