av Безкибальна Анастасія 7 måneder siden
138
Mer som dette
Український поет і журналіст, діяч українського руху опору, шістдесятник. За своє коротке життя Василь Симоненко зміг написати кілька поезій та новел, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за ïï долю. Автор численних статей, театральних i літературних рецензій, трьох казок для дітей та дорослих.
Літературно-мистецька та суспільно-політична течія серед української інтелектуальної еліти наприкінці 1950-х — на початку 1970-х років.
Шістдесятники виступали на захист національної мови та культури, свободи художньої творчості.
Наскрізною була правда в творчості поета. Він був активним учасником української національно-визвольного руху, за що був переслідуваний радянським режимом та двічі був засуджений до тюремного ув'язнення. У своїх творах він засуджував тоталітаризм, корупцію та боровся за свободу слова і права людини на свободу вибору. Тому він і його творчість були заборонені, зокрема у 1970-х роках. Але в Черкасах Симоненка знали й шанували, ним жили.
Влітку 1962 року поета заарештували. На залізничній станції в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати Василеві цигарки. Той, звичайно, обурився.
Нагодилися двоє чергових міліціонерів і попросили письменника показати документи. Побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах у натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції.
Після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів. Навесні 1963 його стан погіршився, а у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби.
Боровся за національні інтереси українського народу. Протестував утискам національно-культурного життя, посиленню русифікації. Брав активну участь у роботі Клубу творчої молоді, багато їздив Україною. Займався пошуками місць масових поховань жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня потреба і боротьба за народ, над яким було вчинено страшні злочини.
За участю Симоненка було складено й надіслано до Київської міської ради Меморандум з вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань і перетворити їх на національні місця скорботи та пам’яті.
Василь Симоненко є одним з найяскравіших представників шістдесятництва. Вже з юних років боровся за свободу рідної країни. Він прагнув визнання України самобутньою державою та активно виступав проти всевладдя, через що постійно наражав себе на небезпеку.
Навіть попри те, що поет прожив лише 28 років, він створив багато робіт, які пам'ятають та цитують й до нині. Зокрема майже кожен українець знає уривок з вірша "Лебеді материнства": "Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину", який особливо актуальний сьогодні.
Виховували Василя мати Ганна Щербань та дід Федір Трохимович, який обіймав посаду писаря сільської ради. Батько покинув родину, коли сину був 1 рік. Вони жили у доглянутій хатині, яку збудував дід Федір.
Федір Трохимович був освіченою людиною і передавав знання внукові. Працював писарем у сільській раді, завдяки йому сім’я не бідувала, поки Василь був ще геть малий. Саме старий Щербань був для малого Василя найкращим другом і вчителем.
Андрій Леонтович залишив сім'ю, коли Василю не було ще й року. З того часу їхні шляхи не сходилися. Його батько був «той козак, що все гуляє». Коли він пішов із сім'ї Ганна Федорівна повернула собі своє дівоче прізвище Щербань.
Ганна Федорівна Щербань народилася в селі Біївці. Працювала на колгоспі 26 років. Рано відчула потяг до педагогічної діяльності, але її мрія стати вчителькою не здійснилася. Проте свій педагогічний потенціал вона реалізувала в синові. Його, маленького, вона вміла вислухати і вміла пожаліти. Пізніше стала для нього другом. Підбадьорювала, заохочувала до навчання.
Померла вранці 29 березня 1998 року. Попрощатися з матір’ю славетного поета прийшли учні, студенти, мешканці міста та вищі керівники області.
Кохання всього свого життя письменник зустрів на практиці у редакції видання "Черкаська правда" – це була молоденька кур'єрка Людмила (Люся). Дівчина одразу заполонила серце не тільки юного Василя, а й його приятеля Станіслава Буряченка. Станіслав потім згадував: "Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь". У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся".
З Людмилою Півторадні одружився 27 квітня 1957 року.
Незабаром у них народився син Олесь, отримали квартиру. Квартира була на останньому поверсі і невеличка, двокімнатна, але з видом на Дніпро. З її балкону можна було помилуватися панорамою Черкас.
Поет демонстрував виняткові здібності та наполегливість. Наприклад, уже з шостого класу йому доводилося щодня долати аж 18 км пішки дорогою до школи та з неї додому.
