por Мирослава Іжаківська 6 anos atrás
1572
Mais informações
Богдан Хмельницький — одна з найважливіших фігур в українській історії. Народився він 27 грудня 1595 року (6 січня 1596 року за новим стилем). Місцем народження є Суботів, Жовква або Чигирин. Батько-сотник назвав сина Зіновієм, а Богданом його нарекли пізніше — за видатні досягнення у якості гетьмана.
Сильний і вольовий характер гетьмана проявлявся у багатьох життєвих ситуаціях. Коли в червні 1657 р. до Чигирина приїхали посли від Шведського королівства, то вже тяжко хворий Б. Хмельницький, як свідчить сам посол, «незважаючи на свою слабість, велів перенести себе туди (до кімнати переговорів.), щоб мати зі мною (шведським послом. розмову». Далі представник Швеції дивувався тому, що Хмельницький у такому важкому стані «привітав мене дуже люб’язно і випив бокал за здоров’я Вашої Королівської Милості (Карла X Густава. — Авт.)». Невибагливість у побуті та скромність в етикеті Б. Хмельницького підкреслювали багато сучасників, зокрема венеціанський посол Альберто Віміна, який зустрічався з гетьманом у 1650 та 1656 рр. Підсумовуючи свої враження від зустрічей, він писав: «Всім, хто входить до його (Хмельницького..) кімнати, він тисне руку і всіх запрошує сідати, коли вони козаки. У цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни позбавлені ВСЯКНУ. прикрас, за винятком місць для сидіння. У кімнаті знаходяться тільки грубі дерев’яні лави, вкриті шкіряними подушками… Дамаський килим простягається перед невеликим ліжком гетьмана, в головах його висить лук і шабля, єдина зброя, яку він звичайно носить… Гетьман передбачливо прикрасив так своє житло, щоб пам’ятати про своє становище і не впасти в надмірну гордість. Може, в цьому він наслідує Агафокла, який, бувши сином гончара і досягши царської влади, звелів зробити собі стіл і поставець з глиняним посудом». От би деяким нашим політикам мати таку скромність у побуті або хоча б розуміння того, що при масовому зубожінні свого народу не можна розкошувати в ресторанах та роз’їжджати на супердорогих автомобілях іноземного виробництва. Та куди їм до Богдана Хмельницького! У повсякденному житті гетьман був дуже скромною людиною. Він носив простий козацький одяг і лише під час урочистостей чи дипломатичних прийомів одягав коштовне вбрання. Гетьманський палац у Чигирині не вирізнявся якоюсь особливою пишністю. Хмельницький вживав ту саму їжу, що й інші козаки, не відмовлявся від міцних напоїв. Його захопленням були голуби, у різновидах яких він розбирався досконало. Після смачного обіду чи вечері гетьман курив турецьку люльку, міг заграти на бандурі. Як більшість людей того часу, Хмельницький не мислив свого життя поза Богом. «Все на світі, і добре і лихе, діється з волі Божої», — говорив гетьман. Шведський посол Гетгард фон Велінг, який був на прийомі у гетьманському палаці у січні 1657 р., звітував своєму королеві Карлу Х: «Другого дня по тім (по приїзді. —Авт.) призначив мені авдієнцію гетьман і, обмінявшись чемностями, запросив мене до столу, як се у них прийнято. По тім обіді було спом’януте з похвалами ім’я і діла Вашої Королівської Величності. Оскільки гетьман живе просто і скромно, так, що у тім же покою, де він давав авдієнцію, їсть, спить і всю свою родину при собі тримає……
В іншому документі, залишеному сучасником, зазначалося: «Якщо траплялося, що хтось приходив до нього (Б. Хмельницького.) із скаргою під час обіду або звертався до нього з промовою, то він звичайно говорив потихеньку, щоб ніхто не чув». Венеціанський посол Віміна після перебування в Чигирині писав, що вино до гетьманського столу подавалося лише по прибутті іноземних гостей, але навіть у присутності поважних представників інших держав «за столом і при випивці не бракувало веселості й дотепних жартів».
Одного разу така «весела» історія трапилася під час приймання у гетьманській столиці чергового посла від шведського короля. Згідно з дипломатичним церемоніалом, після напружених переговорів представника Швеції запросили на вечерю разом з гетьманом та старшиною. Урочистість вечері підкреслював дорогий посуд, який був виставлений на стіл з нагоди присутності посла. Серед нього вирізнялися великі кришталеві келихи ручної роботи. Очевидно, того разу вино в гетьманських льохах закінчилося, а тому у келихи розлили звичайнісіньку горілку місцевого виробництва — оковиту. Після виголошення першого тосту всі присутні випили за здоров’я шведського монарха. Однак, о, диво! Посол Швеції навіть не пригубив міцного напою. Хмельницький відразу ж відреагував на це і наказав генеральному писарю Івану Виговському, який сидів поруч, попередити шведа про необхідність пити разом з усіма. Другий тост пили вже за здоров’я українського гетьмана. І знову впертий дипломат не підняв келиха. Це ще більше розізлило Богдана, який наказав писарю передати шведському послу своє невдоволення та погрозу — мовляв, якщо він не вип’є, то всі домовленості, досягнуті між ним та гетьманом, не матимуть жодної сили. Саме тому швед, якому дуже не хотілося пробувати незвичного для нього напою, запропонував Хмельницькому і старшині під час третього тосту, що, замість того, щоб випити келих, він його… з’їсть. У відповідь всі дружно посміялися з дивакуватого шведа, але той справді виявився йогом. Він вилив з кришталевої чари горілку і поступово з’їв її на очах у всіх присутніх. Однак яким же було його здивування — Богдан Хмельницький залишився незворушним! Більше того, гетьман страшенно розлютився, адже, по-перше, кришталь на той час дуже цінувався, а приборів, вироблених з нього, було обмаль; по-друге (і це найголовніше!) — королівський посол знову не випив. Інцидент якось вдалося погасити, але козаки ще довго жалкували за з’їденим шведським йогом келихом. Хоча, треба зазначити, українсько-шведські стосунки від цього не постраждали.
Початок протистояння збігся з моментом, коли бунт серед українського народу вже назрів. Велика частина земель входила до складу Речі Посполитої, де зневажалися права українців і православних. Національно-визвольна війна була неминуча та битва при Жовтих Водах стала її початком. Повстання під проводом Хмельницького за сприянням Тугай-бея почалося з повного розгрому війська коронного.
22 квітня відбулася битва, в якій об’єднане військо татар і українців здобуло перемогу. Допомогли і дипломатичні таланти Богдана Хмельницького. Зумівши домовитися з реєстровим козацтвом, він виграв бій, забезпечивши собі чисельну перевагу. Дипломат по натурі, він зумів довести реєстровим козакам реальність існування української держави лише завдяки об’єднанню всіх українців.
Читайте також:Національно-визвольна війна українського народу
Прозорливість гетьмана не знала меж. Результат битви під Корсунем 15 травня 1648 року було визначено. Богдан Хмельницький підіслав до поляків Максима Кривоноса, який добровільно здався в полон. Він і завів озброєний загін супротивників до лісу, де велика частина поляків була вирізана.
Національно-визвольна війна продовжилася у вересні битвою при Пилявцах. Протягом 11-13 вересня військо завдало полякам нищівної поразки. Козацька держава сильно збагатилася, хоча велика частина видобутку дісталася все ж татарам.
