da Діма Гаврилюк mancano 5 anni
426
Più simili a questo
Му́зика — мистецтво організації музичних звуків, насамперед у часовій, звуковисотній та тембровій шкалі. Музичним може бути практично будь-який звук з певними акустичними характеристиками, які відповідають естетиці тієї чи іншої епохи, та може бути відтвореним.
Зображення виконавця на авлосі, давньогрецька ваза
Відносно походження музичного мистецтва в 19-20 століттях були висунені різні гіпотези, згідно з якими витоками мистецтва були інтонації збудженого мовлення (Г. Спенсер), спів птахів та тварин (Ч. Дарвін), ритми роботи первісних людей (К. Бюхер), їх звукові сигнали (К. Штумпф), магічні заклинання (Ж. Комбар'є). В сучасній науці, що спирається на археологічні та етнографічні дані вважається, що музика розвивалася і поступово виділилася із первісного синкретичного прамистецтва, що містило в собі зародки танцю, поезії та інших видів мистецтва.
Виділення музики в самостійний вид мистецтва відбувалося в період розкладу первісного строю. В цю епоху міфи різних народів фіксують уяву про музику як могутню силу, що здатна керувати природою, приборкувати тварин та зцілювати людей.
Музична культура, а саме рабовласницьких та ранньофеодальних країн стародавнього світу характеризується діяльністю професійних музикантів, що служили в храмах, при дворах знаті, брали участь в масових обрядах. Вперше, окрім практичної та духовної функції, в музиці починають відособлюватися естетичні функції — наприклад, в Стародавній Греції проводились змагання музикантів, що виконували піснеспіви та інструментальні п'єси. Розвиваються різні пісенні і танцювальні жанри, в багатьох із них музика, поезія і танець зберігають первісну єдність. Виникають перші системи нотної фіксації (клинописна, буквенна), хоча переважаючою формою залишається усна. Виникають перші музично-естетичні вчення (наприклад, у Китаї — Конфуція, у Греції — Піфагора, Платона, Аристотеля, у Римі — Лукреція). Музика розглядається на практиці і в теорії як вид діяльності, близький науці, ремеслу, релігії, як засіб впливу на природу (магія) та людину (виховання моральних якостей), в зв'язку з чим встановлювалась сувора суспільна або державна регламентація використання музики різних видів (в тому числі окремих ладів)
Процес переходу в Європі від музичної культури феодального типу до буржуазної продовжується впродовж 17-18 століття. Остаточно закріплюється загальне панування світської музики. Її зміст охоплює широке коло тем і образів, в тому числі філософських, історичних, сучасних, громадянських. Поряд з музикуванням в аристократичних салонах розвивається публічне музичне життя. Відкриваються постійно діючі музичні установи — оперні театри, філармонічні товариства. Вдосконалюються струнні та духові музичні інструменти. Розвивається нотний друк.
У композиторській творчості цей період представлено такими художніми стилями, як класицизм, бароко, рококо. Поряд з існуючими вже монументальними жанрами меси та ораторії в цей період виникає і невдовзі стає провідним принципово новий жанр — опера. Наприкінці цього періоду починається формування симфонії та балету. Паралельно з розквітом поліфонії вільного стилю, що приходить на зміну поліфонії строгого стилю, в побутовій танцювальній, а пізніше в професійній музиці зароджується гомофонно-гармонічний склад (див. фактура (музика)).
Музиканти, картина Абрахама Боссе 1635 року
У країнах, де в цей час триває процес становлення націй (Італія, Франція, Англія, частково Німеччина) формуються високорозвинені національні музичні культури. Так в Італії зароджуються опера, ораторія і кантата, оновлюється інструментальна музика (творчість А. Вівальді, А. Кореллі). У Франції — опера-балет (Ж. Б. Люллі), нові форми клавірних мініатюр (творчість Рамо та Куперена); в Англії — клавірна школа верджиналістів. Вершиною композиторської музики цього періоду вважають творчість видатного німецького композитора Й. С. Баха. З його ім'ям пов'язують також початок панування в європейській музиці рівномірної темперації. В українській та російській музиці цього періоду продовжується розвиток хорових жанрів, насамперед хорових концертів (творчість М. Березовського, Д. Бортнянського та А. Веделя). В культовій музиці розквітає партесний спів. З'являються також перші опери, написані за взірцем італійських (напр. «Демофонт» Березовського).
