arabera Mariana Ivatsko 1 year ago
1937
Honelako gehiago
«Розстріляне відродження» — літературно-мистецьке покоління 20 - початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Література цього періоду відзначається багатством стилів, жанрів, вершинних мистецьких надбань
Михайль Семенко
В темную ніч я до моря душі прислухаюсь.
Море мовчить, мороком вкрите,
урвища сплять у тиші. Я вдивляюсь.
М. Семенко
Поет, основоположник українського футуризму. Лише за 13 років видав близько двадцяти книг. Михайль хотів творити літературу майбутнього, яка руйнує культурні стереотипи.
Поет боровся із традиційними образами та сюжетами. Для цього навіть спалює “Кобзар”, бо Тарас Шевченко і був уособленням класичної української літератури.
Свою першу збірку "Prelude" Михайль видав у 1913-му, а вже наступного року маніфестом оголосив про прихід українського кверофутуризму – мистецтва пошуку.
Лесь Курбас
- геній режисури, який хотів застрелитись через кохання та півжиття носив кулю в серці. Історія розстріляного новатора
Він організовує літературні групи "Ударна група поетів-футуристів", "Аспанфут" ("Асоціація панфутуристів"), "Нова генерація". Видає збірку "Кобзар" (назвою автор натякав на негативне ставлення до літературної традиції XIX століття). З’являються нові книжки.
Коли тиск на український культурних діячів посилюється, Семенко поступово відходить від активної літературної діяльності. 1934 року стає членом Спілки письменників України, живе в Харкові та приїжджає до Києва на різні літературні зустрічі та вечори.
У квітні 1937 року Семенка заарештували, висунувши йому фальшиві обвинувачення. Згодом його розстріляли. Похований у братській могилі в Биківнянському лісі.
Куліш Микола
По радіо читають, а в анатоміях пишуть:
серце - орган, що гонить кров, орган кровогону.
Нічого подібного!
Серце - це перш за все орган, що передчуває і вгадує.
М. Куліш
Іван Тобілевич створив класичну драму народного театру, а Микола Куліш - модерну драму українського революційного відродження.
П’єси Куліша ставив театр “Березіль”, який вивів український театр на рівень кращих сучасних труп світу.
Куліш народився в небагатій сім’ї та швидко втратив батьків. Щоб здібний хлопець міг отримати освіту, односельчани зібрали йому гроші та відправили на навчання в Олешківське училище.
Згодом чоловіка мобілізували під час Першої світової війни. В армії Куліш робить військову кар'єру - дослужився до поручика, в сучасному еквіваленті це старший лейтенант.
Після демобілізації стає членом відомої літературної групи "Гарт", а після його розпаду - президентом найбільшої української літорганізації початку ХХ століття ВАПЛІТЕ. Редагує журнали "Червоний шлях" і "Літературний ярмарок".
Коли відбувалась Лютнева революція, Куліш став на бік повстанців. Однак згодом у тогочасній владі розчаровується, починає співпрацю з Лесем Курбасом.
Через кілька років Миколу Куліша звинувачують в буржуазному націоналізмі. Радянська влада засудила його до 10 років ув’язнення на Соловках, хоча письменник був тяжко хворий на туберкульоз.
В період з 27 жовтня по 3 листопада 1937 року Миколу Куліша розстріляли в урочищі Сандармох.
Валер'ян Підмогильний
Щасливі все-таки нагадують хворих і потребують обережного поводження. Щастя кінець кінцем — це недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і неповного знання про речі.
В. Підмогильний
Один з найяскравіших прозаїків українського "розстріляного відродження".
Валеріан народився в бідній сім’ї, тому так і не закінчив навчання в Катеринославському університеті. Але училище закінчив з відзнакою.
Писати і друкувати свої твори письменник почав ще зі школи, але тоді підписувався під псевдонімом Лорд Лістер.
На стіні у Валер’яна довгий час висів портрет Зігмунда Фройда, а джерелом натхнення була французька література.
Дослідники називають Підмогильного провісником європейського екзистенціалізму. Він на чверть століття випередив французьких письменників-інтелектуалів, зокрема Сартра.
В зрілому віці писав романи, разом з Євгеном Плужником підготував два видання словника "Фразеологія діловоï мови".
Письменника засудили та звинуватили в "участі в терористичної організації” та у 1937 році розстріляли.
Микола Хвильовий
По суті кажучи, ми живемо зовсім не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля. Решта - не більше як ілюзія.
М. Хвильовий
Микола Хвильовий (Фітільов) - основоположником нового типу прозописьма.
Виріс на Сумщині, закінчив початкову школу, а потім Богодухівську гімназію. Коли почалась Перша світова війна записався добровольцем на фронт. Рядовий Фітільов займає активну політичну позицію - був членом полкової ради солдатських депутатів та делегатом армійського з’їзду.
Під час служби Фітільов починає спілкуватись з представниками українських національних партій, але сам залишається безпартійним.
Після війни письменник переїжджає до Харкова, змінює прізвище на Хвильовий і займається творчою діяльністю. Працює в редакційному відділі Головполітосвіти, у видавництві "Червоний Шлях" і з головою занурюється в літературну роботу.
В той період Микола Хвильовий починає друкуватися в газетах і журналах — "Штабель", "На сполох". Стає одним із організаторів літературно-художнього життя і засновновує літературну організацію “Гарт”.