Облога Львова призвела до значної контрибуції. 220 тисяч злотих стали непоганою сумою в казну національно-визвольної війни і підмогою для козацтва. Проголошення королем Польщі Яна Казимира (престол пустував після смерті Владислава IV) стало закономірною подією. Більше добиватися правди Богдан Хмельницький не хотів і прагнув повернутися до мирного життя.
На початку 1649 року полководець в’їжджає в Золоті Ворота Києва. Богдан Хмельницький отримує благословення патріарха єрусалимського Паїсія і відпущення всіх гріхів. Але це не допомогло. Національно визвольна війна принесла несподівані результати: люди по всій Україні організовували загони, а великий гетьман поступово почав знову прислухатися до Речі Посполитої.
Однак подальші воєнні невдачі, постійне зрадництво з боку кримців призвели до того, що полководець прийняв рішення перейти під протекторат Московського царя. Адже союз з православним правителем викликав схвалення більшої частини населення, як козаків, так і селян. Так, в 1654 році, Українська держава була прийнята під руку Московського царя.
Зиновій-Богдан Михайлович Хмельницький народився у 1595 році в родині чигиринського сотника. Родина Хмельницьких користувалася старовинним польським гербом “Хабданк”. Цей герб вперше згадується у зв'язку з Ламбертом, графом з Гури, єпископом Краківським, наступником Св. Станіслава (1080 р.), що був з роду якогось Скуби. Герб “Хабданк” являв собою щит, на червоному полі якого зображено дві срібні крокви із зрізаними кінцями, що повернуті верхівками додолу та поєднані між собою на зразок літери W. Така ж фігура була й у клейноді над шляхетською короною.
Назва герба з'явилася за таких обставин. Король Болеслав III успішно воював з імператором Генріхом V. Генріх, не маючи впевненості у перемозі, забажав у 1109 році примиритися з Болеславом, але відкрито визнати свою поразку йому було незручно й він відправив до Болеслава друзів, які мали умовити Болеслава першим попросити миру, обіцяючи дуже вигідні для нього умови. Король надіслав з цією метою до імператора нащадка Скуби Яна з Гури з пропозицією миру. Імператор про людське око відповів, що у нього ще є гроші для продовження війни та запросив Яна до скарбниці, щоб він у тому переконався. Ян, знявши золотого персня й кинувши його до імперської казни, промовив: “Нехай золото йде до золота, а наші країни — до миру”. Імператор був задоволений такою формою примирення й подякував (хаб данк) Яна. З того часу герб нащадків Скуби став називатися “Хабданк” (“Абданк”, “Авданець”), у старопольську мову прийшов вираз “абданкувати” (тобто “віддячити”), а Ян та його нащадки отримали прізвісько Скарбек (скарбник).
Скарбки жили на Русі (тобто в Україні), неодноразово відзначалися у боротьбі з татарами. Від них пізніше пішла відміна “Хабданка” — “Сирокомля”. Цей герб мав на щиті та клейноді над фігурою на кшалт літери W золотий кавалерський хрест (чи золотий меч вістрям додолу). Такий герб мав і батько Богдана, а також Богдан та його сини.
Один із найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, — таким постає в нашій історії Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний.
Народився гетьман українського реєстрового козацтва 1570 року в селі Кульчиці на Львівщині. Походив з родини православного шляхтича, який мав свій герб. Навчався в школі Львівського братства та знаменитій на той час Острозькій школі.
Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний народився бл. 1582, Кульчиці в православній родині (тепер село Самбірського району Львівської області). 1589–1592 років здобував початкову освіту у Самборі. З 1592 по 1598 роки навчався в Острозькій академії. Після випуску Сагайдачний переїхав до Львова, згодом — до Києва, де працював домашнім вчителем, також помічником київського земського судді. Під час навчання в Острозькій школі Сагайдачний визначався із приєднанням до запорожців. Змалку навчався військової справи, вмів стріляти з лука, був високоосвіченою, інтелігентною, глибоко релігійною людиною. Брав участь в Молдавській і Лівонської кампаніях 1600-1603 рр. Вже в ранні часи свого перебування на Січі Сагайдачний проявив свої таланти військового лідера, козаки обрали його обозним, доручивши відати всією артилерією Січі. У період між 1605 і 1610 Сагайдачний стає на чолі Січі кошовим отаманом. На Запорозькій Січі він мав величезний авторитет. Його організаторські здібності добре проявилися в першу чергу у вишколі запорожців та створенні регулярних частин війська. Залізна дисципліна, яку всіляко підтримував Петро Сагайдачний, зробили свою справу досить швидко. Військо стало якісно найкращим в Європі. Надзвичайну сміливість козаки тепер стали поєднувати із тактичними та стратегічними факторами військового мистецтва. Османська імперія страждала від походів Сагайдачного, особливо нападів з моря. Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» — швидкохідних човнах. З 1600 року він керував майже всіма значними походами. У лютому 1615 року Конашевич вже був впливовим козацьким полковником, що мав у своєму підпорядкуванні загін чисельністю до 3000 козаків. А вже 1616 року Гетьманом Війська Запорозького було проголошено Сагайдачного. У 1616 році відбувся історичний похід на Кафу, турецьку твердиню в Криму з найбільшим в імперії ринком рабів. Річ Посполита рахувалася з козаками вперше за довгу історію існування Січі. Сагайдачний прихильно ставився до ідеї посилення України, однак поки-що у складі Польщі. Адже початок ХVІ століття позначився продовженням агресивної зовнішньої політики поляками та турками. На початку квітня 1617 року королевич Владислав вирушив із Варшави в похід до Москви з метою отримати корону московського царя, якою на той час володів Михайло Романов. Сагайдачний і старшина, сподіваючись заслужити у польсько-шляхетського уряду розширення власних прав та прав заможного козацтва, з частиною козацького війська взяли участь у поході польського королевича Владислава 1618 року на Москву. Поляки дійшли до Москви, але згодом було украдено Деулінське перемир’я 1618. Владислав відмовився від прав на московський престол, за що Польщі відійшли Смоленська і Чернігівсько-Сіверська землі. Відмова Сагайдачного від морських походів проти турків викликала невдоволення серед широких верств козацтва. Приблизно наприкінці травня 1619 року Сагайдачного позбавляють влади та обирають запорозьким гетьманом Дмитра Барабаша. Проте вже на початку липня Конашевич-Сагайдачний повернув собі гетьманську булаву. Але згодом козаки, незадоволені його командуванням, позбавляють його влади, а новим гетьманом обрано Якова Бородавку. Сагайдачний очолював реєстрових козаків,допоки у 1621 році йому не випала нагода знову зявитися на політичній арені. Сагайдачний скинув Неродича Бородавку – керівника нереєстрових козаків з гетьманства, зайнявши натомість його місце. Згодом Сагайдачний та очолюване ним козацьке військо, спільно із польською армією, відіграло вирішальну роль у розгромі 1621 р. під Хотином турецької армії, що загрожувала ряду країн Європи. Могутня турецька армія у кількості 300 тис.чол. була фактично розгромлена 40-тисячним військом козаків на чолі з Сагайдачним. Навіть сеймовий комісар польської армії магнат Якуб Собеський мусив визнати: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки». Петро Сагайдачний проявив себе в цій війні як неперевершений військовий стратег і тактик. 10 квітня (20 квітня) 1622 року Петро Сагайдачний помер внаслідок вогнепального поранення руки, яке отримав під час битви під Хотином.