Мав чимало псевдонімів: Симон, С. Василенко, В. Щербань, В. Левада, В. Миколайчук. Перші два створені варіаціями імені та прізвища. Щербань — дівоче прізвище матері поета. Дід Федір став маленькому Василькові за батька, адже той пішов із сім’ї, коли хлопчик був зовсім маленьким. Дідусь присвятив багато часу та сил вихованню онука.
Родичі поета видали «Літопис Щербанівського роду, роду Василя Симоненка», де розповідається про сім поколінь його пращурів. Із цієї книги відомо, що породичалися кілька родів козаків. Ця козацька вдача, смілива та чесна, відчувається у віршах та вчинках Василя Симоненка.
У 1965 році лірику Василя Симоненка намагалися посмертно висунути на присудження Державної премії України імені Тараса Шевченка. Але марно. Цю нагороду поет отримав лише в незалежній Україні, у 1995 році.
Симоненко - людина, яка творила світ у собі і світ навколо себе. Він був скромним, але потужним українцем. Симоненко - це грім, який пробуджує нас самих, пробуджує націю.
Своїми текстами поет відстоював найкращі людські та українські цінності.
Одними з найкращих цитат поета є:
Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон", а друга збірка "Земне тяжіння" побачила світ тільки після його смерті. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".
Роздуми про життя, про людську сутність звучать у віршах “Ти знаєш, що ти людина” і “Я”. За словами автора, кожна людина – неповторна особистість, яка повинна мати право на свободу, на визначення своєї людської гідності. Тема материнства, кохання звучить у ніжних трепетних рядках поезій В. Симоненка.
Василя Симоненка треба читати та вивчати серцем, щоб відчути чистоту, щирість, благородство, мудрість його поезії.
Інтимна лірика В. Симоненка — потужне крило його поезії. Неповторність віршів про кохання — в художньому дослідженні філософії почуття, його найтонших нюансів, від романтичного захоплення до гіркого розчарування. Поета цікавлять суперечності і складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, ті вибухи емоцій, які супроводжують кохання.
До цієї лірики належать такі вірші поета:
"Коли б тобі бажав я сліз і муки"
"Щось нове у серці забриніло"
"Ти до мене прийшла не із казки чи сну"
"Не бажаю я нічого, хочу тільки одного"
"Ну скажи - хіба не фантастично..."
"Малюсі"
"Любов"
"Моя вина".
Громадянська лірика посідає визначальне місце у творчості В. Симоненка.
Найпопулярнішим твором на цю тему є "Лебеді материнства" (1962). Образ рідної матері якось непомітно переріс в образ України, що теж схилилася над колискою сина, бажає йому добра, любові, але й заповідає вічну істину:
Можна все на світі вибирати, сину.
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
До цієї лірики належать також такі вірші поета:
“Ми думаєм про вас…”
"Пророцтво 17-го року"
"Піч"
"Задивляюсь у твої зіниці..."
“Земле рідна! Мозок мій світліє…”
“Україно, п’ю твої зіниці…”
"Україні".
Ця лірика відображає любов поета до української природи, відданість рідному краю. Саме цього діяча називають "лицар на білому коні", оскільки він сильно любив свій край і був його справжнім захисником.
До цієї лірики належать такі вірші поета:
"Грудочка землі"
"Флегматично зима тротуаром поскрипує"
"Поет і природа"
"З вікна".
Спочатку навчався у Біївській початковій школі. П'ять класів закінчив у Біївцях, а решту — у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях, до яких доводилось йти 9 км в один бік. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях із золотою медаллю в 1952 році вступив на факультет журналістики Київського університету.
Вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 1952 році.
У роки навчання він продовжував писати, але з друком своїх творів не поспішав. На перших курсах університету мало хто з однокурсників чув його поезії. Потів він почав активно працювати у вузівській літературній студії, де його обрали старостою.
Після отримання диплома переїхав до Черкас, де працював у редакціях газет "Молодь Черкащини", "Робітнича газета", "Черкаська правда".