У 1933 році Хвильовий поїхав на Полтавщину і на власні очі побачив Голодомор. Він повернувся фізично й морально розбитим.
Вже тоді на представників української інтелігенції чинився тиск, їх цькували та переслідували. Хвильовий на знак протесту проти масових репресій 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників "Слово", вистрілив собі у голову.
Твори та ім'я Хвильового були заборонені до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.
Михайло Драй-Хмара
Я славлю злотокосу осінь,
де смуток мій - немов рубін,
у перстень вправлений; ще й досі
не випав з мого серця він.
М. Драй-Хмара
Драй-Хмара знав 19 мов і останньою став вивчати англійську. Він займався перекладами та писав вірші.
Перекладав на українську Стефана Цвейга, Пушкіна, Лермонтова, Шарля Бодлера та Поля Верлена. Брався за переклад “Божественної комедії” Данте.
Паралельно писав вірші. За життя поета вийшла лише одна збірка поезій "Проростень" у 1926. Пише монографію “Леся Українка”. Це дослідження не втратило свого значення досі.
Читайте також: Курбас, Куліш та Зеров. 80 років тому НКВС розстріляло 290 українців. Чому важливо пам'ятати
У своєму вірші Драй-Хмара вперше вжив словосполучення “гроно п’ятіріне”. Під "гроном п'ятірним" йдеться про неокласиків та друзів поета - Максим Рильський, Микола Зеров, Павло Филипович, Освальд Бургардт (Юрій Клен) і сам Михайло Драй-Хмара.
Після цього вірша у поета почались проблеми із радянською владою. Драй-Хмару арештували двічі. У листах, які поет писав своїм рідним, йдеться про тортури та нестерпні умови в концтаборах. Його змушували працювати вночі та на морозі, всіляко знущались.
У офіційних таборних документах було зазначено, що він помер від "ослаблення серцевої діяльності" в 1939 році. Однак за даними дослідника П. Василевського, Драй-Хмара загинув під час так званого "розстрілу кожного п’ятого у шерензі". Він помінявся місцями з незнайомою молодою людиною і цим врятував чуже життя.
Микола Зеров
Чорніє лід біля трамвайних колій,
Синіє в темних улицях весна,
Мого юнацтва радість осяйна
Встає назустріч нинішній недолі.
М. Зеров
Поет, перекладач та літературознавець народився у багатодітній сім’ї та був дуже розумним. Друзі називали його “енциклопедією”.
У 33 роки Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти. Зеров приятелював з Хвильовим, важко переживав самогубство друга.
Згодом Зеров втратив роботу, його зрадила дружина, а єдиний син помер від скарлатини. Поет вирішив переїхати до Москви, де його згодом арештують.
НКВС звинуватили Зерова у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Після тортур та допитів поет підписав зізнання.
Зерова відправили на Соловки, де він намагався далі працювати. Там закінчив переклад “Енеїди” Вергілія, однак він не зберігся.
Згодом його засудили до страти та розстріляли 3 листопада в Сандармосі. Рідним повідомили, що Зеров помер від запалення легенів.
Плужник Євген
А читати — хіба не те саме, що збирати: збирати себе, збиратися — для того щоб сприймати несказане в сказаному?
Є. Плужник
Батько Євгена так хотів дати йому хорошу освіту, що віддав його до чотирьох закладів одночасно. Жодного Плужник так і не закінчив, продовжив освіту вдома.
Майбутній письменник не любив точні науки. Вдома він склав для себе вільну програму і зосередився на літературі та історії. Плужник вважав своїм вчителем Максим Рильського.
Його творче життя було насиченим: він писав поезії, прозу та п’єси. Уклав словник "Фразеологія ділової мови". Входив до декількох літературних об’єднань — "АСПИС", "Ланка" та "МАРС".
Плужника заарештувати в 1934 році, звинувативши у терорі в справі вбивства члена НКВД Кірова.
Письменника засудили до 10 років заслання у Соловках. Однак Плужник пробув там лише рік та помер від туберкульозу.
Павло Тичина
“Ах, нікого так я не люблю, як вітра вітровіння, його шляхи, його боління і землю, землю свою”.
Павло Тичина “Вітер з України”.
Павло Григорович Тичина – український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, новатор поетичної форми і наш видатний земляк.
Народився Павло Тичина 23 січня 1891 року у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Батько майбутнього поета був сільським дяком та вчителем «школи грамоти». Павло Тичина ще змалку виявив хист до музики, малювання і віршування. І хоча він навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), потім — в Чернігівській духовній семінарії, але священником не став. Його приваблювало мистецтво.
Великий вплив на поета-початківця мала зустріч з українським письменником Михайлом Коцюбинським, літературні суботи якого він регулярно відвідував і саме на них він почав читати свої вірші. Коцюбинський був першим, хто помітив талант юнака. У 1912 р. вперше надрукований вірш Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить». У 1913–1917 роках навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913–1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916–1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 1914–1916 років Тичина працював роз’їзним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів. Був членом Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, яку очолював — Василь Еллан-Блакитний.
В 1919 р. вийшла в Києві його збірка «Сонячні кларнети». Тичина створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». 1920 року Павло Тичина подорожував із капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — Капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. У 1923 році Павло Тичина переїздить до Харкова, де працює в журналі « Червоний шлях».1926 р. взяв активну участь у створенні Вільної академії пролетарської літератури на чолі з М. Г. Хвильовим . З 1929 року — дійсний член Академії наук Української РСР. В 1940-1943 рр. Тичина очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. У 1943-1948 роках — міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік — Павло Тичина — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей ВР УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.
