Південно-західне наріччя української мови має численні діалектні варіації, серед яких виділяються волинсько-подільська та карпатська групи говорів. Волинсько-подільські говори відрізняються використанням специфічних закінчень у відмінках іменників та займенників, як-от закінчення -і, -ові, -оју.
а) фонетично видозмінені закінчення наз. відм. однини, а також дав., орудн.,місц. відм. множини іменників І відміни м'якої групи (зеимл’é , піс'н'éм);
б) поширеність багатьох архаїчних відмінкових закінчень іменників, зокрема наз. відм. множини на -ове в чол. роді (братове, синове), дав. і місц. відм. множини на -ом, -ім, -ох, -ix та ін. (сином, л'ýд'ім, на синох, на л'уд'іх, у грýд'іх), орудн. відм. множини на -и (з воли, межи л'уди);
в) послідовне вживання орудн. відм. однини іменників жін. роду і узгоджуваних з ними прикметників та деяких займенників на -оў, зрідка на -ом (рукóў, земл'óў; дóброў, злоў, мноў, тобоў та ін., руком, добром, мном);
г) м'яка група прикметників злилася з твердою (синий, на синих, на син'их);
д) велика поширеність «складних» форм минулого часу (ходиў-јем, ходила-м, ходиў-јес);
а) на місці [а] будь-якого походження після м'яких приголосних і шиплячих незалежно від наголосу виступає [е] чи [и], [ие], [і] (жит'é, з'íл'е, тел'é, ч'ис, ж'éба, чéл'ід');
б) у багатьох говірках, зокрема в східнокарпатських, [и] під наголосом набирає обниженої артикуляції, зближуючись з [е] (вуск'éй);
в) звук [р'] звичайно переходить у твердий [р], виділивши при цьому в ряді говорів, зокрема в наддністрянських, [ј] (зорá – зорјá, рад – рјад);
г) пом'якшені [т'], [д'], набравши сильної палаталізації, перейшли в [к'], [ґ'], особливо послідовно в східнокарпатських і покутсько-буковинських говірках (к'íсто, к'íсно);
д) приголосні [з], [с], [ц] у суфіксах -ск-, -зк-, -цк- звичайно тверді (рýский, громáцке);
е) палатальні [н'], [д'], [т'] у кінці складу перед наступним приголосним часто переходять в [й] (д'íвойка, сóнейко, молóйц'і, дванáйц'ат', двáйц'іт');
є) поширеність звукосполук [ир], [ил], [ер], [ел] відповідно до південно-східних і поліських [ри], [ли] (гирмíти, кирвáвий, гилтáти).
Наддністрянські говірки поширені у верхній течії Дністра на території колишньої східної Галичини, тобто більшої частини сучасної Львівської, в південних районах Тернопільської та в північно-західних районах Івано-Франківської областей.
Πокутсько – буковинські говірки поширені на Покутті і північній Буковині, тобто в південно-східних районах Івано-Франківської області, і в Чернівецькій області, за винятком західних її гірських районів.
Східнокарпатські (гуцульські) говірки поширені на Гуцульщині, а саме: в південно-західних районах Івано-Франківської, в гірських районах, зокрема у Вижницькому і Сторожинецькому, Чернівецької і в східній частині, зокрема в Рахівському районі, Закарпатської областей.
Надсянські говірки побутують у верхів'ях р. Сян у нечисленних тепер населених пунктах на крайньому південному заході Львівської області, де вони тягнуться вузькою смугою вздовж державного кордону на заході Старосамбірського і Городоцького районів.
Карпатські говори південно-західного наріччя
Північнокарпатські (північнопідкарпатські), або бойківські говірки, поширені на північних схилах Карпат на території Бойківщини, тобто в південних районах Львівської і південно-східних районах Івано-Франківської областей.
Середньозакарпатські (закарпатські) говірки поширені переважно на території Закарпатської області, за винятком Рахівського району.
Серед закарпатських говірок виділяють чотири говіркові групи:
а) марамороські (між р. Шопуркою на сході і р. Рікою на заході);
б) боржавськi (між р. Рікою на сході і р. Латорицею на заході);
в) ужанські (між р. Латорицею на сході і р. Лабірцем на заході);
г) верховинські (в північній частині Закарпаття), що є перехідними до північнокарпатських говірок.
Західнокарпатські (лемківські) говірки поширені на території Лемківщини на південних і північних узбіччях Карпат у Східнословацькому краї Чехії і частково в Жешівському воєводстві Польщі.