В епоху Відродження в Західній та центральній Європі феодальна музична культура починає перетворюватись на буржуазну. На основі ідеології гуманізму розквітає світське мистецтво. Музика поступово вивільняється від суворих канонів, починає проявлятись індивідуальне начало. У професійній музиці досягає своєї вершини хорове багатоголосся в жанрах меси, мотета, та світських пісень, де використовуються складні поліфонічні прийоми (т. зв. поліфонія строгого стилю). Виникають композиторські школи (нідерландська, римська, венеціанська та ін.) На Русі тенденції Відродження в музичному мистецтві проявляються після звільнення від татаро-монгольського іга. Розквітає мистецтво знаменного співу, народна музика.
В епоху середньовіччя в Європі складається музична культура нового типу — феодальна. Оскільки панівною в усіх сферах життя в цю епоху є церква, професійне музичне мистецтво концентрується в храмах та монастирях. В 6-7 ст. в Західній Європі формується суворо регламентована система одноголосної духовної музики (т. зв. Григоріанський спів). Перехід від невменної нотації до лінійної, що була винайдена Гвідо д'Ареццо в X столітті, дозволила значно точніше фіксувати висоту тонів, що сприяло закріпленню та розповсюдженню традицій та еталонів. На початку другого тисячоліття зароджується багатоголосся. Формуються нові жанри вокальної та вокально-інструментальної (хор та орган) музики — органум, мотет, пізніше — меса. В Візантії та, пізніше Київській Русі духовна музика складає систему т. зв. Знаменного співу, який фіксувався спеціальною крюковою нотацією. Як і григоріанський спів, знаменний був заснований на діатонічних ладах.
Поряд з духовною музикою розвивається також світське музикування — початково серед придворних музикантів, пізніше — напівпрофесійне мистецтво лицарів — трубадурів і труверів у Франції, менестрелів в Німеччині, серед міських ремісників тощо. До побуту входять нові інструменти, значна їх частина приходить зі Сходу, виникають інструментальні ансамблі. В селянському середовищі розвивається фольклор, розповсюджується також мистецтво народних артистів, як правило широкого «профілю» (на Русі — скоморохів).
Починаючи з кінця
, центрами музичної освіти стають спеціалізовані навчальні заклади, що традиційно називаються
. Першим вищим навчальним закладом музичного профілю стала відкрита незабаром після
(1795), а протягом XIX століття за її прикладом було відкрито ще 28 консерваторій по всьому світу, у тому числі
(1854),
(1862) і
(1866). Пізніше консерваторії стали іменувати музичними академіями (в тому числі в Україні), вищими школами музики (в Німеччині), або університетами (
,
).
Сучасні музичні навчальні заклади мають розгалужену структуру, включаючи відділи композиції, музикознавства, інструментального виконавства, хорового та сольного співу. При консерваторіях діють студентські хори, оркестри та інші колективи.
виділила музичне мистецтво в окрему спеціальність під номером «17.00.03», за якою присуджуються наукові ступені в галузі «мистецтвознавство»[29]
. У західних країнах існують такі наукові ступені, як «Магістр музики» і «Доктор музики».
Вищій музичній передує музична освіта початкового і середнього рівнів. В Україні відповідними закладами є
(ДМШ) та музичні училища. Особливе місце займають спеціалізовані середні музичні школи при консерваторіях, що характеризуються поєднанням спеціальної музичної освіти із загальною середньою освітою.
У
країнах соціалістичного табору
протягом XX століття була розбудована мережа державних концертних організацій, що називалися
. Станом на 2010 рік філармонії продовжують функціонувати в усіх обласних центрах України, у столицях та обласних центрах інших пост-радянських країн, центрах польських воєводств[31]
, ряді інших європейських міст (зокрема
). Специфічними радянським явищами стали Будинки органної та камерної музики, що розташовувались у приміщеннях закритих у роки радянського панування
, в Україні такі заклади буди відкриті протягом 1980-х років —
,
,
,
, та
.
Якщо до XVIII століття центрами виконання музики були церкви, палаци, придворні театри та аристократичні салони, то починаючи з 1690 року, коли в
був споруджений перший спеціалізований концертний зал, виступи музичних колективів відбуваються в спеціально споруджених для цього приміщеннях і стають доступними для широкої аудиторії[30]
. Протягом XIX—XX століть виникали концертні організації, які влаштовували регулярні виступи колективів і солістів у приміщеннях купецьких і ремісничих гільдій, залах готелів і ресторанів, а також у приміщеннях
. Найбільші концертні зали світу — зали оперних театрів
та
, розраховані більш як на 3000 місць.