П.Г. Тичина помер 16 вересня 1967 року в Києві.
Тичина писав не тільки вірші, а був і перекладачем: досконало володів болгарською, вірменською, французькою й турецькою мовами, був активним громадським діячем. Край, у якому народився поет, не міг не вплинути на його творчість, адже Чернігівщина — один із найчарівніших куточків України з його неперевершеною природою. Своє захоплення рідним краєм П. Тичина висловив у вірші «Не бував ти у наших краях!».
Не бував ти у наших краях!
Не бував ти у наших краях!
Там же небо — блакитні простори…
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,
Серце б’ється і б’ється в грудях…
Не бував ти у наших краях.
Не бував ти у наших краях,
Бо відтіль не таким би вернувся!
Чув про степ, що ген-ген простягнувся?
Єсть там люди — й зросли у степах, —
Що не люблять, не вміють ридати,
Що не можуть без пісні і нивки зорати!
Тебе ж завжди я бачу в сльозах… —
Не бував ти у наших краях
Микола Хвильовий – літературний псевдонім Миколи Григоровича Фітільова (1 (13) грудня 1893 р., с. Тростянець (нині райцентр Сумської області) – 13 травня 1933 р., м. Харків) – український письменник та організатор літературного життя.
Народився Микола Фітільов у родині вчителів. Після закінчення початкової школи поступив у Богодухівську гімназію, в якій вчився до п’ятого класу. Після цього (в 1911 – 1916 рр.) він обіймав посаду писаря Рублівської волосної управи (нині с.Велика Рублівка Котелевського району Полтавської обл.). В 1916 р. він склав екстерном іспити за повний курс гімназії і пішов добровольцем до війська, в якому перебував до осені 1917 р.
На початку 1918 р. М. Фітільов оселився в Богодухові, де мав службу в повітовій управі. Там він оженився з учителькою Катериною Гащенко, там народилась їх донька Іраїда. В цьому ж році вступив до Комуністичної партії України.
На початку 1921 року М. Фітільов розлучається з сім’єю і переїжджає до Харкова. Тут він працював виключно як літератор під іменем Миколи Хвильового, в тому ж 1921 році були надруковані дві його маленькі поетичні збірки. Але він скоро полишив поезію на користь прози та публіцистики.
Майже одразу М.Хвильовий почав займатись літературно-організаційною працєю. Так, в 1923 р. він був серед членів-засновників письменницької організації «Гарт», в 1925 р. був ініціатором створення Вільної академії пролетарської літератури (Вапліте), а в 1930 р. – Пролетарського літературного фронту (Пролітфронт).
Слід знати, що вираз «пролетарська література» (як і пізніший вираз «радянська література») є евфемізмом на позначення офіційної проурядової літератури, такої, яка користується довірою та підтримкою з боку уряду. В умовах тоталітарної диктатури така підтримка була абсолютно необхідною умовою, поза якою літературна творчість була неможливою. Отже, Хвильовий та його товариші намагалися поєднати вимоги політичного керівництва і потреби творчості.
Але дуже скоро виявилось, що творчість комуністичному керівницту не потрібна – вона надто свавільна й некерована. В 1928 р. на вимогу начальства була закрита Вапліте, а в 1931 р. – Пролітфронт. Хвильового ще прийняли до Всеукраїнської спілки пролетарських письменників – єдиної толерованої начальством літературної організації, але й там він був непотрібним і небезпечним. Його численні заяви (в тому числі і в його художніх творах), що він любить радянську соціалістичну Україну, не приймались до уваги і не принесли Хвильовому жодної користі.
В квітні 1933 року чекісти заарештували Михайла Ялового – колишнього голову Вапліте, найближчого соратника й однодумця Миколи Хвильового. Яловий, як маркіз де Поза з трагедії Шіллера, загинув в ув’язненні.
А Хвильовий – як дон Карлос з тої ж трагедії – покінчив з собою, не давшись в руки катам. Для українських комуністів, які бажали зберегти якусь незалежність, в сталінській імперії місця не залишилось.
Після загибелі Хвильового кампанія його цькування й переслідування ще посилилась. Всі твори письменника були заборонені й вилучені, його ім’я було піддано повній забороні. Передруки його творів та вивчення його творчості були можливі тільки на еміграції, і лише з 1989 року його твори почали повертатись до читача в Україні.
Але внаслідок комуністичного терору проти української культури ми не маємо автографів письменника (з його творчості ми знаємо лише те, що Хвильовий зумів / устиг надрукувати за життя), не маємо його листування, дуже мало відомо документів до його біографії та спогадів про нього.
Хвильовий не встиг реалізувати свій творчий потенціал; до того ж він весь час мусив пристосовувати своє покликання – писати про революційну визвольну боротьбу українського народу – до умов російського комуністичного (антиукраїнського в своїй суті) окупаційного режиму. Про все це слід пам’ятати, читаючи його твори.
МИКОЛА ЗЕРОВ
Огні і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії.
Навколо нас кати і кустодії,
Синедріон і кесарь, і претор.
Це долі нашої смутний узор,
Для нас на дворищі багаття тліє,
Для нас пересторогу півень піє,
І слуг гуде архиєрейський хор.
І темний ряд євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.