у 22 роки, в 1598 році на Військовий раді всіх куренів обирається Кошовим отаманом - Гетьманом всього Запорізького війська;
Провів військову реформу, перетворивши розрізнені загони козаків на регулярну армію з жорсткою дисципліною (зокрема, заборонив пити горілку під час морських походів, а за пияцтво суворо карав), завдяки чому здійснив ряд успішних походів, що прогриміли на всю Європу. Так, під його керівництвом запорожці взяли у 1605 р. "найнеприступнішу" турецьку фортецю Варну;
у 1608 році захопили і зруйнували турецьку фортецю Перекоп;
у 1609 році на 16 чайках увійшли в гирло Дунаю і розгромили турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород;
у 1615 році на 80 чайках нахабно підійшли до Константинополя і на очах турецького султана спалили його гавані Мізевіі та Архіоки. Турецький флот, що вийшов їм назустріч, був вщент розгромлений, а турецький адмірал узятий в полон;
у 1616 році на 40 чайках 2000 запорізьких козаків розгромили турецький флот у Дніпро-Бузькому лимані, захопивши 15 турецьких галер;
у 1616 році несподівано атакували грізну фортецю Синоп на північному узбережжі Туреччини, захопили її, знищили турецький гарнізон і ескадру, попутно зруйнувавши фортецю Трапезунд;
1616 рік - повертаючись з Туреччини, захопили фортецю Кафу (Феодосія) і звільнили кілька тисяч невільників, знищивши чотирнадцятитисячний гарнізон і одну з найбільших турецьких ескадр;
у 1618 році козаки увійшли в Стамбул, убили 6000 турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину міста;
у 1618 році в союзі з польським королем Владиславом організував безпрецедентний похід на Москву, коли протягом трьох місяців "російського походу" козаки подолали понад 1200 кілометрів, захопивши Путивль, Рильськ, Курськ, Калугу, просуваючись із середньою швидкістю 15-20 км в добу (поляки за цей час пройшли 250 кілометрів без серйозного опору і не взяли жодної фортеці). Під Серпуховом після першого ж бою із загоном Сагайдачного московське ополчення Дмитра Пожарського (Мінін і Пожарський - національні герої Росії) просто... розбіглося, відкривши шлях на Москву, потім біля Донського монастиря козаки розбили прямо на марші дружину боярина Бутурліна, з'єднавшись з військами Владислава в районі Тушино.
Коли доля нової російської династії Романових (якій всього-то було 5 років) висіла на волосині, Сагайдачний відмовився від штурму і руйнування Москви, вирішившивши, що посилення одного з трьох супротивників (Польщі, Російського царства та Османської імперії) невигідно запорізьким козакам ;
довга облога потребує величезних фінансових ресурсів, яких немає у Польщі;
Москва дала величезні "відкупні": було підписано Деулінське перемир'я, в якому Росія позбавлялася Смоленська, Чернігова, Рославля, Новгород-Сіверська, Почепа, Стародуба - всього 29 міст з прилеглими до них землями, що переходили до Речі Посполитої, до складу якої входила Україна. Владислав Ваза зберіг право іменуватися "російським царем" в офіційних паперах польсько-литовської держави. Запорізькі козаки отримали 20000 золотих і 7000 штук сукна.
Цікаво, що у 1632 р. (через 10 років після смерті Сагайдачного) Росія порушила перемир'я, почавши Смоленську війну (1632-1634 рр.), в результаті якої Владислав Ваза назавжди відмовився від прав на царський трон в Москві;
розгром 162-тисячної турецької армії у Хотинській битві 1621 року (м. Хотин, сучасна Чернівецька область) - пік таланту полководця Петра Сагайдачного. Внаслідок битви польські війська і запорізькі козаки Сагайдачного знищили 80 тис. турецьких військ, решту змусили втекти. Ця поразка примусила Туреччину назавжди відмовитися від планів завоювання Європи.
Відомий своїми походами проти турків і татар, Вишневецький прославився серед простого народу та прихильної шляхти і магнатів. Однак допомоги йому майже ніхто не надавав через політичні особливості тогочасної ситуації в Східній Європі, і він мусив спиратися лише на сили козаків.
Народився у 1517 році, походив з відомої князівської династії Збаразьких-Вишневецьких. Отримав від Сигізмунда-Августа староство Канівське і Черкаське, його обов’язками була оборона цих територій від татар. У війську Бернарда Претвича у 1548-1549 роках Вишневецький проводить ряд походів, і здобуває великий авторитет як талановитий воєначальник.
Відомий своїми походами проти турків і татар, Вишневецький прославився серед простого народу та прихильної шляхти і магнатів. Однак допомоги йому майже ніхто не надавав через політичні особливості тогочасної ситуації в Східній Європі, і він мусив спиратися лише на сили козаків.
Народився у 1517 році, походив з відомої князівської династії Збаразьких-Вишневецьких. Отримав від Сигізмунда-Августа староство Канівське і Черкаське, його обов’язками була оборона цих територій від татар. У війську Бернарда Претвича у 1548-1549 роках Вишневецький проводить ряд походів, і здобуває великий авторитет як талановитий воєначальник.
Вишневецький сподівається на поєднання зусиль Великого князівства Литовського та Московського царства у боротьбі з Кримом та Туреччиною. Однак Сигізмунд, шляхта і магнати інертно реагують на його ініціативи, і він самостійно фінансує фортецю на Дніпрі на о. Мала Хортиця у 1553 році. А влітку того ж року вирушає на службу до турецького султана Сулеймана І.
Цей вчинок варто розцінювати як спроба демонстрації незалежності королю та намагання домовитися про стримування татар від нападів на територію Південної Русі.
У 1556 році Вишневецький вже домовляється з Московським царем Іваном ІV про допомогу та фінансування.
Тоді ж відбувається їх спільний похід проти Криму. Польща і Литва, стривожені цими успіхами політики Вишневецького, починають власну ініціативу стосовно спільних дій з Москвою проти татар, однак ці переговори закінчуються безрезультатно. Того ж року татари беруть фортецю на Дніпрі в облогу, однак безрезультатно.
В наступному, 1557 році, все ж їм вдається добитися перемоги, хоча Вишневецький і частина залоги рятуються втечею. У 1558 році планується новий похід на Крим козаків та Москви, та він закінчується безрезультатно, і Вишневецький повертається до України. Це було пов’язано із його литовським підданством, а в той момент розпочалася Лівонська війна з Москвою.
Після багатьох невдалих спроб протистояння з татарами Вишневецький захворів. У 1563 році його запросили на князівство до Молдавії місцеві бояри, які знаходилися під протекторатом Туреччини, і там по-зрадницьки захопили в полон та відправили до Стамбула, де пізніше стратили.
Цар на цей час змінив ставлення до Байди, у першу чергу через зміну своєї політики щодо Туреччини та Криму у зв'язку із спрямуванням експансії Московії до Лівонії. Та й взагалі, Івану не потрібен був такий самостійний союзник, що діяв переважно
з власних міркувань. Тому гінці царя попередили султана про підготовку Байдою ще одного походу на Азов. У цих обставинах Байда розриває відносини з царем і у 1561 році повертається до Польщі. Король знов віддає Дмитрові усі його маєтки та посади. Коли короля хтось спробував відвадити від цього, він сказав, що “зараз таких слуг треба було б більше, але не з таким норовом”.
У 1563 році почалася боротьба за місце молдавського господаря. Байда теж вирішив спробувати свій шанс. Він зібрав 4000 кінноти, переправився через Дністер та почав облогу Сочави. Але зведений брехливими запевненнями про те, що валахи бажають саме його зробити своїм господарем, він зняв облогу та попрямував у середину країни, де його військо було знищене. Байду схопили та у кайданах відправили до султана Сулеймана, який наказав зачепити його гаком за ребро та скинути з фортечного муру у Галаті. Тема смерті Байди лягла в основу славетної народної пісні “Про Байду — козака”.