Джаз (
jazz) — вид музичного мистецтва, що виник на межі
—
в
серед пригнобленого, безправного афроамериканського населення, серед нащадків
, насильно вивезених зі своєї батьківщини[1]
та отримав згодом певне поширення. Характерними рисами музичної мови джазу спочатку стали імпровізація, поліритмія, заснована на синкопованих ритмах, і унікальний комплекс прийомів виконання ритмічної фактури — свінг. Як і
з
традиційно вважається «музикою чорних».
Джаз виник як поєднання декількох музичних культур і національних традицій. Спочатку він прибув з африканських земель. Для будь-якої африканської музики характерний дуже складний ритм, музика завжди супроводжується танцями, які представляють собою швидке притупування і плескання. На цій основі в кінці XIX століття склався ще один музичний жанр регтайм. Згодом ритми регтайму в поєднанні з елементами блюзу дали початок новому музичному напрямку — джазу.
Витоки джазу пов'язані з блюзом. Він виник в кінці
як злиття африканських ритмів і європейської гармонії, але витоки його слід шукати з моменту завезення рабів з Африки на територію Нового Світу. Привезені раби не були вихідцями з одного роду і зазвичай навіть не розуміли один одного. Необхідність консолідації привела до об'єднання безлічі культур і, як наслідок — до створення єдиної культури (в тому числі і музичної) афроамериканців. Процеси змішування африканської музичної культури, і європейської (яка теж зазнала серйозних змін в Новому Світі) відбувалися починаючи з XVIII століття і в XIX столітті привели до виникнення «протоджаз», а потім і джазу в загальноприйнятому розумінні.
Слово «jazz» (можливо, походить від
chasser — полювати) у креолів означало полювання, а також хвилювання, збудження. В 1860-і в північноамериканській літературній мові з'являється слово «jasm», що означає піднесення, натхнення. Невдовзі йому на зміну приходить слово «jass», а також аналогічне дієслово, що означало, «ловити», «збуджуватись» тощо. Все частіше починають використовуватись звороти «jazz around» (блукати, мандрувати) і «jazz up» (впадати у веселий стан). Як музичний термін, слово «jazz» вперше з'явилося 1915 року у зв'язку з білим оркестром, що грав у новоорлеанському стилі, пізніше — в назві новоорлеанського оркестру Тома Брауна — «Том Браун Диксиленд Джаз Бенд», після чого термін «джаз» швидко поширюється в Північній Америці, а згодом і по всьому світу.
Музична діяльність людини підрозділяється на три основні різновиди:
,
і сприйняття музики[3]
. Їм відповідають три етапи існування музичного твору — його створення, відтворення і слухання. У письмових музичних культурах, зокрема європейській нового часу, композитор фіксує музичний твір за допомогою
. Зафіксований музичний твір відтворюється виконавцем, при цьому його зміст і форма може дещо відрізнятися від первісного авторського задуму відповідно до естетичних ідеалів чи досвіду виконавця. Слухачі пропускають сприйнятий твір крізь призму своїх поглядів, смаків, життєвого і музичного досвіду, завдяки чому їх уявлення про музичний твір може різнитися як з авторським, так і з виконавським.
Психофізіологічною основою здатності сприйняття музики є
, що дозволяє сприймати звуки частотою від 20
до 20 кГц і гучністю до 100
. Музику можуть сприймати і глухі люди, відчуваючи вібрацію власного тіла, це відчуття може бути підсилене, якщо особа тримає порожнистий, резонуючий об'єкт.
виділяє декілька стадій сприйняття музики від початкового ознайомлення до логічного засвоєння і емоційного переживання[25]
, а також виділяє області свідомого і несвідомого при сприйнятті музики[26]
.