А навкруги — на цвинтарі, в притворі —
Свічки і дзвін, дитячі голоси
І в темному повітрі вогкі зорі.
Український поет-неокласик, літературознавець, критик, перекладач, професор Київського університету Микола Костянтинович Зеров народився на Полтавщині в сім’ї вчителя місцевої двокласної школи. Батько його дослужився до інспектора народних шкіл, а мати походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки. Родина була багатодітна; молодший брат – Михайло Зеров також став поетом і перекладачем, відомим під псевдонімом Михайло Орест. Інший брат – Дмитро Зеров – став відомим ботаніком, академіком АН УРСР. Однокласником Миколи Костянтиновича був Остап Вишня. По закінченні шкільної освіти, Зеров вступив на 1 курс історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира (1909−1914 рр.), і вже у 1912 році з’явилися друком перші його статті та рецензії.
Закінчивши університе і отримавши гарні рекомендації, Зеров обійняв одразу 2 посади викладача «давніх мов» у Златопільських чоловічій та жіночій гімназіях. З 1917 року Микола Костянтинович викладає латину в Другій Київській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. У 1918-1920 викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь». З осені 1923 року – професор Київського інституту народної освіти.
В ті часи Микола Зеров війшов до елітарного гуртка діячів української культури, що сформувався навколо Георгія Нарбута. Одружився, та видав «Антологію римської поезії» та «Нову українську поезію», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті України.
1 жовтря 1923 року Микола Зеров стає професором української літератури Київського інституту народної освіти (Київський університет), одночасно викладаючи українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.
Не залишаючи викладання, Зеров приймає активну участь у літературних вечорах, диспутах та зустрічах українських неокласиків. 1924 року біло надруковано «Камену» − першу збірку віршів Зерова. 1925 року журнал «Життя і революція» вмістив 17 критичних матеріалів Зерова, а ще були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами. Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях.
Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки «неокласиків»; фактично ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Він продовжив роботу: писав передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». З цих статей склалася книжка «Від Куліша до Винниченка» (1929 р.). Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго.
Спілки визволення України (відома показова сфабрикована справа) на початку 1930 року став переломним. «Книгоспілку» було реорганізовано, «Сяйво» закрито. Куліша і Винниченка проголосили фашистськими письменниками. В числі інших у зв’язку з процесом СВУ було заарештовано й Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всіх неокласиків. У лютому-березні 1930 року Зеров був змушений виступити «свідком» на процесі СВУ.
Наприкінці 1934 Зерова було остаточно звільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й був змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. Водночас він довідався про те, що за сфабрикованими звинуваченнями було засуджено й розстріляно Григорія Косинку й Олексу Влизька. Переживши ще одну трагедію, — смерть від скарлатини десятилітнього сина (3 листопада 1934) — Микола Зеров переїжджає до Москви.
У ніч із 27 на 28 квітня 1935 року Зерова було заарештовано під Москвою на станції Пушкіне і 20 травня доправлено до Києва для слідства. Миколу Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Григорія Косинки та роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Це були єдині докази існування терористичної організації.
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого — 4 лютого 1936 року без участі звинувачених й захисту розглянув судову справу № 0019 — 1936; М. Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.
М. Зерова було засуджено на 10-річне ув’язнення. Стільки ж отримали П. Филипович та А. Лебідь, а також інші «учасники групи», котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо менше отримали поет М. Вороний — вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич — по сім років. Вдалося вижити лише Митькевичеві. Пізніше він розповів, що «зізнання» Літман витягав побоями. «При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють», — згадував Л. Митькевич вже в 1956 р.
Наприкінці зими 1935-1936-го Зерова та засуджених із ним за тією ж справою було відправлено на Соловки. Останній лист до дружини був датований 19 вересня 1937 року. У жовтні «справа Зерова» була переглянута особливою групою НКВС і його було засуджено до розстрілу. Зеров, разом з багатьма іншими представниками української культури був розстріляний в селищі Сандармох 3 листопада 1937 року. Тільки 31 березня 1958 року постанову було скасовано і справу припинено «за відсутністю складу злочину». Символічна могила Миколи Зерова знаходиться на Лук’янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом із справжньою могилою його сина – Костянтина Зерова.
Іменем Миколи Зерова названі вулиці та провулки у Дніпропетровську, Львові, Вінниці, Рівному, Новомиргороді та Дубному. В державному університеті Австралії, університеті Монаша, діє кафедра Української мови, а також центр українських досліджень імені Миколи Зерова.
Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.
1.Новела Миколи Хвильового «Я (РОМАНТИКА)» — це втілення тієї віри та розчарування, які пережив сам письменник. Його герой бореться із самим собою, намагається вбити в собі людину, вбити добро в ім’я абстрактної ідеї, навіть якщо вона здається найбільшою цінністю. І призводить це не до торжества ідеалу, а до переродження людини на дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності. Недарма ж промарксистські критики давали твору таку нищівну оцінку. Новела написана в експресивній стильовій манері, з різкими змінами оповідних площин, у ній жорстко драматизується сповідь-самовиправдання чекіста, який поклав на вівтар революції свою душу, почуття, сумніви.
