realizată de Аріна Машевська 5 ani în urmă
444
Mai multe ca aceasta
Протягом століть український народ торував для себе шлях до Чорного моря, адже усе його північне узбережжя, включно з Кримом, з кінця XV ст. було повністю опановане могутньою Османською імперією. У зв’язку з цим, представник відомої «школи» української геополітики Юрій Липа вслід за Степаном Рудницьким зазначав, що: по-перше, геополітичний напрямок «Південь — Північ» (т.зв. Балтійсько-Чорноморська доктрина), завжди був головною віссю українського життєвого простору; по-друге, стремління українців до опанування берегів Чорного та Азовського морів було найважливішим їхнім завданням в історії. Своєю чергою, видатний сучасний дослідник сходознавчої проблематики Ярослав Дашкевич писав, що сусідство такої велетенської держави, як Османська імперія та залежного від неї Кримського ханства було не лише важливим, а в певні періоди навіть вирішальним політичним і воєнним фактором для існування України протягом XV — XVIII століть.
Невдоволення Кримського ханства щодо Речі Посполитої зростало через несплату протягом чотирьох років «упоминок» (данини), антитатарські військові походи поляків восени 1647 р.. Спонукали хана до згоди на участь у кампанії проти Речі Посполитої бажання зміцнити своє політичне становище (у Ханстві визрівала міжусобиця) й наслідки голоду, від якого татари зазнали збитків. Ці обставини сприяли політичному зближенню кримської еліти з керівництвом повстанців. Тому хан міг використати потенціал козаків для поповнення скарбниці своєї держави. Надбання нового союзника підвищило б вплив Іслам-Гірея ІІІ перед Османською імперією. Та й у самої Порти випала б нагода перетворити територію «Малоросії» в буферну зону між Річчю Посполитою, Московським царством і Кримським ханством для подальшого просування в Європу.
Щодо політики Криму в 1653 р, то відомо, що татари брали участь спільно з козаками на умовах військово-політичного договору 1648 р. у Жванецькій кампанії проти Речі Посполитої. За цю допомогу гетьман змушений був надати Іслам-Гіреєві ІІІ фортецю Іслам-Кирмен. Це була політична помилка, бо кримський кордон пересувався на Дніпро й татари знову мали змогу контролювати шляхи сполучення між Запоріжжям і Чорним морем. Восени 1653 р. хан вперше почав домагатися від гетьмана прийняття протекції Криму, у зв’язку з відмовою в отримані підданства Османській імперії.
У листі до Мехмеда IV Б. Хмельницький звернувся з проханням, щоб «кримським людям учинити … допомогу» козакам. Тепер султан в обмін на наказ до Іслам-Гірея ІІІ надати військову допомогу Війську Запорізькому, вимагав від гетьмана сплати данини (так само, як Молдавія та Волощина), хоча ще в березні 1650 р. це навіть не зазначалося у вимогах договору, й певну кількість війська для війни Порти з Венецією. Гетьман з недовірою ставився до хана, особливо після його несподіваного відходу з татарськими військами від Берестечка (річ у тім, що в цей час на Ханство напали ногайські орди). Слід було також врахувати, що Іслам-Гірей ІІІ не завжди виконував накази падишаха. Розуміючи, що Кримське ханство знову може зрадити, а грошей у військовому скарбі було не багато, гетьман приймає рішення укласти черговий договір про підданство Війська Запорізького Речі Посполитій.
Заідеологізована історіографія продовжує вважати, що Зборівський договір 1649 р. був нічим іншим як «зрадою» кримського хана, який примусив Б. Хмельницького погодитися на принизливі умови, але не береться до уваги, що власне ці статті були вершиною козацьких сподівань (стаття 1 – Україна (мається на увазі три воєводства: Київське, Чернігівське, Брацлавське, а згодом й інші етнічні українські землі) в руках козацьких без польської адміністрації; стаття 2 – усі шляхетські маєтки, які знаходяться на території козацької України, мають бути передані козакам, Б. Хмельницький повинен там установити свою Козацьку державу) , і самі козаки й гетьман не змогли б досягти навіть цього у безпосередніх переговорах з королем.
На початку березня 1653 р. до Стамбула виїхало козацьке посольство. Під час аудієнції, велися перемовини про те, щоб Мехмед ІV підтвердив своєю грамотою протекторат над Військом Запорізьким. Падишах поставив перед послами наступні умови: у разі прийняття козацької держави під заступництво Порти, Військо Запорізьке мало розглядатися як частина Османської імперії (на зразок Молдавії та Волощини), а військовий напад на козаків розцінювався як напад на саму імперію.