До області
при сприйнятті музики відносять такі явища, як
, емоційний слух, рухову реакцію, вплив субсенсорного компоненту тощо[26]
. При розгляді свідомого компоненту, звертається увагу на залежність оцінки музичного твору як від об'єкта — музичного твору, так і від суб'єкта — слухача, його духовних потреб та естетичних уподобань і досвіду. Вплив соціального середовища на слухача дозволяє говорити про соціальну зумовленість як творчості або виконавство. Слухацьке розуміння та оцінки історично мінливе, воно відображає відмінності в об'єктивному значенні й цінності одного й того ж твору для різних епох і соціальних груп (залежно від його відповідності об'єктивним вимогам часу та потребам суспільства)
Процес виконання є фізичною реалізацією музики. Зазвичай музичний твір виконується відповідно до записаної його автором структури і інструментування. Проте, навіть якщо музика нотована детально, виконавець має безліч варіантів її прочитання. Такий вибір прочитання виконавцем називають
термін інтерпретація застосовується і в тих випадках, коли автор виконує свою музику самостійно. Різні виконавські інтерпретації можуть відрізнятися досить значно. В одних випадках виконавець прагне бути максимально відповідним стилю епохи, у якій було написано даний твір, таке виконання називається
, або «історично інформованим». В інших випадках виконавець може внести більше власної творчої індивідуальності.
В деяких музичних напрямках, таких як
або
, виконавець має більшу свободу інтерпретації, що залучає
на задану мелодичну, гармонічну або ритмічну основу. Зазвичай імпровізована музика слідує певним жанровим чи стилістичним умовам. Найбільшою свободою виконавця характеризується жанр вільної імпровізації (
Free improvisation»), що не передбачає попереднього створення композиції взагалі.
Музиканти-виконавці можуть виступати як поодинці («соло»), так і в
. Невеликі колективи музикантів в академічній музиці зазвичай називають ансамблями, у популярній —
. Великі колективи музикантів-інструменталістів зазвичай називають
, а великі колективи співаків —
. В екстремальних випадках такі колективи можуть нараховувати до тисячі музикантів
Під процесом композиції зазвичай розуміють процес створення і запису музики на певний носій, за допомогою якого інші можуть її інтерпретувати. У процесі створення музичного твору композитор залучає широкий спектр своїх знань і досвіду застосування різноманітних технік. Вчення про композицію зазвичай спирається на традицію Західної європейської музики, в якій виділяють три сторони композиторської роботи — гармонію, мелодію і ритм. Передбачається також володіння композитором
та знання можливостей
, для яких він пише музику.
Композиція, однак, не завжди передбачає фіксацію в нотах, і навіть не завжди передбачає особистістий творчий процес. Музика може бути описана процесом, що визначає послідовність музичних звуків, наприклад алгоритмом для комп'ютерних програм. Якщо подібний процес включає випадкові елементи, музика називається
, алеаторика широко використовували такі композиторами як
,
, частково —
.
Рок-музика — узагальнена назва низки напрямків популярної
другої половини
, що походять від
та
. Термін Rock очевидно є скороченням від Rock'n'roll і дослівно перекладається як «хитати(ся); трясти(ся)».
Рок-музика має велику кількість напрямків: від танцювального
до
. Зміст пісень варіюється від легкого і невимушеного до похмурого, глибокого і філософського. Зазвичай рок-музика протиставляється
(т. зв. «попсі»), хоча окремі напрямки балансують на межі між ними.
Основні центри розвитку рок-музики — західна Європа (особливо
та
) і
. Проте, хоча, як правило, з деяким запізненням, національна рок-музика з'явилася практично у всіх країнах.
з'явилася за часів
в кінці 1960-х років.
Термін «рок-музика» щодо конкретного колективу іноді не є чітко визначеним через комбінування та поєднання окремими виконавцями різної жанрової стилістики. При визначенні належності того чи іншого напрямку до рок-культури, користуються соціальним та музичним факторами.
Початком рок-музики є поява рок-н-ролу що увібрав у себе риси блюзу, ритм-енд-блюзу, бугі-вугі, джазу і кантрі.
Значний вплив на рок-н-рол зробили блюзові виконавці
Роберт Джонсон, Лідбеллі, Мадді Уотерс. Назва «рок-н-рол» походить з пісень ґоспел-виконавців 40-х років і, бувши по суті закликом до танцю, є сексуальним закликом. Вперше вираз з'явився в пісні «Good Rocking Tonight» Роя Брауна 1947 року. У 1949 році виходить пісня «Rock And Roll» Вайлд Білла Мура. Розвиток раннього рок-н-ролу пов'язаний в основному з американськими виконавцями, проте встановити, яка пісня або пластинка може вважатися першою в жанрі, практично неможливо. Серед можливих варіантів — сингл «Fat Man»
Фетса Доміно, що вийшов 1950 року. Згідно з іншими версіями, першим рок-н-рольним записом є «Rocket 88», записана 1951
року Jackie Brenston and his Delta Cats
.