Проблематика роману доволі складна і може бути інтерпретована у кількох ключах. Насамперед можна говорити про проблему збереження людської індивідуальності, цілісності людської натури як необхідності існування людини. Герой новели «Я (Романтика)» переживає трагічну роздвоєність свого «я», він не може остаточно самоідентифікуватися ні в ролі «главковерха чорного трибуналу», ні в ролі люблячого сина ласкавої і мудрої Марії. Тема роздвоєності людської особистості в літературі не нова. Пригадаймо Фауста й Мефістофеля, Доріана Грея, Лукаша. Але роздвоєність не може тривати вічно, героєві треба вибрати якусь одну частину своєї особистості. Але в будь-якому разі це буде зрадою, тому що в суперечність вступають найсвятіші для ліричного героя почуття: синівська любов, синівський обов’язок перед матір’ю і революційний обов’язок главковерха, обов’язок служіння ідеям «загірної комуни». Злочином перед революцією є вже те, що герой переживає роздвоєність, щось приховує від своїх товаришів, не знищив у собі те друге своє, синівське «я», хоч би й ціною загибелі матері. Коли в натовпі черниць він побачив свою матір, його роздвоєність доходить якоїсь граничної межі, доводить його до божевілля: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене». Читач залишається у деяких сумнівах щодо того, чи вбив герой свою матір насправді, чи він здійснив це тільки у своїй свідомості. Але для внутрішньої логіки розвитку твору і для переживання героєм його ситуації це неважливо. У будь-якому разі він внутрішньо виявився здатний на це, здійснивши свій вибір на користь революції, «загірної комуни», нездійсненної мрії. Тому оповідання закінчується такими словами: «Я зупинився серед мертвого степу: —- там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».
Отже, проблема внутрішнього роздвоєння особистості нібито розв’язана, однак залишається відчуття, що муки героя тепер тільки загостряться, а не притишаться. У творі можна виділити ще одну важливу проблему: позбавлення людини свідомого вибору, тиск на неї обставин та інших людей. Так, головний герой твору перестає бути людиною, здатного самостійно й свідомо приймати рішення, оскільки він цілковито підкорений ідеєю і перебуває під тиском сильної особистості доктора Тагабата: «Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Недарма герой говорить, що «це сторож моєї душі»: він боїться виявити перед Тагабатом свій страх, свої потаємні думки, переживання, своє почуття до матері. З другого боку, герой інколи відсторонено вказує на когось, хто тисне на його свідомість, використовуючи такі безособові форми, як «дісталися», «наступали», «наказували»: «Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі!» Отже, звиродніння спричиняє не тільки фанатична віра в ідею, а й постійний зовнішній тиск якоїсь невизначеної сили, уособленої в образі доктора Тагабата. Ще одна важлива у творі проблема — повне звиродніння людини під тиском тотального підкорення особистості сліпій вірі. Результат цього звиродніння — дегенерат, вірний солдат революції: «За ним іще далі в тьму — вірний вартовий з дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: — у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки». Отже, революція спирається на нелюдські пристрасті злочинців, що прагнуть убивств. І далі це підтверджується таким спостереженням героя: «Ми часто ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних». Справді бездумна сліпа людина, яка тупо виконує чужу волю, це не людина, а «дегенерат», позбавлений інтелекту. Уміння Миколи Хвильового втілювати у своїх творах глибинний дух доби просто вражаюче.
2.Валер'ян Підмогильний "Місто".
Проблематика «Місто»: сенсу людського життя; добра і зла; біологічного і духовного; маргінального суспільства. Примітки: В. Підмогильний створив модерний роман, у якому, на відміну від традиційної селянської і соціальної тематики, акцент переноситься на урбаністичну проблематику, порушуються філософські питання буття, аналізується психіка героїв, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами. Думки про творчість В. Підмогильного: • «Він бачив її [людину], розумів і творив її образ в усій суспільній, психологічній і біологічній складності... Він знав людську силу, велич її розуму, її здібності, але в той же час був свідомий усіх її слабкостей» (Г. Костюк). • «Це [«Місто»] роман про людину, про місто, про життя, про незгасність вогню, сповнений скептицизму переможця і оптимізму приреченого» (Юрій Шерех).
3.Микола Куліш "Мина Мазайло"
Сюжет перегукується з п'єсою Мольєра "Міщанин-шляхтич" та трагікомедією І. Карпенка-Карого "Мартин Боруля".
Лесь Курбас про п'єсу: "Я вважаю п'єсу "Мина Мазайло" за виключну річ, як і взагалі Куліша я вважаю за геніальну людину!"
Л. Танюк: "Суттєве у психологічному фарсі Миколи Куліша те, що, всупереч багатьом твердженням, мовна проблема, хоч і яка важлива, не головна в ньому,— вона лише зовнішній сюжет “дискусії з національного питання”, лише символ, знак проблеми глибшої, суспільно-громадської, зумовленої відчуттям (чи запереченням) як свого “національного я”, так і своєї загальнолюдської сутності."
Основними складниками світогляду новітньої еліти були бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали.
Переважно це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.
Проза:
поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, а підтекст
Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається
У цьому напрямі працювали
та багато інших.
До основних рис цього стилю можна віднести: споглядання краси витворів мистецтва, гармонії природи; використання образів, сюжетів, тем, мотивів міфології, класицизму, ренесансу, античності; культ чітко унормованої форми (рондель, тріолет, сонет); прозорість і стрункість синтаксису, конкретність, предметність образів, розміреність інтонацій; відстороненість від проблем реальності.
