Південно-західне наріччя

Meer zoals dit

Українська філологія

door Афанасьева Дария

Лінгвістика

door Cень Наталія

Вивчення китайської мови

door Лиза Пугач

Лінгвістика або Мовознавство

door Анастасія Богданівна Бондаренко

Південно-західне наріччя

Галицько-буковинська група говорів

Морфологічні особливості

а) фонетично видозмінені закінчення наз. відм. однини, а також дав., орудн.,місц. відм. множини іменників І відміни м'якої групи (зеимл’é , піс'н'éм); б) поширеність багатьох архаїчних відмінкових закінчень іменників, зокрема наз. відм. множини на -ове в чол. роді (братове, синове), дав. і місц. відм. множини на -ом, -ім, -ох, -ix та ін. (сином, л'ýд'ім, на синох, на л'уд'іх, у грýд'іх), орудн. відм. множини на -и (з воли, межи л'уди); в) послідовне вживання орудн. відм. однини іменників жін. роду і узгоджуваних з ними прикметників та деяких займенників на -оў, зрідка на -ом (рукóў, земл'óў; дóброў, злоў, мноў, тобоў та ін., руком, добром, мном); г) м'яка група прикметників злилася з твердою (синий, на синих, на син'их); д) велика поширеність «складних» форм минулого часу (ходиў-јем, ходила-м, ходиў-јес);

а) на місці [а] будь-якого походження після м'яких приголосних і шиплячих незалежно від наголосу виступає [е] чи [и], [ие], [і] (жит'é, з'íл'е, тел'é, ч'ис, ж'éба, чéл'ід'); б) у багатьох говірках, зокрема в східнокарпатських, [и] під наголосом набирає обниженої артикуляції, зближуючись з [е] (вуск'éй); в) звук [р'] звичайно переходить у твердий [р], виділивши при цьому в ряді говорів, зокрема в наддністрянських, [ј] (зорá – зорјá, рад – рјад); г) пом'якшені [т'], [д'], набравши сильної палаталізації, перейшли в [к'], [ґ'], особливо послідовно в східнокарпатських і покутсько-буковинських говірках (к'íсто, к'íсно); д) приголосні [з], [с], [ц] у суфіксах -ск-, -зк-, -цк- звичайно тверді (рýский, громáцке); е) палатальні [н'], [д'], [т'] у кінці складу перед наступним приголосним часто переходять в [й] (д'íвойка, сóнейко, молóйц'і, дванáйц'ат', двáйц'іт'); є) поширеність звукосполук [ир], [ил], [ер], [ел] відповідно до південно-східних і поліських [ри], [ли] (гирмíти, кирвáвий, гилтáти).

Наддністрянські говірки поширені у верхній течії Дністра на території колишньої східної Галичини, тобто більшої частини сучасної Львівської, в південних районах Тернопільської та в північно-західних районах Івано-Франківської областей. Πокутсько – буковинські говірки поширені на Покутті і північній Буковині, тобто в південно-східних районах Івано-Франківської області, і в Чернівецькій області, за винятком західних її гірських районів. Східнокарпатські (гуцульські) говірки поширені на Гуцульщині, а саме: в південно-західних районах Івано-Франківської, в гірських районах, зокрема у Вижницькому і Сторожинецькому, Чернівецької і в східній частині, зокрема в Рахівському районі, Закарпатської областей. Надсянські говірки побутують у верхів'ях р. Сян у нечисленних тепер населених пунктах на крайньому південному заході Львівської області, де вони тягнуться вузькою смугою вздовж державного кордону на заході Старосамбірського і Городоцького районів.

Карпатські говори південно-західного наріччя

Північнокарпатські (північнопідкарпатські), або бойківські говірки, поширені на північних схилах Карпат на території Бойківщини, тобто в південних районах Львівської і південно-східних районах Івано-Франківської областей. Середньозакарпатські (закарпатські) говірки поширені переважно на території Закарпатської області, за винятком Рахівського району. Серед закарпатських говірок виділяють чотири говіркові групи: а) марамороські (між р. Шопуркою на сході і р. Рікою на заході); б) боржавськi (між р. Рікою на сході і р. Латорицею на заході); в) ужанські (між р. Латорицею на сході і р. Лабірцем на заході); г) верховинські (в північній частині Закарпаття), що є перехідними до північнокарпатських говірок. Західнокарпатські (лемківські) говірки поширені на території Лемківщини на південних і північних узбіччях Карпат у Східнословацькому краї Чехії і частково в Жешівському воєводстві Польщі.