Повоєнний розвиток зарубіжної музичної культури відбувався в умовах поглиблення розколу світу, посилення боротьби між двома соціально економічними системами, воєнно-політичними блоками, розв'язання «холодної війни», атомного психозу, ідеологічно-культурного протистояння. Перед людством, яке понесло нечувані людські, матеріальні і духовні втрати в роки
, постали масштабні завдання підняти з руїн матеріальну культуру, залікувати рани духовності та цивілізації.
Найхарактернішим для культури цього періоду стає подальший розвиток так званої
, тиражування культури
, чому суттєво сприяв
, що приніс революційні зміни у сфері
(зокрема бурхливий розвиток
,
,
,
). На відміну від комуністичних країн, де масова культура жорстко регламентувалася ідеологічними настановами компартії, в капіталістичних країнах розвиток масової культури був тісно пов'язаний з комерційною індустрією розваг.
У той же час демократизація культури, її «серійність», породжує певні специфічні проблеми для функціонування культури. Відбувається процес відчуження культури, що породжує в надрах масової культури феномен
—
протестного, бунтівного напрямку. У другій половині
такою контркультурою стає рок.
У значенні якісної оцінки (
лат.
classicus — зразковий): музика минулого, що витримала випробування часом та має аудиторію в сучасному суспільстві. Уже сьогодні як класичні сприймаються не тільки перлини «високого» музичного мистецтва, але й найкращі взірці розважальних жанрів минулого: наприклад, вершини французької та
віденської
оперети
XIX — початку XX ст.,
вальси
Йогана Штрауса
тощо. Показовими в цьому сенсі є вислови «класики джазу», «класична естрада» та ін. У стійкій характеристиці
Гайдна
,
Моцарта
та
Бетховена
як віденських класиків також є і певна частка якісної оцінки їхньої творчості як фундаменту для подальшого розвитку музичної композиції. У музичних енциклопедіях таке тлумачення класичної музики, як правило, подається під гаслом
«Музична класи
ка»
Плутанина значень, притаманна поняттю «класична музика», характерна більшості європейських мов.
Зокрема англійській словосполучення (
classic music) з'являється ще в
Оксфордському словнику англійської мови
1836 року видання
і пов'язано зі спробою «канонізувати» період від
до
, як «золота доба»
. При цьому класичний період в музиці (приблизно 1750—1830 рокі) також іменується «classical»
Подібні неоднозначні терміни існують в німецькій (
klassischer Musik), французькій (
musique classique), італійській (
Musica classica), та тих, що стали особливо вживаними з поширенням англоамериканських стандартів
комерційної класифікації аудіопродукції
.
Проте, наприклад, в польській мові зберігається чітке розмежування понять між класичною як такою, що належить до епохи класицизму (
Muzyka klasycystyczna), та академічною музикою (Muzyka poważna). В російській мові також поширене словосполучення (
классическая музыка), відповідником якого в науковій літературі є або «академічна музика» або «опус-музика»
У сучасній культурі побутує протиставлення «класичної музики» будь-якій іншій, як серйозної розважальній або високої низькій. Таке протиставлення є непослідовним: сам по собі вибір музичної мови не гарантує змістовності художнього висловлення чи розважального запалу, адже, з одного боку, симфонія може бути примітивною та поверховою, але, з іншого, джазова композиція може бути радше змістовною, ніж розважальною.
В тому чи іншому вигляді протиставлення високого і низького завжди існувало в культурі взагалі та в музичній, зокрема: так, для музичної культури XVIII ст. «високою» музикою виступали, передусім, музика церковна, тоді як комічна опера або танцювальна сюїта відповідали музиці «низькій», розважальній. Значніший розрив, що утворився між серйозною та розважальною музикою у XX ст., пов'язаний з цілою низкою причин: культурна глобалізація приводить до експансії неєвропейських музичних традицій у європейський музичний простір, радикальні зміни в соціально-економічному устрої кардинально розширили аудиторію авторської музики, відібравши цю аудиторію у
фольклора
, поглиблення розмаїтості форм суспільного побуту і т.ін.