Започаткувала неокласицизм в українській літературі Леся Українка. Цю традицію продовжили й розвинули М. Рильський, О. Теліга, М. Зеров, Б. І. Антонич, П. Филипович, Ю. Клен, М. Драй-Хмара та інші. В 1920-х роках була створена окрема група в межах неокласичної течії, в яку входили п'ять київських науковців і поетів - Юрій Клен, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, а очолював їх Микола Зеров, якого відносять до київської школи неокласиків або до "п'ятірного грона". Неокласики сприяли змінам у самому типі української поезії.
Починаючи від віршів Тараса Шевченка й інших романтиків, поезія підпорядковувалася звуку, музичності, мелодійності, а неокласики використовували кольористичні, зорові, живописні типи, тобто відсунули панівну фольклорну традицію на другий план і звернулися до книжної. На думку М. Рильського, естетичною основою цих митців "була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури"
Неокласики увійшли в історію української культури як група поетів, перекладачів та літературознавців, творчість яких припала на період 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст., який за назвою відомої антології Ю. Лавріненка означують як «Розстріляне Відродження». Ядро цієї групи склали Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Освальд Бургардт, що з 30-х років виступав під псевдонімом Юрій Клен. Це те «гроно п’ятірне нездоланих співців», про яке йдеться у сонеті «Лебеді» (1928) М. Драй-Храми. Неокласики були неформальним об’єднанням вільних митців, яких зближувало ставлення до мистецтва як самодостатньої цінності, любов до слова, до строгої віршової форми, до досягнень світової культури. А в ті роки це було небезпечно, оскільки в радянській державі культивувалось утилітарне ставлення до культури, заохочувалось нігілістичне відношення до спадщини минулого.
Слід зазначити, що сама назва групи була випадкова і приблизна. На це вказує її активний учасник М. Рильський: «Треба прямо сказати, що досить невиразний термін «неокласики» прикладено було випадково і дуже умовно до невеликої групи поетів та літературознавців, які гуртувалися спершу навколо журналу «Книгар» (1918-1920), а пізніше навколо видавництва «Слово». Хоч і пишеться в наших довідкових виданнях, ніби українські неокласики проголосили культ «чистого мистецтва», заявляю з повною відповідальність, що ніхто з учасників групи ніде й ніколи такого гасла не підносили». Найвиразніше підтверджує правоту цих слів творчість поетів-неокласиків. Зокрема, у доробку неформального лідера та теоретика цього угруповання М.Зерова навіть у віддалених від українських реалій поезіях постійно відчувається живий подих сучасності. Неокласики поєднали у своїй творчості досконалість античної поезії з філігранною витонченістю французьких «парнасців» (Леконт де Ліль, Ж. Ередіа), відмовившись від фольклорних стилізацій та примітивної публіцистичної риторики.
Під час літературної дискусії 1925-1928 рр. неокласики стали на бік М. Хвильового, який виступив з гаслом орієнтації української культури на психологічну Європу. За словами сучасного дослідника Ю.Коваліва, неокласики «здійснювали естетичну програму духовного оновлення художньої свідомості зокрема та нації в цілому, виводили українську літературу з її задавненими комплексами неповної структурованості та надмірної заангажованості за рахунок естетичних якостей у річище природної тяглості, дисциплінували емоційну стихію покоління «Розстріляного Відродження». На думку видатного українського вченого Ю.Шевельова неокласицизм став, з одного боку, завершенням європеїзаторського руху в українській літературі, а з іншого виступив запереченням «етапу моди й поверховості у самому європеїзаторському, антиетнографічному русі, етапу, що оформився як модернізм і символізм». Ці процеси у духовно-культурному житті синхронізувались із змінами у національній структурі – переходом України із стану етнографічної маси в стан нації європейського рівня. Неокласики, на думку Ю. Шевельова, стали природними однодумцями «хвильовістів» – письменників, які гуртувалися навколо центральної постаті доби Розстріляного Відродження М.Хвильового. Їх об’єднувало те, що вони «дивились на українців як на модерну націю, а не як на етнографічний матеріал, націю, що має всю культуру європейських джерел у своїй крові, а оце має ввібрати її у свій мозок».
Незважаючи на трагічну долю більшості митців цього кола (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович загинули в добу сталінського терору, О. Бургардт змушений був покинути Україну), традиції неокласиків продовжили поети «празької школи» Олег Ольжич, О. Теліга, Є. Маланюк. Естетична платформа неокласиків була близькою для Михайла Ореста, Б. Кравціва, С. Гординського, Б. Олександріва
ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОГО НЕОКЛАСИЦИЗМУ:
Літературні угруповання 20-х років ХХ ст.
Усіх письменників (і не тільки ) ХХ ст. в Радянській Україні можна умовно поділити на дві категорії:
«Попутники», що прагнули дотримуватися принципу об’єктивності мистецтва, не виступаючи відкрито проти радянської влади.
«Пролетарські», які у своїй творчості свідомо керувалися ідеологічними настановами Комуністичної партії;
Угруповання “попутників”
“Ланка”: 1924-1926 рр., Київ. Представники: В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, Г. Косинка. Була реорганізована в МАРС (“Майстерня революційного слова” 1926-1934 рр.).
ВАПЛІТЕ: Вільна академія пролетарської літератури. 1926-1928. Харків. Утворена за ініціативою М. Хвильового.
Керівники: М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній.