а) збереження (за винятком окремих говірок) давньої фонеми /ы/, яка реалізується як звук заднього ряду середнього чи високого піднесення [ы], а в ряді говірок, крім того, ще більшою чи меншою мірою лабіалізований [ыо] при одночасній наявності в більшості говірок загальноукраїнської фонеми [и] (сыни, высокий, мы, вы, мыти, быти); б) відповідно до етимологічного [о] і (рідше) [е] в новозакритих складах незалежно від наголосу виступають монофтонги [у], [ÿ], [и] чи [і], а відповідно до давнього – в усіх карпатських говорах, як і в решті південно-західних діалектів, лише [і] (кун’, вул, прин’ýс, привјýз, кÿн’, вÿл); в) звужене [ê] як позиційний варіант фонеми [е] перед м’якими приголосними та під асиміляційним впливом вузького [ê], яке у вимові зближується з [и] (отeц’, тêпeр’, дeс’ат’ ); г) звужене [ô] як позиційний варіант фонеми [о] перед наступним [ў], [у], [і], а також під асиміляційним впливом наступного вузького [ô] (кôрoві, кôрoву, рôзум, вôўк, гôлôвôў, мнôў, тобoў); д) зберігання колишньої м’якості [р’] як у кінці, так і всередині слів (тêпeр’);

а) форми наз. відм. множини на -ове (братове, синове, кумове), а також на -и із збереженням давнього переходу [г] > [з], [к] > [ц], [х] > [с] (вoўци, птáси, пастýси); б) архаїчні форми наз. відм. множини іменників колишньої -ъѵ- (-ū-) основи, перенесені із знах. відм. (цeр’кôў, рeд’кôў, мoркôў); в) форми дав.-місц. відм. множини на -ом, -ум, -ім, -ох, -ix (л’ýд’ом, вóлум, сус’ід’ім, на пал’ц’ох); г) форми орудн. відм. множини на -ы (меджи бóйкы, з вóлы); д) нестягнені форми прикметників та займенників в наз.-знах. відм. однини середн. роду (л’íпшой, л’íпшое); е) архаїчна форма по багатьох говірках питального займенника што (в ряді говірок також шо, шчо), а також специфічна метатезована форма в ряді говірок, зокрема середньозакарпатських, займенника (<къто) ко і похідних ткос’, кос’; є) поширеність редуплікованих форм вказівних займенників (тот, тотá, тотó);

Волинсько-подільська група говорів

Морфологічні ознаки

а) наявність закінчення -і в дав. і місц. відм. однини іменників м’якої групи жін. роду (земл’í – на землі) і в місц. відм. однини іменників м’якої групи чол. роду (на кон’í ); б) наявність закінчення -ові в дав. відм. однини іменників II відміни (братові, кон’óві); в) наявність закінчення -оју в орудн. відм. однини іменників жін. роду та узгоджуваних з ними прикметників (рукóју, зелéноју, мнóју); г) здебільшого наявність архаїчних форм дав. і знах. відм. однини особових і зворотного займенників ми, ти, си, н’а, т’а; д) наявність інфінітива звичайно на -ти (нести, вести), а іноді на -чи (бíхчи); е) атематичні дієслова в 2-ій ос. однини мають форми jісиш, дасиш; є) форми майб. часу недоконаного виду звичайно складені (буду ходити, бедемо робити); ж) досить часто в пасивних дієприкметниках мин. часу виступає суфікс -ан- замість -ен- (пáл’аний, шмáл’аний, зрóбл’аний); з) зворотна частка с’а виступає звичайно в постпозиції, хоч у західній частині обох типів говірок можливе і препозитивне вживання цієї частки.

Фонетичні ознаки

а) збереження, як правило, [а] будь-якого походження в усіх позиціях (жал’, з’ат’, т’áшко); б) поширеність стверділого [р] (зорá, порáдок); в) помітна тенденція до широкого вживання приставних [г], [в] (гобíдати, горáти); г) на відміну від багатьох південно-західних говорів приголосні [с], [ц] у суфіксах -с’-к, -ц’к-, -ец’ пом’якшуються (житнис’ко, багáц’ко, стілец’).

Територія поширення

південні райони Волинської, Ровенської і Житомирської областей, а також північні райони Львівської, Тернопільської, Хмельницької та Вінницької областей.