Зухвалі виправи Вишневецького у Криму зробили їх знаменитими в усій Європі. Він сприяв тому, що козаки стали розглядати себе як незалежну військово-політичну силу. Самостійний та авантюрний характер Байди імпонував козакам, які любили й шанували свого гетьмана; він багато в чому сприяв формуванню козацької ментальності. Дмитро Виш- невецький був по-справжньому незалежним як від польського короля, так і від московського царя, яким він служив лише доти, доки вони підтримували його власні наміри та дії. Зі смертю Байди його родовід перервався, бо він не мав дітей. Дядько Байди Олександр став дідом відомого польського магната князя Яреми Вишневецького, про якого король Владислав IV не без іронії сказав московським послам, які скаржилися на Ярему, немов би він порушив московський кордон у районі Ромнів: “Князь Ярема має більше прав на Москву, ніж московський цар на Ромни”. Та Ярема вже мав складніший герб (хоча й з “Корибутом” у одному з полів щита), ніж Байда. Син Яреми Михал-Томаш Корибут-Вишневецький став польським королем, але на ньому й скінчився рід Вишневецьких.
Юрій Хмельницький – молодший син видатного українського гетьмана Богдана Хмельницького. Здобув блис
кучу домашню освіту та навчався в Києво-Могилянській колегії. Після смерті свого батька був проголошений гетьманом України в 1657 році.
Переяславські статті. У жовтні 1659 року в Переяславі в оточенні російських військ під командуванням О. Трубецького козацька старшина знову обрала гетьманом Юрія Хмельницького. Юрія примусили підписати невигідний для України договір, так звані Переяславські статті, за яким:
• російські загони мали право розташовуватися в усіх великих містах України;
• російські воєводи мали право перебувати в Києві, Переяславі, Ніжині, Умані, Брацлаві;
• козакам заборонялося здійснювати походи й вести зовнішню політику без дозволу царя;
• обрання гетьмана, призначення старшин і полковників відтепер могло відбуватися тільки з царського дозволу;
• новообраний гетьман мав присягати на вірність московському цареві;
• козаки були зобов'язані вирушати в похід за наказом царя;
• українська церква підпорядковувалася московському патріархатові (За «Довідником з історії України»).
Юрій Хмельницький (бл. 1641—?)
Молодший син Б. Хмельницького, слабкодуха особа з психічними вадами. Народився на хуторі Суботові, деякий час навчався в Києво-Могилянській колегії. У квітні 1657 року на старшинській раді, скликаній Б. Хмельницьким, 16-річний Юрій був проголошений гетьманом України, а по смерті його батька на козацькій раді в Чигирині козаки підтвердили свій вибір. Та Юрій не тільки не мав хисту до військової та державної справи, а й був слабкою особистістю без чітких переконань, людиною, якою було легко маніпулювати. Це не залишилося непомітним для іноземних загарбників, які стали вміло використовувати його як маріонетку для досягнення своїх політичних цілей. Неодноразово він то підкорявся Московському царству, то повертався в бік Польщі, то ставав васалом Османської імперії. Урешті-решт, це й занапастило Ю. Хмельницького: його вбито за невідомих обставин, і навіть точна дата смерті гетьмана невідома.
Гетьман України Юрій Хмельницький був чи не наймолодшою дитиною національного героя України Богдана Хмельницького та його першої дружини Ганни Сомко. Він народився десь 1640 або 1641 року, про що посередньо свідчать різні джерела. Так, відомий польський хроніст Веспасіян Каховський вказував, що під час Чуднівської битви 1660 року Юрасеві Хмельницькому було двадцять. Молодий гетьманич дістав непогану домашню освіту, був добре обізнаний із Святим письмом, міг читати й писати не лише українською, але й церковнослов'янською, польською, грецькою та латинською мовами, хоч і поступався в цьому відношенні своєму батькові. Вчився Юрій Хмельницький і в Києво-Могилянському колегіумі, але недовго, бо через погіршення здоров'я Богдан повернув сина до Чигирина. Пізніше, вже як гетьман, Юрій Хмельницький ствердив батьківський привілей колегіуму, зазначивши, що він сам був колись його учнем. Відомо також, що одним із вчителів гетьманича у колегіумі був видатний український письменник, філософ й теолог Іоаннікій Галятовський.
По смерті Богдана Хмельницького Юрій став дуже близько до гетьманської булави й не виключено, що на перших старшинських радах його проголошували гетьманом, та до загальної козацької ради справа не просунулася. Гетьманська булава перейшла тоді до рук Івана Виговського, колишнього генерального писаря Війська Запорозького. Юрій Хмельницький через це почувався глибоко ображеним і до кінця життя не зміг пробачити цього Виговському. Додав ворожнечі й сам Виговський, котрий взяв і частину скарбів Богдана, хоч і мав на них право принаймні як родич (його брат Данило був одружений на дочці і Богдана Хмельницького, сестрі Юрія). Цим особистим і конфліктом скористалася опозиція проти Виговського, котрій було дуже вигідно прикривати свої діяння іменем великого Богдана.
У даній ситуації чи не вперше виявили ся психічні вади характеру Юрія Хмельницького, котрі повинні були б застерегти прихильників його обрання гетьманом: надмірне честолюбство та егоїзм, нещасливо поєднані з надмірними вразливістю та неврівноваженістю, з підозрілістю та слабкою волею.
Юрій Хмельницький усе сильніше ангажувався в політику, в інтриги проти Виговського, маючи таких "добрих" порадців як Іван Брюховецький. Невипадково, коли 1659 року Виговський з Мухаммед-Гіреем рушив під Конотоп, Хмельницький у складі загону козаків-опозиціонерів вдарив у татарський тил.
У міру того, як слабшали позиції Виговського, Юрія і Хмельницького все активніше висували в претенденти на гетьманську булаву. Врешті Виговський мусив скласти свої гетьманські повноваження на раді під Германівкою (осінь 1659 р.), Юрія Хмельницького обрано гетьманом. Одразу ж перед новообраним володарем постало пекуче питання зовнішньополітичного курсу української держави, і до того ж йому, як, власне, і всім наступникам Богдана, довелося вирішувати його в гірших умовах порівняно зі своїми попередниками[3, c. 157-159].
Заявивши спочатку про вірність королеві Речі Посполитої, Юрій Хмельницький поспішив нормалізувати відносини з російським царем, тим більше, що на нього тиснула значна група старшини, особливо з лівобережних полків та інші. Вихідні позиції, зайняті тоді українським урядом, рули в тих умовах — прагнення до збереження конфедерації Росії та України. Нові вимоги, які висувала українська сторона, повинні були уточнити і конкретизувати деякі пункти договору 1654 року з метою збереження суверенітету України. Так, царські війська в Україні могли стояти лише в Києві, а в разі війни вони повинні були б підлягати гетьману України; царський уряд не повинен був приймати жодних листів з України без військової печатки, простіше кажучи, доносів; переговори з іноземними державами в разі, коли це стосувалося України, мали відбуватися з обов'язковою участю представників українського уряду; мав бути збережений статус української православної церкви, тобто її формальна підпорядкованість константинопольському патріархові тощо. Отже, у 1659 році український уряд на чолі з Ю. Хмельницьким правильно розумів значення і в той же час недосконалість та незавершеність договору з Росією 1654 року і тому прагнув поліпшити останній, щоб зберегти рівноправні та взаємовигідні відносини. Однак царський уряд зовсім не збирався дотримуватися договору, тим більше розвивати його в дусі рівноправності обох партнерів. Він розглядав Україну лише як провінцію і прагнув поступово ліквідувати її суверенітет, скориставшися з ослаблення.