Причина відмови полягала не лише в надмірних вимогах Османської імперії, але й у тому, що Б. Хмельницький навіть не думав про прийняття цього протекторату. Це був лише відволікаючий маневр дипломатії. Адже ще з 1648 р. головною метою для гетьмана стало намагання отримати протекцію Московського царства. Переговори з османами - це був засіб тиску на царя Олексія Михайловича. У травні 1653 р. Б. Хмельницький очікував повернення з Москви послів з «добрими вістями» (Мехмед-ага навіть не довідувався про лавірування гетьмана). У тогочасній дипломатії це було характерною річчю - багатовекторність.
В умовах, коли Військо Запорізьке мусило реагувати на постійні зовнішні напади та брати участь у військових кампаніях на полях змагань у Семиградді, Трансільванії, Молдові, вело довготривалі перемовини з Московським царством, долало підступні дії Іслам-Гірея ІІІ, пропозиція Мехмеда ІV, який до 1653 р. не надавав жодної істотної підтримки козакам (хоча це не здавалося дивним, адже тривала затяжна Кандійська війнв), не сприймалася як першочергова й нагальна.
Залишалося скласти присягу на вірність Мехмеду ІV та найголовніший крок – скликати Генеральну раду для узгодження й прийняття козацько-турецького договору.
Рада відбулася наприкінці червня – на початку липня 1653 р.. Серед старшин виникло три угрупування: перше на чолі з полковником Ф. Джеджалієм (агітував за турецький союз), друге під проводом А. Ждановича, яка виступало за союз із Річчю Посполитою, а третє – орієнтувалося на Московське царство. Рядове козацтво категорично було налаштоване проти козацько-турецького союзу. Після довгих суперечок було відхилено не лише умови протекції, але й положення договору, який був укладений перед тим гетьманом і султаном.
Султан надсилає велике посольство до Чигирина на чолі з Мехмед-агою, що пробуло в гетьманській столиці з травня по червень 1653 р.. Посланець привіз для гетьмана лист, у якому підтверджувався османський протекторат. Як зазвичай Б. Хмельницькому були вручені символи влади. Мехмед-ага запевнив козацький уряд, що падишах надасть козакам військову допомогу у вигляді 10 тисяч вояків силістрійського бейлербея й буде постійно захищати від іноземних вторгнень. Це були зобов’язання султана як протектора. Що ж до обов’язків козацької держави, вони були набагато розлогіші:
- передача під турецьке управління Кам’янця-Подільського;
- щорічна данини – 10 тисяч золотих, 10 тисяч волів і овець;
- надання Порті козацьких військових підрозділів.
Окрім військової і політичної сфери переговорів, обговорювалися й економічні питання між двома країнами. Протягом 1650 р. було укладено між Б. Хмельницьким і Мехмедом ІV договір про право вільного плавання на Чорному морі козацьких кораблів і безмитної торгівлі козаків у турецьких володіннях. Це була вагома подія у тогочасній дипломатії: Чорне море юридично й фактично було «озером» Османської імперії, режим якого, повністю контролювався турецьким флотом. Військо Запорізьке досягло таких торговельно-економічних взаємин (безмитна торгівля) з Портою, якого сучасна Україна не може реалізувати з жодним із нинішніх сусідів.
Відомий український історик В. Степанков зазначає, що враховуючи складність геополітичного становища, гетьману й старшині слід було наважитися прийняти протекцію й відправити до Порти велике посольство. Справді це твердження можна підтвердити наступними аргументами:
- Б. Хмельницький убезпечив би свою державу від набігів татар;
- отримавши військову допомогу Османської імперії і Кримського ханства, Військо Запорізьке завершило б війну з Річчю Посполитою.
Повернемося до посольської місії А. Ждановича, яка перебувала в Стамбулі з 3-30 вересня 1650 р.. На переговорах активно обговорювалися наступні питання:
- стверджувалося про дружні стосунки з Оттоманською Портою і Кримом;
- узгоджувалася заборона морських походів козаків на підвладні території східних сусідів.
Київський полковник від султана намагався отримати запевнення, що Стамбул надасть Війську Запорізькому військову допомогу й посприяє у наданні військ від Кримського ханства у війні з Річчю Посполитою. Козацькі посли підняли питання й щодо Молдови: вимагали зміни правителя. Б. Хмельницький ще з літа 1648 р. натякав султану, щоб той передав йому це князівство.
Потепління в козацько-турецьких відносинах під час місії київського полковника були обумовлені взаємовигідною військовою співпрацею та безумовно юридичним оформленням протекторату, якого конче вимагала Османська імперія від уряду Війська Запорізького.