"Була неділя. У селян це святий день, то нам, студентам, випало відпочити од збирання кукурудзи, на яку «кинули» влітку університет. Завдяки старанням факультетської професури місцеве начальство влаштувало нам екскурсію до Одеси. В Одесі Василь і я зраділи зустрічі на Потьомкінських сходах, бо працювали в різних колгоспах і цей час не бачились". (Микола Кіпоренко про історію студентських років із Василем Симоненком)
Василь Симоненко початкову школу закінчив у рідних Біївцях. Рік навчався у сусідньому селі Єнківцях. А вже з шостого класу ходив у Тарандинцівську середню школу. Змалку дуже любив читати і мав непереборну жагу до знань. У дощ і в сніг, у мороз і спеку кожного дня долав дев'ять кілометрів до школи і назад. Дорогою складав вірші, а потім читав їх друзям. Вчився не заради оцінок. Головними було – здобути знання.
Усі, хто навчав і виховував Василя Симоненка, хто спілкувався з ним, уже в його шкільні роки бачили у ньому іскорку таланту. Він відрізнявся серйозністю, замріяним поглядом та зосередженістю від своїх однокласників.
Марія Остапенко, класний керівник Василя, розповіла про нього як про старанного і працьовитого учня. Він завжди прагнув здобувати знання і дізнаватися багато цікавої інформації.
Марія Сидоренко, вчителька української мови та літератури, згадувала, що ще з шкільних років у Симоненка були величезні потяг та любов до поезії.
Саме вона була керівником шкільного літературного гуртка, у якому брав участь Василь. Ця вчителька стала наставником і рецензентом його перших віршів. Вона зауважувала те, що до роботи Василь завжди ставився дуже серйозно та відповідально.
Про Василя Симоненка, колишнього учня Тарандинцівської середньої школи, лицаря української поезії, сказано і написано дуже багато. Він цього заслужив, хоч прожив коротке життя.
Василь уроків майже не вчив. Все ловив на льоту з пояснень вчителя на уроці. Ну, математику доводилось рішати вдома. Поки на уроках посидить – напише кілька віршів. Дорогою додому всі анекдоти, вірші порозказує. Хлопці ми були веселі. (Василь Тараненко)
У чому ходив Василь пам'ятаю, як зараз. Влітку - брезентові туфлі, штани чорного кольору і біла у смужку сорочка – дід пошив. А взимку – чоботи ялові, довгі, аж за коліна. Халяви високі, тому ні снігу не набирали, ні води не пропускали. Було галіфе темно-синього кольору, піджак на ваті, картуз – все пошив дід.
(Василь Тараненко)
Поет-шістдесятник помер у віці всього 28 років. За такий короткий час він встиг написати безліч шедеврів, які стали класикою української літератури і увійшли до обов'язкової шкільної програми. Встиг здобути професію журналіста, стати діячем українського руху опору, висвітлити правду про злочини тогочасної влади і навіки стати голосом нескореної України.
Працював у газетах "Черкаська правда", "Молода Черкащина", "Робітнича газета". У 1862 році написав збірку віршів "Тиша і грім", багато їздив Україною, залучався до літературних вечорів, виступав на творчих зібраннях, брав активну участь у роботі Клубу творчої молоді. Боровся за права простих людей і засуджував тих, хто змушував їх жити в тяжких умовах.
Літературні критики називали його "поетом без каменю за душею" і зазначили, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України.
Кредо дорослих років поета звучало так: "На світі той намудріший, хто найдужче любить життя".
Навчався у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Його студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особистості, творчі суперечки, мрії про майбутнє. Щоб якось полегшити своє матеріальне становище і набути газетярського досвіду, практики журналістської роботи, Симоненко працював секретарем в університетській багатотиражці.
Поет народився 8 січня 1935 року.
“Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя”. Ці слова поет казав, згадуючи рідний дім.
Василь любив читати, пасти корів і слухати цікаві розповіді свого дідуся. Він був вихованою дитиною, який завжди допомагав своїй сім'ї та друзям.
Василь був спокійним, тихим, добрим, не по роках дорослим, любив читати і писав вірші, а Гриша і інші були звичайними дітьми, вередували і пустували. Проте, обоє були добрими і інтелігентними хлопцями. А славнозвісні жолуді вони справді збирали – для колгоспу, саджали дуби…
Поет згадував:
"Тепер невблаганно тягло в село. Хотілося кинути все, примчати додому і піти збирати жолуді, ритися в осінньому листі, пекти в багатті картоплю і гонитися в кущах за дівчатами. А вечорами…Ех, осінні вечори на Полтавщині! Як я нудьгував за вами!».
"В мене була лиш мати,
Та був іще сивий дід, —
Нікому не мовив «тату»
І вірив, що так і слід."