В самому дебюті нового етапу російсько-українських відносин Юрій Хмельницький та його оточення припустилися помилки, хоч певною мірою і вимушеної: переговори вирішили проводити в Переяславі. Коли ж до цього міста прибув Ю. Хмельницький разом із генеральним обозним Т. Носачем, військовим суддею І. Кравченком, генеральним осавулом І. Ковалевським, полковниками А. Одинцем, І. Лизогубом, Я. Петренком, П. Дорошенком, І. Сірком та рядом сотників, вони опинилися в оточенні російських військ О. Трубецького, В. Шереметєва, Г. Ромодановського та ін. Сюди ж прибули й війська самозванного "наказного гетьмана" І. Безпалого, який ще раніше заявив про себе, як про безоглядного прихильника царського уряду. Не витримавши тиску, Ю. Хмельницький та інші представники уряду України погодилися з вимогами царських воєначальників-дипломатів, навіть не запротестувавши проти зачитаних на раді Трубецьким "14 статей" — фальсифікату, який був виданий за справжні статті договору 1654 року.
Зміст Переяславських статей 1659 року ("14 статей"), які того ж року були видруковані в друкарні Києво-Печерської лаври, досить добре відомий. Тут зазначимо лише, що російсько-український договір 1659 року мав чітко виражений класовий характер і відбивав насамперед волю російських феодалів та української козацької старшини. Але на відміну від договору 1654 року в ньому зафіксована зміна принципів російсько-українських політичних відносин: Українська держава з рівноправного партнера Росії у своєрідній конфедерації перетворювалася в автономну одиницю імперії. І хоч ця автономія була тоді ще досить широкою, однак дії царату не полишали сумнівів у тому, що наступ на суверенітет України продовжиться.
Юрій Хмельницький та його найближче оточення (Т. Носач, І. Ковалевський, Г. Лісницький), розуміючи суть "Переяславських статей" 1659 р., намагалися використати його як важливий чинник у боротьбі за звільнення тих українських земель, які ще залишилися під владою Речі Посполитої. Було вирішено здійснити новий похід на Західну Україну, як свого часу (1648 та 1655рр.) блискуче вчинив Богдан Хмельницький. У липні 1660 року створилися дві групи військ, які мали на меті визволити Львів і навіть (за сприятливої ситуації) дійти до Кракова. Пізніше з Києва на захід вирушила російська армія (40-60 тис.) на чолі з боярином В. Шереметєвим. Під Фастовом до них приєдналося одинадцять українських полків під командуванням наказного гетьмана Т. Цицюри, і об'єднані війська продовжили похід. Ю. Хмельницький зібрав основні сили українського війська на Ташлику (до 40 тис.) і мав доганяти Шереметєва на Волині. Характерно, що до обох груп військ, як і в минулі роки, почало стихійно приєднуватися українське селянство, прагнучи якнайшвидше визволитися від гніту Речі Посполитої.
Навесні 1662 року Юрій здійснив останню значну спробу придушити опозицію, але його війська, посилені польськими й татарськими загонами, зазнали поразки від Сомка, підтриманого військами князя Ромодановського. Загинуло до двадцяти тисяч війська Юрія Хмельницького, дніпрові хвилі понесли за пороги масу трупів. Один з літописців, редагуючи твір Софоновича, додав од себе звістку, що ілюструє запеклість міжусобної боротьби. Полонених козаків Юрія Хмельницького роздягали догола й кидали голими в очерети, де їх насмерть заїдали одуди й комарі. Єдиним і значним успіхом Юрія Хмельницького як воєначальника була перемога над переслідувачами, котрі зробили спробу розбити його і на правому березі Дніпра.
Сподіваючись на допомогу Речі Посполитої, Хмельницький відправив до Варшави ряд посольств, але вони не досягли якихось результатів. Уряд Речі Посполитої розумів тяжке становище України і тому зайняв вичікувальну позицію, чекаючи остаточного упадку Української держави. Таємні спроби налагодити стосунки з царським урядом виявилися також невтішними. Політика царського уряду по відношенню до України суттєво не відрізнялася від політики уряду Речі Посполитої, а до того ж цар мав до вибору аж трьох претендентів на гетьманську булаву (Я. Сомко, В. Золотаренко, І. Брюховецький), котрі заявляли про свою прихильність щодо царського уряду. Не було надії і на допомогу Кримського ханства, яке вимагало за це великих грошей. Коли ж орда стала домагатися грошей за допомогу в кампанії 1662 року, то Ю. Хмельницький не знайшов нічого кращого, як дозволити ординцям брати ясир у Каневі та його околицях (усього до 120 тис. душ!), чим зганьбив своє ім'я навіки. На зміну ж політики, яка поступово вела до посилення козацької старшини та посилення соціальних суперечностей на Україні, Юрій Хмельницький та його уряд не спромоглися.
Тим часом на Правобережній Україні посилюється визвольний та антифеодальний рух, вибухають повстання проти польсько-шляхетських військ у Білій Церкві, Трипіллі, Ржищеві. Соціальна база гетьманату Юрія Хмельницького катастрофічнo міліла... Він, власне, сам усвідомив, що йому вже не гетьманувати.
Восени 1662 року Юрій Хмельницький скликав старшинську раду в Корсуні. Пославшися на заслуги Богдана Хмельницького, він сказав, що не може йти його шляхом через молодість та недосвідченість, через брак фортуни, яка рідко покидала батька. Він заявив також про бажання скласти гетьманські повноваження, а самому піти в ченці. У відповідь на запитання: "Що робити?", він порекомендував шукати щастя з допомогою турецького султана.
Спустошливі хвилі турецько-татарсько-ногайської навали накочувалися на Наддніпрянську Україну в 1677 — 1678 роках, та єдиним успіхом Османської імперії внаслідок кривавих битв, було оволодіння Чигирином. У цей період Юрій проявив себе звичайною маріонеткою турецького султана, робив усе, щоб привернути під свою владу, а водночас і Османської імперії населення України. Однак його бік взяла лише незначна група козаків, серед яких можна вирізнити хіба що сина колишнього київського полковника Павла Яненка, родича Хмельницького. Влада Юрія Хмельницького при підтримці турецької армії поширювалася головним чином на сучасну Київщину й частину Поділля, насамперед, на міста Черкаси, Корсунь, Канів, Бар, Жаботин, пізніше — Немирів, Меджибіж, Кальник. Закріпитися на Правобережній Україні йому не вдалося, хоч загони Яненка сягли земель, на яких поширювалася влада Богданового нащадка. Ці землі, надзвичайно спустошені внаслідок безперервних війн упродовж трьох десятків літ, не робили реальною надію на густе заселення. Юрій Хмельницький заходився насильно переганяти людей із лівого берега Дніпра на правий, але зустрів таку ж дію Самойловича в зворотному напрямку. Коли ж його старий учитель Іоаннікій Галятовський спробував відвернути його від розорення рідної землі й повернутися до монастиря, то Юрій зверхньо відповів тому на листа, порадивши "не дратувати шершня".
Іван Мазепа – колоритна фігура в українській історії. Він викликав різноманітні емоції у оточуючих при житті та великі розбіжності при оцінюванні вкладу в історію батьківщини у нащадків. Вороги його сприймали як зрадника та небезпечного політика, прихильники відзначали велике прагнення гетьмана до процвітання рідної землі. Далекоглядний дипломат та мудрий полководець, поліглот та людина, закохана в мистецтво, музикант та поет, ловелас та вірний сім’янин, символ прагнення до свободи – все це про відомого гетьмана України.