Представники: М. Бажан, О. Довженко, М. Куліш, В. Сосюра, П. Тичина та інші
Неокласики: Київ, “П’ятірне гроно ”.
Представники: М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара, О. Бургардт
“Пролетарські” угруповання
“Гарт”: 1923-1925 рр. Керівник – Василь Еллан-Блакитний.
Представники: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Олександр Довженко
“Плуг”: Харків. Керівник – Сергій Пилипенко.
Представники: Наталя Забіла, Дмитро Бедзик, Володимир Гжицький.
“Молодняк”: 1926-1932
Представники: С. Воскрекасенко, І. Гончаренко, Я. Гримайло. “Бойовий загін пролетарського фронту”
ВУСПП: Всеукраїнська спілка пролетарських письменників.
Представники: І. Кулик, І. Микитенко, І. Ле, Л. Смілянський та ін. «пролетарський конструктивний реалізм».
«Гарт» — союз українських пролетарських письменників, організований 1923 року
. Ідеолог — Василь Еллан-Блакитний
. Ключова статутна вимога — творчість українською мовою.
Метою організації, як зазначалося в статуті, було об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Мова творів «гартян» мала бути українською. «Гартяни» не вдавались до гучномовних декларацій свого статуту.
Ініціатором створення і головою «Плугу» був С. Пилипенко, його активними членами — А. Головко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Епік, О. Копиленко, Д. Гуменна, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжиць- кий, П. Усенко та інші. Із квітня 1922 р. «плужани» ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що «революційно-селянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції». Позитивним в діяльності «Плуга» було те, що він орієнтував письменників на глибинний і драматичний матеріал життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно- індустріальну і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літературних організацій, допомагав знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді. Негативним у діяльності організації було те, що «плужани» намагались обмежити й регламентувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.
1926-1928
Харків
Утворена за ініціативою М. Хвильового
Керівники: М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній
Представники: М. Бажан, О. Довженко, М. Куліш, В. Сосюра, П. Тичина та інші.
Перетворилась на «Пролітфронт» (Пролетарський літературний фронт)
Діяльність і твори українських митців в царській Росії заборонялися і замовчувалися. Але незважаючи на це, нашими співвітчизниками були написані твори, гідні світового визнання. Після революційних подій 1917 року ці праці стали доступними широкому колу читачів. Разом з цим, молоде українське покоління художників у нових реаліях почали створювати твори, пронизані духом свободи і протесту. Таким чином, трохи більше ніж за одне десятиліття з’явилася велика кількість обдарованих митців, які створили стільки шедевральних творів, яких вистачило б на багато років і поколінь.Діяльність і твори українських митців в царській Росії заборонялися і замовчувалися. Але незважаючи на це, нашими співвітчизниками були написані твори, гідні світового визнання. Після революційних подій 1917 року ці праці стали доступними широкому колу читачів. Разом з цим, молоде українське покоління художників у нових реаліях почали створювати твори, пронизані духом свободи і протесту. Таким чином, трохи більше ніж за одне десятиліття з’явилася велика кількість обдарованих митців, які створили стільки шедевральних творів, яких вистачило б на багато років і поколінь.
Наприкінці 20-х років в усіх сферах суспільно-політичного життя України спостерігається зміцнення тоталітаризму і посилення сталінських репресій. Як наголошують науковці, тоталітарний режим визначається всеохоплюючим (тотальним) контролем державних органів над всіма сферами життя суспільства з широким використанням для цього репресивних методів. Небачений в історії за своєю жорстокістю сталінський тоталітарний режим виник на основі відповідної політики та ідеології, насильницького захоплення влади та її безмежної централізації, одержавлення власності, затвердження однопартійності і поширення культу особи, проведення масових репресій і голодоморів. Сталін, виправдовуючи таку політику, на черговому партійному з’їзді у 1930 р. наголосив, що "репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу" (тільки, соромливо додавалось, «не головним, а допоміжним»).
Процес поширення масових політичних репресій в Україні українські історики часто-густо розподіляють на три хвилі:
Перша (1929-1931 рр.) – це так звана «шахтинська справа», харківські політичні процеси над українською інтелігенцією, «шкідниками» і «саботажниками», насильство над селянами, початок розкуркулення і депортацій під час колективізації;
Друга хвиля (1932-1934 рр.) була повʼязана, насамперед, з терором голодом, який було штучно влаштовано проти українців, що привело до демографічного зменшення населення майже на 7 млн. осіб; заборона процесу «українізації» і постишевські репресії проти української інтелігенції, діячів культури, науки і освіти, письменників, журналістів і представників мистецтва;
Третя хвиля (1936-1938 рр.) в історії одержала назву доби «великого терору», бо була повʼязана з найбільш масовими, апокаліптичного масштабу репресіями. Порушення не тільки правових норм і судової практики, але й елементарних моральних норм з боку сталінської влади не знало меж. Люди знищувались на основі сотень «розстрільних списків», катування відбувалися на Соловках і в Сандармосі (Сандармох – урочище на півночі, в Карелії, де загинуло понад 9,5 тис. політичних вʼязнів), в таких місцях, як Биківнянський ліс під Києвом, де було розстріляно понад 120 тис. жертв (аналогічні цвинтарі були створені в усіх крупних містах республіки). Пошук і розправа з «ворогами народу», страх і насилля панували в громадсько-політичному житті України.Незважаючи на відданість Сталіну, навіть партійно-державному керівництву республіки не вдалося врятуватися від репресій. Так, під час чергової «чистки» із 63 членів ЦК КПУ було знищено 55, з 11 членів політбюро – 10, в тому числі і перший секретар С. Косіор. Було розстріляно всі 17 міністрів українського уряду. А його голова П.Любченко, щоб уникнути наруги репресіями, які загрожували йому і його родині, сам застрелив і дружину, і себе. Республіка повною мірою стала «вотчиною» НКВС, але й в цьому відомстві під час «чисток» 20 тис. працівників зазнали репресій. Страшному удару були піддані і воєнні кадри – розстріляно було понад 40 тис. офіцерів вищого командного складу, в тому числі багато маршалів і генералів, які були талановитими полководцями і мали досвід воєнних дій. У Київському та Харківському округах відбулося масове винищення воєнних кадрів, було репресовано тисячі осіб, в тому числі десятки командирів дивізій і бригад. Смертний вирок було винесено командуючому військами Київського військового округу Й. Якіру, а також деяким іншим відомим військовим діячам.