Порта побоювалася входження в антитурецьку коаліцію такої потужної сили як козаки. Така ситуація була можлива, адже до Чигирина в квітні 1650 р. прибув А. Віміні (посол Венеції) з метою переманити козацьке військо на свій бік. Гетьман ухилився від чіткої відповіді, адже знав що перемир’я з поляками нетривке й зовсім скоро стане в нагоді турецько-татарське військо.
В офіційних грамотах і листах не згадувалося про вимогу Порти передати їй під управління Кам’янець-Подільський. Поки що це була усна домовленість. Дослідники схильні вважати, що на переговорах йшлося про встановлення османського протекторату над Військом Запорізьким. Важко реконструювати цю дипломатичну місію, так як турецькі архіви тих часів згоріли, а в більшості інформацію про хід перемовин отримуємо від європейських послів, які вічно перекручували відомості. Військо Запорізьке отримало право мати в стамбульському дворі послів окреме представництво – це було цінне надбання, так як Стамбул був одним із найбільших центрів міжнародної політики.
Резонансними були ці переговори. Особливу зацікавленість у Європі викликали дари Мехмеда ІV Б. Хмельницькому. Це були символи поваги до козацького володаря: благородні турецькі коні, шабля в золотій оправі, але найважливішим подарунком була хоругва як знак володарювання для гетьмана над підкореними його військами етнічними українськими землями. Одразу ж поширилися чутки, що Б. Хмельницький підкорився владі султана.
Нарешті міф про бунт хлопів та ображеного сотника був зведений нанівець. Султан побачив те, що хотів: гетьман координатор не тільки козаків, але й всієї землі й людності української. Далі точно не з’ясовано, що ж все таки вирішив султан з приводу протекторату, але підтверджувалася військова підтримка кримських татар у походах гетьмана.
Участь татар у перших битвах проти поляків показала вагомість союзу. За свідченням польських хроністів, Тугай-бей зажадав від коронного гетьмана Миколи Потоцького двох вимог (очевидно вони прописувалися в договорі 16 березня 1648 р.):
- щоб уся козацька Україна була в руках козацьких, без польської адміністрації;
- щоб усі шляхетські маєтки, які знаходяться на території козацької України, були передані козакам, і гетьман повинен там установити свою Козацьку державу.
Водночас Іслам-Гірей ІІІ міг домовитися з козаками про їх участь у Кандійській війні – збройне протистояння Оттоманської Порти з Венеційською республікою за о. Крит у 1645-1669 рр.. Власне військової допомоги султан Ібрагім І вимагав від свого васала – Кримського ханства, але кримчаки не славилися у морських походах, на відміну від козаків. Таким чином хан хотів «виїхати» у цій ситуації за допомогою військової майстерності козацького війська. Рішення кримського володаря і кримської знаті допомогти Б. Хмельницькому суперечило планам уряду в Стамбулі, що вимагав від Іслам-Гірея ІІІ вислати саме кримських татар (султан побоювався несподіваного переходу козаків до антитурецької коаліції) для участі у війні із Венецією.
1648 року, на початковому етапі національно-визвольної війни, не було серйозних переговорів між урядом Війська Запорізького й Османської імперії. Це пояснюється не тільки складною внутрішньополітичною ситуацією у Стамбулі, а й подіями в етнічних українських землях. Гетьман розраховував досягти широкої автономії в складі Речі Посполитої. На цій стадії козацька держава не мала стимулів шукати протекції султана, хіба що використовувався сам факт відносин для залякування короля султаном. Був покладений початок формуванню чорноморської політики гетьманського уряду Б. Хмельницького. Березневий договір 1648 р. відкрив гетьману дипломатичну дорогу до Польщі (мається на увазі укладення Зборівського договору 1649 р.), а через неї – до Європи взагалі.
Союз з Ханством, а згодом з Портою був політичною і військовою необхідністю часів національно-визвольної війни українського народу. Гетьман був стратегом: він розумів, що для того, щоб розпочати збройне протистояння проти Речі Посполитої, потрібно було узгодити питання щодо охорони південних кордонів. Козаки не могли йти в похід, коли не були певні, що татари нападуть на них із тилу. Б. Хмельницький сподівався використати суперечності сусідніх держав і домогтися звільнення українського народу від польського гніту.
Активні переговори завершуються укладанням у березні 1648 р. військово-політичного договору, який передбачав:
- надання взаємної військової допомоги проти ворогів;
- заборону татарам брати ясир, спустошувати поселення й руйнувати церкви;
- платню татарам за надану підтримку;
- припинення козацьких виправ проти Криму;
- згода Війська Запорізького направити вояків на допомогу султану до Кандії.