Перший подвиг Івана Мазепи: Батьківщина вище за власну вигоду й особисте щастя. Щоб зрозуміти Івана Мазепу, росіянам потрібно згадати
скільки добровольців пішло восени-взимку 1941 на фронт і загинуло, будучи талановитими педагогами, фізиками, хліборобами, але не червоноармійцями, поставивши інтереси країни вище за особисті в хвилини смертельної небезпеки для Батьківщини;
скільки сотень (!) тисяч українців навесні і влітку 2014 вступило в добровольчі батальйони, Нацгвардію, ВСУ, стали волонтерами і просто допомагали армії чим могли, щоб захистити незалежність України, ризикуючи і гинучи, отримуючи інвалідність, передаючи працею зароблені кошти для армії, яка з "голої та босої" стала однією з найкращих у Європі всього за 1,5 роки.
Патріотизм був вище за розум і здоровий глузд і тоді, і зараз, а росіяни і українці - це різні нації. Ця теза допомагає зрозуміти, чому після Переяславської Ради 1654 року і смерті Богдана Хмельницького (1657 рік)
за 30 наступних років Росію "зрадили" більше десятка (!) українських гетьманів (Виговський (1657-1659), Юрій Хмельницький (1659-1662), Яким Сомко, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко, Остап Гоголь, Дем'ян Многогрішний, Михайло Ханенко, Самійло Самусь, Іван Самойлович та ін.). Гетьмани змінювалися, як у калейдоскопі, і кожен намагався ... "зрадити", вивівши себе і підконтрольну територію з-під влади Кремля. Чому? Відповідь проста: гетьмани вважали московського царя тимчасовим союзником, а не своїм сувереном і паном і "зраджували" його кожного разу, як тільки Москва намагалася закріпитися на українській землі, показавши "хто в домі господар";
на цьому тлі "зрада Мазепи" виглядає типовою поведінкою українського гетьмана та його оточення, які пам'ятали часи до "приєднання до Москви" (50 років тому) і своїх старших побратимів, які за ці 50 років більше десятка разів намагалися вийти з-під контролю Москви;
бурхлива реакція росіян так само зрозуміла: на відміну від попереднього десятка "зрадників-гетьманів", вони вважали Мазепу "своїм", "пригрітим", "приголубленим", "нагородженим", його рішення піти з-під влади Москви було для них повною несподіванкою.
Головна відмінність Івана Мазепи від попередників у тому, що він багато років готувався до цього кроку, про що свідчить вся його діяльність за 21 рік гетьманства в Україні (1687-1708).
Другий подвиг Івана Мазепи: припинення громадянської війни ("Великої Руїни" 1657-1687) і відродження економіки і політичного впливу України у світі.
Припинення воєн і набігів
дозволило розпочати економічне відродження українських земель, де посіви не спалили карателі і кочівники, жінок і дітей не гнали в рабство, а чоловіки не вбивали один одного у розбраті;
Мазепа намагався встановити "громадянський мир" на Гетьманщині, широко роздаючи козацькій старшині землі (про це свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін.), одночасно захищаючи інтереси простих козаків і селян, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 рр. та іншими, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток;
Іван Мазепа серйозно зміцнив міжнародний імідж України, що допомогло врятувати Україну від руйнувань після державного перевороту в Московській державі у 1689 р. Сталося це завдяки дипломатичному підходу Мазепи, який зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду князем Голіциним, так и з їх наступником - царем Петром I.
Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних відносин, зафіксовану у "Коломацьких статтях" (угода між Україною та Московською державою, підписана під час обрання Мазепи гетьманом), він мав численні зв'язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттинів у Польщі, Гіреїв в Криму та ін. З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на річці Самара.
Третій подвиг Івана Мазепи: розвиток освіти для розвитку держави. Він постійно опікувався безліччю навчальних закладів, за свій кошт будував корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бібліотеками та рідкісними рукописами.
Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана з видання творів української літератури, зокрема творів Афанасія Зарудного, Дмитра Туптала, Григорія Двоєслова та багатьох інших.
Опосередковано діяльність Мазепи позначилася і на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало підставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Україні наприкінці XVII - початку XVIII ст. унікального стилю - "мазепинського бароко". Крім того, цілеспрямована політика Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не тільки на розвитку всіх галузей мистецтва, але й у сфері філософії, теології, суспільних і природничих наук.
Четвертий подвиг Івана Мазепи: підтримка української церкви як майбутньої ідеологічної опори української держави. За кошти самого Івана Мазепи було збудовано, відреставровано величезну кількість церковних споруд. Чимало храмів саме за Мазепи отримали своє друге життя. Найвідомішими з них були будівлі в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський, Мгарський, Густинський, Батуринський, Крупницький, Глухівський, Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральні собори в Києві - Святої Софії, Переяславі та Чернігові, церкви в Батурині та інші.
Іван Мазепа також переймався станом православної церкви за межами України. Серед подарунків, зроблених Мазепою іноземному Московському Патріархату, найбільш відома срібна плащаниця, що зберігається у вівтарі грецького православного собору Воскресіння при Гробі Господньому в Єрусалимі і використовується тільки в особливо урочистих випадках. Іншим відомим подарунком було Євангеліє 1708, переписане і прикрашене гравюрами та засоби для богослужіння для православних сирійців м. Алеппо. Крім цих подарунків, гетьман виділяв певні кошти на милостині і допомогу православним християнам за кордоном. Всього, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті Мазепи, за 20 років свого правління гетьман на меценатські цілі витратив не менше 1110900 дукатів, 9243000 злотих і 186 000 імперіалів.
П´ятий подвиг Івана Мазепи: його життя і смерть... прославили Україну. Донині Мазепа - найпопулярніший українець у світі, що вплинув всі наступні покоління українців від Тараса Шевченка до Михайла Грушевського та президентів незалежної України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картини, 22 музичних твори, 17 літературних творів, шість скульптур. Серед найбільш відомих творів - гравюри І. Мигури, І. Щирського, Д. Галяхівського, Л.Тарасевича, М. Бернінгротга; портрети невідомих художників XVII - початку XVIII ст., що зберігаються в музеях України; полотна історико-легендарного змісту відомих художників А. Диверія, Ю. Коссака, Л. Булянже, Г. Верне, Т. Жеріко, Е. Делакруа, Е. Харпентера, М. Герімського; поетичні та прозові твори Дж. Байрона, Гюго, Ю. Словацького, О. Пушкіна, Ф. Булгаріна, Г. Асакі; музичні інструментальні та оперні твори П. Сокальського, К. Педротті, Ш. Пурна, Дж.В. Гінтона, Ф. Педреля, П. Чайковського, М. Гранваля, Ф. Ліста, Ж. Матіаса, О. Титова, С. Рахманінова.
Як ми вже говорили, точної дати народження Мазепи ніхто не знає. Але варіанти є такі: 1629, 1633, 1639, 1644. Так, що дізнатися, скільки він прожив точно, теж не вийде.
Мало того, що він був досить непоганим політиком, Мазепа знав ще й багато мов: російську, італійську, польську, німецьку та французьку.
Подейкують, що Іван Мазепа спокусив дружину пана Фильбовского. Він не витерпів такого, і прив'язав героя-коханця голим до коня і пустив по полю. Врятували його українські козаки.