Така репресивна політика за всі 70 років існування тоталітарної держави призвела до того, що український народ зазнав найбільших фізичних втрат – загинуло 25 млн. людей, в тому числі найкращі представники української нації, діячі науки і освіти, культури і мистецтва, письменники, художники і музиканти. Тому у багатьох сучасних істориків викликає щирий подив ситуація, коли український народ в таких нелюдських умовах фізичного винищення і русифікації зумів зберегти свою ідентичність, культуру, мову, традиції і навіть певну здатність до самоорганізаці.Наприкінці 20-х років в усіх сферах суспільно-політичного життя України спостерігається зміцнення тоталітаризму і посилення сталінських репресій. Як наголошують науковці, тоталітарний режим визначається всеохоплюючим (тотальним) контролем державних органів над всіма сферами життя суспільства з широким використанням для цього репресивних методів. Небачений в історії за своєю жорстокістю сталінський тоталітарний режим виник на основі відповідної політики та ідеології, насильницького захоплення влади та її безмежної централізації, одержавлення власності, затвердження однопартійності і поширення культу особи, проведення масових репресій і голодоморів. Сталін, виправдовуючи таку політику, на черговому партійному з’їзді у 1930 р. наголосив, що "репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу" (тільки, соромливо додавалось, «не головним, а допоміжним»).
Процес поширення масових політичних репресій в Україні українські історики часто-густо розподіляють на три хвилі:
Перша (1929-1931 рр.) – це так звана «шахтинська справа», харківські політичні процеси над українською інтелігенцією, «шкідниками» і «саботажниками», насильство над селянами, початок розкуркулення і депортацій під час колективізації;
Друга хвиля (1932-1934 рр.) була повʼязана, насамперед, з терором голодом, який було штучно влаштовано проти українців, що привело до демографічного зменшення населення майже на 7 млн. осіб; заборона процесу «українізації» і постишевські репресії проти української інтелігенції, діячів культури, науки і освіти, письменників, журналістів і представників мистецтва;
Третя хвиля (1936-1938 рр.) в історії одержала назву доби «великого терору», бо була повʼязана з найбільш масовими, апокаліптичного масштабу репресіями. Порушення не тільки правових норм і судової практики, але й елементарних моральних норм з боку сталінської влади не знало меж. Люди знищувались на основі сотень «розстрільних списків», катування відбувалися на Соловках і в Сандармосі (Сандармох – урочище на півночі, в Карелії, де загинуло понад 9,5 тис. політичних вʼязнів), в таких місцях, як Биківнянський ліс під Києвом, де було розстріляно понад 120 тис. жертв (аналогічні цвинтарі були створені в усіх крупних містах республіки). Пошук і розправа з «ворогами народу», страх і насилля панували в громадсько-політичному житті України.Незважаючи на відданість Сталіну, навіть партійно-державному керівництву республіки не вдалося врятуватися від репресій. Так, під час чергової «чистки» із 63 членів ЦК КПУ було знищено 55, з 11 членів політбюро – 10, в тому числі і перший секретар С. Косіор. Було розстріляно всі 17 міністрів українського уряду. А його голова П.Любченко, щоб уникнути наруги репресіями, які загрожували йому і його родині, сам застрелив і дружину, і себе. Республіка повною мірою стала «вотчиною» НКВС, але й в цьому відомстві під час «чисток» 20 тис. працівників зазнали репресій. Страшному удару були піддані і воєнні кадри – розстріляно було понад 40 тис. офіцерів вищого командного складу, в тому числі багато маршалів і генералів, які були талановитими полководцями і мали досвід воєнних дій. У Київському та Харківському округах відбулося масове винищення воєнних кадрів, було репресовано тисячі осіб, в тому числі десятки командирів дивізій і бригад. Смертний вирок було винесено командуючому військами Київського військового округу Й. Якіру, а також деяким іншим відомим військовим діячам.
Така репресивна політика за всі 70 років існування тоталітарної держави призвела до того, що український народ зазнав найбільших фізичних втрат – загинуло 25 млн. людей, в тому числі найкращі представники української нації, діячі науки і освіти, культури і мистецтва, письменники, художники і музиканти. Тому у багатьох сучасних істориків викликає щирий подив ситуація, коли український народ в таких нелюдських умовах фізичного винищення і русифікації зумів зберегти свою ідентичність, культуру, мову, традиції і навіть певну здатність до самоорганізаці.
