Культурно-опозиційні
настрої радянської та
української інтелігенції у
політичному житті краю.
Дисиденство
В історії українського дисидентського
руху вирізняють два етапи. На першому
етапі (2-га пол. 1950 — серед. 1960-х рр.)
протести здебільшого мали анонімний
характер, здійснювались у вигляді
розповсюдження листівок, нац.
символіки, на другому (серед. 1960-х —
1970-ті рр.) — надзвичайно важливим
стало поширення легальних форм
боротьби. Останнє знайшло вираження в
широкій петиційній кампанії («Лист
78-ми», «Лист 139-ти»), відкритих акціях
протесту (демонстративна акція в київ.
кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму
С.Параджанова «Тіні забутих предків» 14
вересня 1965; мітинги біля пам'ятника
Т.Шевченку в Києві, особливо з приводу
відзначення чергової річниці
перепоховання праху Т.Шевченка в
Україні 22 трав.), актах самоспалення,
здійснених В.Макухом, О.Гірником,
М.Береславським, формуванні
громадських організацій на захист деяких
політв'язнів («Громадський комітет на
захист Ніни Строкатої», 1971), заснуванні
в листопаді 1976 Української громадської
групи сприяння виконанню
Гельсінкських угод, яка діяла на основі
підписання керівництвом СРСР
Заключного акта Наради з безпеки та
співробітництва в Європі (Фінляндія,
1975).
Характерною рисою українського
дисидентського руху була боротьба за
національні інтереси українського
народу, яка поєднувала
найрізноманітніші форми
громадянського протесту: від
інтелектуального опору, що виражався
як у написанні й поширенні через
"самвидав" публіцистичних, прозових,
поетичних творів, в яких викривалися
вади радянського суспільства
("Інтернаціоналізм чи русифікація?"
І.Дзюби, "Право жити" Ю. Бадзьо,
"Етноцид українців в СРСР" С.Хмари,
публіцистика В. Чорновола, В. Мороза, В.
Марченка, Є. Сверстюка та ін.), а також у
ствердженні нерегламентованих
культурних ініціатив (подвижницька
діяльність Л. Ященка, І. Гончара, А.
Горської та ін. у розбудові
непідконтрольних органам влади
неофіційних музеїв, бібліотек,
неформальних об'єднань), до створення
організаційних структур для боротьби з
існуючим державним та суспільним
ладом. У 2-й половині 1950-х – на
початку 1960-х рр. в Україні виникає
мережа таємних організацій і осередків
антирадянського спрямування. Деякі з
них діяли на засадах інтегрального
націоналізму.
Дисидент – ( від латинського слова
dissidere – не погоджуватися ) – особи,
які не погоджувалися, активно
виступали, висловлювали іншу думку
стосовно суспільних проблем.
Особливості дисидентського руху.
.Стає більш масовим і організованим;
.Були відкинуті ілюзії щодо ідей
соціалізму і комунізму
.Зв’язок із громадськістю країн Заходу і
правоохоронними організаціями
.Заперечення насильницьких методів
боротьби
.Прагнення легалізувати свою діяльність
.80% дисидентів становила інтелігенція
Основні течії культурно
опозиційного руху в
Україні в 1960-1980х рр.
Релігійна, що виступала за свободу
совісті населення та захист прав
заборонених конфесій.
Правозахисна, учасники якої
виборювали права людини і
вимагали дотримання
Конституції та законів.
Національно-культурницька, яку
презентував рух шістдесятників
Самостійницька, яку зокрема
представляли такі політичні
об'єднання як Об'єднана
партія визволення України,
Український національний
комітет та ін. Вони боролися
за незалежність України
шляхом агітації за вихід її зі
складу СРСР
Настрої та діяльність
шістдесятників
Шістдесятники протиставляли себе
офіційному догматизмові, сповідували
свободу творчого самовираження,
культурний плюралізм, пріоритет
загальнолюдських цінностей над
класовими. Значний вплив на їх
становлення справила західна
гуманістична культура, традиції
«розстріляного відродження» та здобутки
української культури кінця XIX —
початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав
фундамент шестидесятництва в Україні
став доцент факультету журналістики
Матвій Шестопал, так як серед його учнів
були В.Чорновіл, Б.Олійник,
В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза,
М.Шудря, В.Мицик та багато інших
патріотично налаштованих особистостей.
Шістдесятники розвинули активну
культурницьку діяльність, яка виходила
за межі офіціозу: влаштовували
неформальні літературні читання та
художні виставки, вечори пам'яті
репресованих митців, ставили
замовчувані театральні п'єси, складали
петиції на захист української культури.
Організовані у 1959-60 рр. Клуб творчої
молоді «Сучасник» в Києві та в 1962 р.
клуб «Пролісок» у Львові стали
справжніми осередками альтернативної
національної культури. Шістдесятники
відновили традиції класичної
дореволюційної інтелігенції, якій були
притаманні прагнення до духовної
незалежності, політична відчуженість,
ідеали громадянського суспільства та
служіння народові.
Культурницька діяльність, яка не
вписувалась у рамки дозволеного,
викликала незадоволення влади.
Шістдесятників не вдалося втримати в
офіційних ідейно-естетичних межах, і з
кінця 1962 р. почався масований тиск на
нонконформістську інтелігенцію. Перед
шістдесятниками закрилися сторінки
журналів, посипалися звинувачення у
«формалізмі», «безідейності»,
«буржуазному націоналізмі». У відповідь
шістдесятницькі ідеї стали поширюватися
у самвидаві.
Наштовхнувшись на жорсткий опір
партійного апарату, частина
шістдесятників пішла на компроміс із
владою, інші еволюціонували до
політичного дисидентства,
правозахисного руху та відкритого
протистояння режимові.
Першими речниками шістдесятників в
Україні були Ліна Костенко й автор
гостропубліцистичних поезій,
спрямованих проти русифікації й
національного поневолення України,
Василь Симоненко.
Для поезії шістдесятників
характеристичне було оновлення
заштампованої соцреалістичною
догматикою поетики, інтелектуалізм,
замилування в ускладненій метафорі й
синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо;
у прозі — звільнене від
соцреалістичного фальшу реалістичне
зображення дійсності, часто з дотепним
гумором (оповідання Григора
Тютюнника), а то й у гостро сатиричному
плані («Катастрофа», «Маслини»
Володимира Дрозда), витончені
мотивації поведінки героїв, зацікавлення
історичною тематикою (Валерій Шевчук).