Мазепа був одним із найбагатших людей у всій Європі. Йому допомогли розробити рудники з золотом і сріблом в Полтавській області.
Кажуть, що Мазепа був далеко не найкращим правителем. Якщо наближені люди до нього жили добре, то простий народ ледь зводив кінці з кінцями. Та й навряд чи вона взагалі знали, хто в них гетьман. Незважаючи на те, що Мазепа займав цей пост цілих 22 роки.
Досі невідомо як виглядав Мазепа. Всього можна зустріти близько 16 різних його портретів. Найправдоподібнішим вважається той, який знаходиться в Дніпропетровському художньому музеї.
Саме Іван Мазепа створив перший український флот. На свої особисті гроші він спорудив більше 100 стругов і 6 сотень човнів, які були розташовані на Дніпрі. Це він зробив, що успішно протистояти турецькій армії, і вдавалося це у нього чудово.
До речі, Мазепа був дуже освіченою людиною. За наполяганням своєї матері, він спочатку закінчив Києво-Могилянську колегію, а пізніше навчався в Польщі.
Кирило Розумовський – представник козацького роду Розумовських. Малоросійський військовий, державно-політичний діяч. Останній гетьман Війська Запорозького. Граф Російської імперії та генерал-фельдмаршал.
Завдяки протекції О. Розумовського по щаблях влади швидко просувався його молодший брат Кирило. Здобувши добру європейську освіту, він став улюбленцем царського двору, а 1746 року, у 18-річному віці, — президентом Петербурзької академії наук. Українська козацька старшина, відчуваючи зміну настроїв у Петербурзі й підтримку братів Розумовських, порушила клопотання перед царським урядом про відновлення гетьманської влади в Україні. У 1747 році уряд імператриці Єлизавети видав указ «Про буття в Малоросії гетьманові за колишніми звичаями», який і завершив період влади Правління гетьманського уряду. Практичне розв'язання гетьманського питання імператриця Єлизавета пов'язувала з особою Кирила Розумовського, якого зрештою й призначила новим українським гетьманом.
Урочисте «обрання» молодшого Розумовського гетьманом України відбулося 22 лютого 1750 року в Глухові без його присутності. Лише в березні 1751 року він склав у Петербурзі присягу на вірність імператриці й одержав від неї гетьманські клейноди: оздоблену коштовним камінням золоту булаву, великий білий прапор з російським гербом, бунчук, військову печатку та срібні литаври. Правою рукою новообраного українського гетьмана став його давній опікун і наставник Григорій Теплое, який поступово перетворився на негласного правителя Лівобережної України.
На початку свого гетьманування К. Розумовський рідко залишався у своїй столиці — Глухові, здебільшого перебував у Петербурзі. Хоч він перейнявся інтересами та звичаями пишного столичного життя, але не забував і про українські справи. К. Розумовський став виразником прагнень освіченої та заможної частини українського суспільства щодо відновлення прав і свобод України, досягнутих за часів Б. Хмельницького. Символічно, що в 1750 році своєю резиденцією він визначив зруйнований у 1708 році Батурин, де збудував розкішний палац.
Використовуючи свої зв'язки, гетьман у 1752 році домігся царського указу, який забороняв поширювати холопство на українців. Досягненням гетьмана було й те, що відтепер проблеми, пов'язані з Україною, спрямовувалися на розгляд не до Сенату, а до Колегії закордонних справ. Це засвідчило хоча б формальне визнання політичної самостійності Гетьманщини. Окрім цього, гетьманській адміністрації були підпорядковані Київ і Запорізька Січ, а з України виведені російські військові підрозділи.
З 1760 року К. Розумовський жив переважно в Україні, де серйозно дбав про державні справи. Для вдосконалення чинної системи судочинства він провів судову реформу, внаслідок якої були створені станові шляхетські суди — земський, гродський і підкоморський. Гетьманщина була поділена на 20 судових повітів, у кожному з яких засновувався суд земський (для розв'язання цивільних справ) і суд підкоморський (для земельних справ). За правління К. Розумовського обмежено право переходу селян, відтепер їм дозволялося переходити до інших господарів лише за умови отримання письмової згоди від поміщика й залишення йому всього свого майна.
Гетьман щедро роздавав землі українській козацькій верхівці, поступово перетворюючи її представників на справжніх поміщиків.
Він також реформував систему освіти, запровадив обов'язкове навчання козацьких дітей і вживав заходів для відкриття в Батурині університету, намагався домогтися права вільних дипломатичних відносин гетьмана з іншими державами.
Варто зазначити, що в плани царського уряду аж ніяк не входило запровадження самостійного правління українського гетьмана. Діяльність К. Розумовського була під постійним контролем імперських чиновників, права гетьмана поступово обмежувалися. Наприклад, йому заборонили призначати полковників без погодження з російським урядом і вступати в дипломатичні зносини з іншими державами.
У 1762 році К. Розумовський брав активну участь у двірському заколоті на користь Катерини II. Запевнений гаслами нової цариці про загальне «благоденствіє», гетьман скликав у Глухові генеральний з'їзд козацької старшини для затвердження проведених реформ. Старшина звернулася до Катерини II з проханням повернути Україні колишні права й створити в Гетьманщині парламент на зразок польського сейму.
Необізнаний в українських справах, тільки-но повернувшись з-за кордону, молодий гетьман не потребував багато часу для того, щоб відчути себе справжнім можновладцем. У палаці в Батурині запанувала справжня «версальська» розкіш – бали, феєрверки, банкети, не гірші, ніж у Петербурзі.
Та вже в листопаді 1751 р. на запрошення імператриці Розумовські виїхали до Москви. Сам гетьман Кирило Розумовський за роки свого правління приїздив в Україну лише на короткі періоди, під час яких зосереджував увагу на будівництві гетьманських резиденцій в Глухові та Батурині. Постійним місцем його проживання залишалися Петербург і Москва, де він забезпечував собі великосвітські умови для проживання.
Проте, незважаючи на звиклість до аристократичного життя та марнотратства, молодий гетьман усе ж за досить короткий час пройнявся турботами і болями рідного краю, детальніше ознайомився з його славною минувшиною. Мешкаючи у столичних містах Росії, К. Розумовський не забував про українські справи. Це сприяло становленню його як керманича України, охоронця її прав та свобод.
Під час гетьманства Кирило Розумовський здійснював заходи на зміцнення автономного державного устрою України, станових прав і привілеїв української козацької старшини. 1752 р. гетьман домігся царського указу про заборону холопства, а тих, хто переступав цей указ, оголошено було злочинцями й ослушниками. Без дозволу гетьмана заборонялося чинити арешти українців, окрім карних злочинців.
Генеральна старшина підготувала гетьману інформацію про те, що його попередники не звітували перед царями за фінансові справи у Гетьманщині, і цими даними він оперував, відстоюючи свої та українські права в царських інстанціях. К. Розумовський вів доволі самостійну економічну політику, сам встановлював митні збори й не посилав звіту в Петербург.
Без царського дозволу почав роздавати старшині землі, пізніше без погодження з Петербургом призначав полковників, сам надавав земельні маєтки старшинам «на вічне і потомствене володіння», як зазначалося в універсалах Розумовського. Місцева старшина прагнула мати міцні зв'язки з гетьманом шляхом одруження дітей і внуків. При Кирилі Розумовському козацька старшина остаточно прибрала до своїх рук справи місцевого управління й, користуючись родинними зв'язками, хутенько привласнювала села, які ще залишалися вільними – це був час її панування.