а) збереження (за винятком окремих говірок) давньої фонеми /ы/, яка реалізується як звук заднього ряду середнього чи високого піднесення [ы], а в ряді говірок, крім того, ще більшою чи меншою мірою лабіалізований [ыо] при одночасній наявності в більшості говірок загальноукраїнської фонеми [и] (сыни, высокий, мы, вы, мыти, быти);
б) відповідно до етимологічного [о] і (рідше) [е] в новозакритих складах незалежно від наголосу виступають монофтонги [у], [ÿ], [и] чи [і], а відповідно до давнього – в усіх карпатських говорах, як і в решті південно-західних діалектів, лише [і] (кун’, вул, прин’ýс, привјýз, кÿн’, вÿл);
в) звужене [ê] як позиційний варіант фонеми [е] перед м’якими приголосними та під асиміляційним впливом вузького [ê], яке у вимові зближується з [и] (отeц’, тêпeр’, дeс’ат’ );
г) звужене [ô] як позиційний варіант фонеми [о] перед наступним [ў], [у], [і], а також під асиміляційним впливом наступного вузького [ô] (кôрoві, кôрoву, рôзум, вôўк, гôлôвôў, мнôў, тобoў);
д) зберігання колишньої м’якості [р’] як у кінці, так і всередині слів (тêпeр’);
а) форми наз. відм. множини на -ове (братове, синове, кумове), а також на -и із збереженням давнього переходу [г] > [з], [к] > [ц], [х] > [с] (вoўци, птáси, пастýси);
б) архаїчні форми наз. відм. множини іменників колишньої -ъѵ- (-ū-) основи, перенесені із знах. відм. (цeр’кôў, рeд’кôў, мoркôў);
в) форми дав.-місц. відм. множини на -ом, -ум, -ім, -ох, -ix (л’ýд’ом, вóлум, сус’ід’ім, на пал’ц’ох);
г) форми орудн. відм. множини на -ы (меджи бóйкы, з вóлы);
д) нестягнені форми прикметників та займенників в наз.-знах. відм. однини середн. роду (л’íпшой, л’íпшое);
е) архаїчна форма по багатьох говірках питального займенника што (в ряді говірок також шо, шчо), а також специфічна метатезована форма в ряді говірок, зокрема середньозакарпатських, займенника (<къто) ко і похідних ткос’, кос’;
є) поширеність редуплікованих форм вказівних займенників (тот, тотá, тотó);
Волинсько-подільська група говорів
Морфологічні ознаки
а) наявність закінчення -і в дав. і місц. відм. однини іменників м’якої групи жін. роду (земл’í – на землі) і в місц. відм. однини іменників м’якої групи чол. роду (на кон’í );
б) наявність закінчення -ові в дав. відм. однини іменників II відміни (братові, кон’óві);
в) наявність закінчення -оју в орудн. відм. однини іменників жін. роду та узгоджуваних з ними прикметників (рукóју, зелéноју, мнóју);
г) здебільшого наявність архаїчних форм дав. і знах. відм. однини особових і зворотного займенників ми, ти, си, н’а, т’а;
д) наявність інфінітива звичайно на -ти (нести, вести), а іноді на -чи (бíхчи);
е) атематичні дієслова в 2-ій ос. однини мають форми jісиш, дасиш;
є) форми майб. часу недоконаного виду звичайно складені (буду ходити, бедемо робити);
ж) досить часто в пасивних дієприкметниках мин. часу виступає суфікс -ан- замість -ен- (пáл’аний, шмáл’аний, зрóбл’аний);
з) зворотна частка с’а виступає звичайно в постпозиції, хоч у західній частині обох типів говірок можливе і препозитивне вживання цієї частки.
Фонетичні ознаки
а) збереження, як правило, [а] будь-якого походження в усіх позиціях (жал’, з’ат’, т’áшко);
б) поширеність стверділого [р] (зорá, порáдок);
в) помітна тенденція до широкого вживання приставних [г], [в] (гобíдати, горáти);
г) на відміну від багатьох південно-західних говорів приголосні [с], [ц] у суфіксах -с’-к, -ц’к-, -ец’ пом’якшуються (житнис’ко, багáц’ко, стілец’).
Територія поширення
південні райони Волинської, Ровенської і Житомирської областей, а також північні райони Львівської, Тернопільської, Хмельницької та Вінницької областей.