Проте зміцнення позицій гетьмана та старшини вело не тільки до зміцнення політичної автономії Гетьманщини, а й до посилення невдоволення імператорського уряду, який, починаючи з 1754 р., повів новий наступ на українську державність. Діяльність гетьмана постійно тримали в полі зору, спрямовуючи її належним чином. Його права поступово обмежувались.
Імператриця спеціальним указом заборонила гетьману призначати полковників, залишивши йому право відбирати кандидатури з-поміж старшини. Його зобов'язували надсилати докладні звіти стосовно всіх прибутків та видатків. Того ж 1754 р. було ліквідовано всі діючі в Україні внутрішні митні збори. 1756 р., щоб остаточно підірвати автономічні прагнення гетьмана, українські справи було перенесено з Колегії іноземних справ до Сенату, а 1761 р. від Гетьманщини було відокремлено Київ, який підпорядковувався Сенату.
Попри все це К. Розумовський, що мав при дворі могутніх покровителів і підтримував зв'язки з найвищими сановниками Росії, все-таки намагався й далі зміцнювати місцеві та центральні органи управління в Україні.
1760 р. К. Розумовський відвідав усі полки Гетьманщини й вирішив провести ряд реформ для зміцнення системи управління гетьманської влади. Він здійснив судову реформу й запровадив земські й гродські суди, які регламентували життя окремих станів.
Великого значення К. Розумовський надавав вдосконаленню в Гетьманщині судових процедур, перекладу іноземних правничих документів.
Після смерті Єлизавети Петрівни у червні 1762 р. гетьман К. Розумовський взяв участь у двірцевому перевороті. Керований ним Ізмайловський гвардійський полк відіграв вирішальну роль у скиненні з престолу Петра ІІІ, а на трон зійшла Катерина ІІ. Залишаючись при дворі, він тривалий час користувався повною довірою нової государині.
Кирило Розумовський виношував плани про спадкове гетьманство, що разом з іншими його заходами мало на меті зберегти державно-політичну автономію України в складі Росії. З його ініціативи було розроблено низку проектів реформ, які б мали вивести Україну на шлях прогресу і процвітання.
Для обговорення важливих державних питань К. Розумовський започаткував у Глухові регулярні з'їзди козацької старшини, які з часом могли б перетворитись на український шляхетський сейм.
1763 р. на Генеральні збори, скликані для затвердження судової та військової реформ, прибув «цвіт» козацтва: полковники, сотники, старшина, «бунчукові», «значкові» та «військові» товариші. Такі з'їзди консолідували верхівку українського суспільства, що не могло не турбувати імператрицю. До того ж, на з'їзді козацька старшина склала «чолобитну» до Катерини ІІ, в якій просила зробити гетьманську владу спадковою і передати її одному з синів Розумовського. Ця грамота настільки розлютила її, що вона, забувши про всі попередні заслуги українського гетьмана, викликала його до Петербурга і примусила подати рапорт про відставку.
Грунт для такої реакції заздалегідь підготував Г. Теплов, якого в 1762 р. призначено статс-секретарем Катерини ІІ і на постійно залишено при царському дворі. Він подав на ім'я імператриці записку «О непорядках в Малороссіи», в якій тенденційно змалював традиційні особливості місцевого життя в Україні як нібито шкідливі для загальноімперських інтересів.
Катерина ІІ не допускала можливості зміцнення привілеїв козацької старшини і лише чекала нагоди для того, щоб покінчити з гетьманством. 10 листопада 1764 р. вийшов царський указ про ліквідацію гетьманства в Україні, а самого гетьмана Кирила Розумовського було усунуто від державних справ у Російській імперії. Катерина ІІ ладна була передати гетьмана під суд. Однак, прибічники К. Розумовського зуміли вплинути на імператрицю й оберегти графа від гніву. Того ж дня Кирило Розумовський отримав чин генерал-фельдмаршала, пожиттєве гетьманське жалування в 50 тисяч карбованців на рік, йому залишили всі маєтності, титули та зручності, якими той користувався. Так завершилося гетьманство Кирила Розумовського, котрий, хоча й здійснював ряд реформ у політичній, судовій, економічній та освітній реформах Українського гетьманату та намагався запровадити спадкове гетьманство, все ж таки був надзвичайно залежним від рішень у Петербурзі. Склавши гетьманські клейноди, Кирило Розумовський виїхав за кордон.
Та попри те, що К. Розумовський не був продовжувачем бойової слави своїх попередників-гетьманів, – в українській історії це єдиний гетьман, який не брав участі у жодному військовому поході, – він усе-таки завдяки своїй цілеспрямованій державницькій діяльності й прагненню зберегти автономію України залишився в пам'яті нащадків як один з освічених зверхників, а його час увійшов в історію як «золота осінь» автономії України.
Видатний український історик Михайло Грушевський називав військових канцеляристів доби гетьмана Кирила Розумовського, серед яких провідні місця займали такі, як Семен Дівович, козацькою інтелігенцією, яка готувала національне українське відродження ХІХ ст.
Народився Кирило Розумовський 18 березня 1728 року в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку в родині бідного козака Григорія Розумовського. Своїй кар’єрі Кирило зобов’язаний старшому брату Олексію, який маючи чудовий, особливий голос потрапив до царського хору Єлизавети. Говорять, що імператриця та український козак Олексій таємно одружились, за що родина Розумовських отримала графський титул. Олексій турбуючись за освіту свого меншого брата відправив Кирила на навчання до Європи. Той навчався в університетах Берліна, Страсбурга, Кенігсберга. Повернувшись до Санкт-Петербурга, Кирило Розумовський одружується із близькою родичкою імператриці -графинею Катериною Наришкіною, яка народить йому вісім дітей. Маючи добру освіту, Кирило користується авторитетом серед російських вчених. Згідно указу імператриці він був призначений президентом Петербурзької академії наук. На прохання козацької старшини, яку підтримав Олексій Розумовським, імператриця Єлизавета I Петрівна іменним указом відновлює гетьманат. На Глухівській раді, яка відбулась в лютому 1750 року, за вказівкою імператриці гетьманом Лівобережної України було обрано Кирила Розумовського. Його самого на раді не було, він не бажав переїзжати з міста до провінції, але за суворим наказом Єлизавети змушений був поїхати до Глухова. Він зразу ж приступив до проводження політики в якості гетьмана, яка була спрмована на відновлення козацьких вольностей. Об’єднавши навколо себе передових і освічених старшин, Кирило Розумовський запропонував реорганізувати адміністративний устрій Гетьманщини. При збереженні та відновленні основних козацьких і старшинських вольностей, він запропонував встановити спадковість гетьманства за родом Розумовських та створити новий орган управління – Генеральні Збори. Козацька старшина поступово почала відновлювати свій контроль у містах шляхом виборів керівників з стану козацтва. Почало діяти традиційна козацька система судочинства. Було повністю реформовано козацьке військо. Розумовського підтримувала Запорізька Січ. Гетьман виношував благородні плани про відкриття масштабного українського університету в Батурині. У 1762 році до влади в Російській імперії приходить невістка Єлизавети – представниця збіднілого німецького роду Катерина ІІ. Вона ніяк не бажала посилення влади гетьмана в українських землях. Своїми указами урізує вплив гетьмана: ліквідує митні збори між Україною і Росією, Київ більше не під контролем гетьмана. А в 1764 році видає укази про ліквідацію гетьманства та про створення другої Малоросійської колегії для управління українськими землями та народом. За останнім гетьманом Кирилом Розумовським були збережені його титули та власність на території Російської імперії. Він доживав свого віку у колишній гетьманській столиці Батурині. Помер у 1803 році
